Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

— Якщо я не помиляюсь, то ви сказали це Віртерові під час розмови на Садовій, тридцять два? — перебив її Клубічко.

Бертон ствердила.

— І при цьому ви, певно, натякнули йому, що були б змушені розповісти органам влади про його роль у трагічному кінці вашого колишнього чоловіка?

— Так, я йому про це сказала, — відповіла вона тихим голосом.

— Це була ваша ідея чи Боденшатцова?

— Це була ідея моєї доньки. Вона ще в Баварії вдавала, ніби закохана в Еріха і збирається вийти за нього заміж.

— Але Віртер, здається, не дуже злякався і сказав вашій доньці лише про «Орфея» в Празькій консерваторії? А що було далі?

— Що Еммі в консерваторії не пощастило, ви, певно, знаєте. Боденшатца це розлютило, а він взагалі шалений, я сама його боялась. Він взяв Віртера в лабети і пригрозив, що коли той не скаже, де стоїть другий позначений «Орфей», то йому буде непереливки. Віртер попросив двадцять чотири години на роздуми. Коли строк минув, він сказав мені, що «Орфей» схований у місці, накресленому на плані, який він мені вранці дасть. Але тут прийшли ви і забрали його, перше ніж він виконав обіцянку. Нам, щоправда, одразу ж спало на думку, що план у нього в сейфі. Ми відчинили сейф і взяли карту, де, крім уже відомих місць, було позначено також третій пансіонат. Потім ми довідались, що Віртер попросив у вас захисту.

— Хто вам про це сказав? — запитав Клубічко.

— Не знаю… я її не знаю… — відповіла Бертон.

—Її? Це була жінка?

— Так. Я знаю про неї лише те, що вона — колишня коханка Еріха. Еріх мав багато коханок, він подобався жінкам.

— Та жінка, що давала відомості Боденшатцу, працює в поліції?

— Я вже вам сказала, що нічого про неї не знаю. Знаю лише, що вона інформувала Еріха про кожен крок тутешньої поліції.

— Вам недобре? — запитав Клубічко в Тикача, який усе помітніше хвилювався.

— Ні, можете провадити допит далі,— відповів Тикач.

— Чи Курт Гейдлер теж знав довірену особу Боденшатца?

— Не знаю… не думаю… принаймні він ні разу не згадував, що говорив з нею.

— Якщо я вас добре зрозумів, ви були переконані, що такий рояль стоїть в концертному залі третього пансіонату, бо Віртер позначив це місце на плані?

— Так, але він нас обдурив. Коли Еріх пішов туди з кількома тутешніми генлейнівцямн, там не виявилось нічого. Еріх повернувся такий розлючений, що коли б Віртер був поруч, убив би його.

— Проте Віртер уже був у поліції.

— Не зовсім так. Еріх подзвонив до своєї знайомої і дізнався, що Віртера звільнили з-під арешту і повезли до «Імперіалу».

Тикач, який весь час почував себе недобре, почав прислухатися,

— А ви знаєте, чому ми звільнили Віртера?

— Гейдлер сказав мені, що Еріх вжив заходів у місцевому секретаріаті СДП. А звідти пригрозили шефові поліції, що партія поскаржиться органам влади. Шеф подзвонив до Праги, і йому звеліли негайно відпустити Віртера.

— Я ж казав, що Віртера вбив Петровіцький, — пробурчав Тикач. — А що вам відомо про дальші події? — запитав він Бертон.

— Боденшатц подзвонив комусь в «Імперіал» і довідався, що Віртера поселять у покої з виходом на терасу. Потім він поїхав туди.

— Очевидно, він хотів дістати у Віртера пояснення, чому той позначив на своєму плані неправильне місце?

Бертон кивнула головою:

— Але тут сталося непередбачене. Щоб полегшити справу, урядовець «Імперіалу» наказав дати Віртерові снотворне, а кельнер намішав його не лише у каву, а й у карафку з чаєм. Коли прибув Еріх, Віртер, як і детектив, що його стеріг, спав так міцно, що всі спроби його розбудити були марні. Еріх розлютився і вдарив Віртера кастетом дужче, ніж хотів. Побачивши, що Віртер конає, утік, нічого не довідавшись.

— Що мене дивує,— втрутився Клубічко, — то це те, чому він одразу ж не накивав п'ятами.

— На це була причина, — відказала Бертон своїм тихим голосом. — Ми дізнались, що до Віртера приїде з Німеччини його колишня коханка Баумрук. Еріхові спало на думку, що вона, можливо, знає Віртерову таємницю, але перш ніж ми з нею змогли поговорити, її затримала поліція. Еріх про це довідався своїм звичайним шляхом. На той час він уже став зовсім безтямним і вигадав божевільний план: за допомогою своєї довіреної викрасти Баумрук із поліції і примусити її сказати все, що знає.

—І йому пощастило?

— Цього я не знаю, — відповіла Бертон. — Еріх сказав, що Баумрук поки що нічого не сказала, що він випустить її на волю і буде за нею стежити, бо вона, очевидячки, піде туди, де стоїть рояль. Більше я від нього вісток не мала.

— А де ви її тримали? — запитав Тикач.

— Еріх замкнув її в льох ресторану «Вахтмайстер».

— Послухайте, — знову устряв Клубічко, — а яку роль, власне, грав у цьому Курт Гейдлер?

— Я гадаю, що Берлін доручив йому стежити за перебігом справи.

— А не спадало вам на думку, що ви нічого не одержите, коли скарби вашого чоловіка знайдуться?

— Так, але я повірила, коли нам як запоруку дали тисячу фунтів стерлінгів.

Довгий допит стомив її, і вона попросила дозволу відпочити. Тикач був проти, але Клубічко примусив його погодитись.

— Вам і самому треба відпочити, — сказав він. — Ніколи б не повірив, що порівняно легкий допит міг би стомити такого досвідченого криміналіста, як ви.

Тикач сумно глянув на нього і знизав плечима.

— Гаразд, ходімо вип'ємо десь по чарці.

— Коли дозволите, — відповів Клубічко, котрий за ним занепокоєно стежив, — я заведу вас в одне пристойне місце. Нічого не маєте проти «Прекрасної принцеси»?

— Зроду не був там, — зауважив Тикач.

—І даремно, бо там збираються справжні гурмани. Гастрономи не вдаються до злочинів, це створіння миролюбні. Вони єдині безтурботні істоти серед нас. Я часом люблю серед них відпочити.

— Може, і я робив би так, коли б мав вашу платню, — пробурчав Тикач.

— Вона не набагато більша за вашу, але я не маю на шиї сім'ї.

— Кажуть, ви багато витрачаєте на книжки.

Клубічко глянув на нього невпевнено.

— Уже Трампус роздзвонив?

— Ні, всім відомо, що ви зупиняєтесь біля кожної книгарні.

Клубічко перевів подих.

— А я вже гадав, що цей милий хлопчик… Бо він поширює про мене плітки, що я, мовляв, маю велику бібліотеку, але що жодної книжки не купив.

— Крадете в обвинувачених? — запитав Тикач.

— На це я не зважуюсь. Просто позичаю в своїх знайомих.

Тим часом вони підійшли до того гарного, хоча зовсім не шикарного будинку, що звався «Прекрасна принцеса». Поминули перший зал з жовто-золотими стінами. Там було кілька порожніх столів, і Тикач хотів був сісти за один із них, але Клубічко потяг його в інший, сіро-синій.

— Замовимо собі простий обід, який їв колись Гете. Не заперечуєте? — запропонував Клубічко.

— Це також був гурман? — запитав підозріло Тикач.

— Ще й який! Любив їжу, жінок, поезію, філософію і високі титули. Коли був здоровий, то обідав у цьому будинку. Тут і досі подають «гетевські обіди».

Він підкликав кельнера і сказав:

— Подвійний «Гете».

«Гстевський обід» починався скромно: чистим яловичним бульйоном із сухариками. На другу страву була форель у маслі,—судячи з її величини, неабиякий хижак з якоїсь крушногорської річки.

— Це добра страва, — запевнив Клубічко, — набагато смачніша за того судака, що його полюбляють вищі консисторні радники на прийомах. Якось мене пригостили ним у приятеля, то через три місяці довелось оперувати жовчний міхур… Правда, — додав по хвилі,— я з'їв тоді ще й теляче філе, суп із кнедликами [21] та два шоколадних тістечка.

Після форелі їм принесли шатобріан з молодими овочами та воловий шніцель з анчоусовою підливою. На закуску подали персикове морозиво.

—І це Гете їв щодня? — спитав Тикач, насилу перевівши подих і наливаючи собі чарку своєї улюбленої бехерівки.

— Коли був здоровий. Колись їли не так, як тепер, їздив сюди один південнонімецькнй князь, так його улюбленою стравою був паштет із тридцяти дев'яти жайворонків. Звалося це паштет а-ля Россіні.