Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

“Хе! Це що! — увірвав мене Іванс. — Зараз ти, хлопче, почуєш іще й не таке!”

І почав розповідати, як він у африканських нетрях випадково набрів на якісь древні руїни. Він твердив, що це був легендарний Офір, згадуваний у Біблії! Згодом, через багато років, я прочув, що вчені люди підтвердили здогад Іванса. А тоді я слухав як зачарований розповідь про всі ці чудеса, про древню цивілізацію і про дивовижні скарби, що ними збагачувались колись іудейські та фінікійські авантюрники-відчайдухи, коли країна давно вже занепала у стан дикого варварства. О, як це розбурхало мою уяву! Раптом Іванс запитав:

“А чи чував ти коли-небудь про Сулейманові гори? Це отам, на північний захід від землі Машукулумбве [18]?”

Що я міг про це чути, жовторотий?

“Так от, — сказав він, — саме там і залягають копальні, що належали царю Соломону! Та слухай сюди, я кажу про його алмазні копальні!”

“Звідки ти це знаєш?” — ошелешено спитав я.

“Звідки? А що таке “Сулейман”, як не перекручене слово “Соломон” [19]?. Окрім того, одна стара ізанузі [20] в Землі Маніка мені якось про це прохопилася. Вона повідала, що мешканці цього нагір’я — то гілка племені зулусів [21] і говорили вони зулуським наріччям, але ці люди були вродливіші і вищі на зріст, аніж зулуси. З-поміж них траплялися чарівники, які навчилися цієї премудрості у білих людей тоді, коли “весь світ був ще темний”, і вони володіли таємницею чудової копальні, де знаходилося “сяйливе каміння”.

Правду кажучи, тоді ця історія здалася мені настільки ж захопливою, як і малоймовірною, адже алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс невдовзі, як я вже згадував, загинув. Упродовж двадцяти років та давня розповідь поринула у непам’ять. А двадцять років, панове, це неабиякий термін, бо полювання на слонів — то річ украй небезпечна, і рідко кому вдається прожити стільки часу, — так от, десь двадцять років потому я знов почув уже дещо конкретніше про гори Сулеймана і про країну потойбіч гір. Я був у місцині, краалі [22] Ситанді, за межами Землі Маніка. Лихе це місце: їсти нічого, бо дичина майже не трапляється. Мене напосіла лихоманка, і почувався я украй кепсько. Якось туди прибув португалець зі слугою-метисом. Треба сказати, що зазвичай португальці з Делагоа [23] гірші за диявола, вони жиріють на крові і стражданнях своїх рабів.

Але цей чоловік різко відрізнявся від тих, що їх мені доводилось бачити раніше. Уявіть собі іспанця, як ото їх описують в романах — чемний, високий, худорлявий, темноокий, із в’юнкими сивими вусами. Ми побалакали, бо він трохи володів ламаною англійською, а я дещо розумів португальською. Він назвався Хозе Сильвестром і сказав, що у нього є ділянка землі поблизу затоки Делагоа. Наступного дня він уже лаштувався в дорогу зі своїм служкою і попрощався зі мною, знявши капелюха вишуканим старомодним жестом.

“До побачення, сеньйоре, — сказав він. — Якщо нам випаде колись зустрітися знов, я буду вже найбагатшою людиною в світі і тоді не забуду про вас!”

Це мене трохи розвеселило, хоч я був ще надто слабкий, щоб сміятися. Видно було, що вони подалися на захід, туди, де неозора пустеля, я ще подумав: чи не божевільний він? Бо що там можна знайти?

Минув тиждень, я одужав. Якось увечері я сидів перед маленьким наметом і обгризав останню кісточку мізерної пташини, купленої у тубільця за шматок тканини, що коштувала двадцяти таких птахів. Я дивився на розпечене червоне сонце, яке тонуло в безкраїй пустелі, і раптом на схилі пагорба навпроти мене на відстані десь трьохсот ярдів помітив людину. Судячи з одягу — європейця. Спочатку він повз рачки, потім ледве підвівся і, шпортаючись, здолав кілька кроків. Потім знову впав і поповз далі. Укмітивши, що із незнайомцем щось негаразд, я послав на допомогу одного з мисливців. Невдовзі його привели, і виявилося, що це — як ви гадаєте, хто?

