Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (версия книг .txt) 📗
Нагода випала дуже слушна: якось вночі раджа несподівано виїхав з маєтку і передав через служників, що повернеться не раніше, як через кілька днів. Він так поспішав, що аж забув у кишені старого костюма ключі, не замкнув дверей кабінету й своєї кімнати, — взагалі, повівся так, наче біг на пожежу.
Коли Чарлі встановив усе це, йому спало на думку, що Сатіапал просто налагодив пастку, щоб спіймати на гарячому свого ненадійного помічника. Першої ночі Бертон навіть не наважився виткнути носа з кімнати. Але наступного ранку він випадково підслухав уривок розмови рані Марії з управителем маєтку і дізнався, що йшлося зовсім не про злий намір Сатіапала, а про якусь прикру подію, яка, певне, затримає раджу в Навабганджі надовго.
Як тільки в палаці поснули, Чарлі поліз по нишпорках. О ні, він не хотів спійматися до пастки, як отой рудий пацюк Майкл Хінчінбрук! Гумові чоботи на ногах, гумові рукавички на руках, цупкий халат на тілі, респіратор на обличчі, — здається, досить, щоб і захистити себе від всіляких хитромудрих препаратів, і не лишити зрадливих слідів.
В такому обмундируванні Чарлі Бертон скидався на істоту з іншої планети або принаймні на працівника протичумної лабораторії. Та й рухався він так, наче потрапив у небезпечну зону і щохвилини чекає на вибух.
На частку секунди блискав ліхтарик, його промінчик вихоплював з темряви якийсь предмет, а потім уже Чарлі Бертон діяв помацки, йому не доводилося, як Хінчінбрукові в свій час, гарячково копирсатися відмичками в щілинах замків, кленучи винахідливих слюсарів. Ключі Сатіапала відкривали перші-ліпші двері та дверцята. І все було б гаразд, та, на жаль, Чарлі ніяк не міг відшукати потрібного.
Кристаликів, — і червоних, і синіх, — він гребонув чимало, от рукописів та розрахунків не знайшов. Хто знає, може в отих численних паперах, які заповнювали шафи га сейфи, і відшукалося б щось варте уваги, але Чарлі вирішив діяти тільки на певність.
Перша розвідка скінчилась невдачею. Марно збігла і друга ніч. Та ось на третю Бертон виявив сейф, якого не можна було одперти ключами з в’язки Сатіапала. Та ще й який сейф! Замаскований, з товстелезними, якщо судити з вистукування, дверцятами, вмурований в стіну. Чарлі натрапив на нього цілком випадково, коли забрався під стіл у кабінеті професора.
Мов кіт на сало, позирав шпигун у бік сталевої заслони. Він не мав ні інструмента, щоб одкрити замки, ні вибухової речовини, щоб висадити їх геть. Лишалася єдина надія на те, що Сатіапал кудись заховав ключі від сейфа, і їх можна розшукати.
Кілька годин шпигун дюйм за дюймом досліджував підлогу кімнати, копирсався в меблях, зазирав у кожну шпарку. І, певне, тільки впертість одчаю допомогла йому помітити тонісінькі лінії здвигу засувки тайника на одній з стінок старовинної масивної шафи.
Так, там були ключі! Бертон схопив їх судорожним рухом і озирнувся, як вовк, що запопав здобич і боїться, як би її не видерли в нього з рота.
Навколо було тихо. Тільки виспівували десь далеке передранкові пташки. В щілину за темною завісою на вікні зазирав каламутний світанок.
З величезною обережністю Бертон вставив ключ в сейф і, чуйно прислухаючись, повернув його. О, йому були добре відомі ті хитромудрі сигналізаційні пристрої, які занапастили не одного шпигуна! Не натиснеш якоїсь мікроскопічної кнопочки — і ось вже в кімнаті варти роздирається дзвінок, тебе фотографують апарати, а то, дивись, ще й в обличчя тобі плюне свинцем пістолет-автомат.
Якщо судити з зовнішніх, не цілком надійних ознак, цього разу небезпеки не було. Сатіапал, певне, погано знав технічну озброєність сучасних гангстерів і, як багатії минулого сторіччя, покладався лише на товщину стінок сейфа та на досконалість його замків. Однак про всяк випадок Чарлі одсунувся якнайдалі і одчинив дверцята якнайобережніше.
Як він і сподівався, в сейфі лежала одним-однісінька папка, — звичайна, непоказна папка, в якій личило б тримати хіба нікому не потрібні чернетки, — та ще кілька слоїків з кристалами.
Вже не стримуючи себе, Чарлі схопив папку і гарячково розв