— Невже Хозе Сильвестр? — вигукнув капітан Гуд.

— Авжеж, Хозе Сильвестр, але що з ним сталося! Скелет, обтягнутий шкірою, обличчя жовтісіньке, як лимон від лихоманки, і стражденні, глибоко запалі темні очі. Який же він був худий! Кістки різко випирали під жовтою шкірою, схожою на пергамент, кучмате волосся поспіль сиве.

“Води, заради Бога, води!” — прохрипів він, ледь розтуливши потріскані і чорні губи.

Я дав йому води, в яку додав кілька крапель молока, і він спрагло осушив не менше за дві кварти [24] одним духом. Більше я побоявся йому давати. Бідолаху почало трусити, він впав і почав марити про гори Сулеймана, про алмази і пустелю. Я переніс його до свого намету і намагався якомога полегшити його страждання. Та що я міг удіяти? Схоже, він уже дихав на ладан. Десь опівночі він трохи задрімав. Я й собі ліг відпочити. А коли вдосвіта прокинувся, то в сутінках побачив химерну кощаву постать. Він сидів і пильно дивився у бік пустелі. Раптом вранішній промінь упав на широку рівнину перед нами і осяяв далекі верхів’я Сулейманових гір за сотні миль звідси.

“Ось вона! — вигукнув умираючий португальською, простягши довгу, худу руку у напрямку найвищої. — Але мені вже нізащо не дійти до неї, ніколи! І ніхто ніколи туди не добереться! — Він згорьовано замовк, здавалося, щось обмірковуючи. Якась іскра сяйнула в очах. — Друже, — озирнувся він до мене, — ви ще тут? У мене темніє в очах”.

“Так, — озвався я. — Ляжте краще і відпочиньте”.

“Відпочиньте! — відлунив він. — У мене для відпочинку — ціла вічність. Я вмираю! Ви були щиросерді до мене. Тож… є в мене дещо для вас. Може, ви дістанетеся туди, якщо здолаєте подорож по пустелі, яка згубила і мене, і мого бідного слугу”.

Він вийняв з-за пазухи щось схоже на кисет для тютюну зі шкури антилопи, міцно зав’язаний шкіряним паском, який тут називають “римпи”. Вмираючий спробував розв’язати його, але не зміг. “Розв’яжіть це”, — попрохав він. Я вийняв клапоть якоїсь пожовклої полотнини, на ній проступали іржаві букви [25]. Всередині був паперовий згорток.

Голос шелестів ледь чутно, сили його вочевидь слабшали:

— На папері написане те ж саме, що і на клаптеві матерії. Я витратив чимало років, щоб усе це розшифрувати. Слухайте! Мій предок, політичний вигнанець із Лісабона, був одним з-поміж європейців, які вперше висадилися на цих берегах. Він надряпав цей документ, вмираючи серед гір, де ніколи не ступала нога білої людини. Його звали Хозе да Сильвестра, і жив він триста років тому. Раб, який чекав його по цей бік гір, знайшов його труп і приніс згорток додому, в Делагоа. Відтоді реліквія зберігалася в сім’ї, але ніхто не намагався її прочитати, поки доля не усміхнулася мені. Це коштувало мені життя, але, може, комусь поталанить завдяки їй досягти успіху і стати найбагатшою людиною в світі! Так, так, найбагатшою у світі! Благаю, нехай цей папір не потрапить у чужі руки, відправляйтеся туди самі!

Потім він знову почав марити, за якусь годину все було скінчено.

Нехай Бог впокоїть його душу, він помер, і я викопав глибоку могилу і поклав зверху великі валуни, отож шакалам там не буде поживи. А потім виїхав звідти.

— А що ж документ? — прохопився нетерпляче сер Генрі.

— Так, так, що ж було в цьому документі? — додав капітан Гуд.

— Гаразд, панове, якщо хочете, розповім вам і це. Іще нічиї очі його не бачили, а п’яний старий португальський торговець, який переклав мені цей документ, забув його зміст уже наступного ранку. Оригінал у мене вдома, у Дурбані, разом із перекладом бідолашного дона Хозе, але у мене в записнику є англійський переклад і копія карти, якщо це взагалі можна назвати картою. Ось вони. Отже, слухайте: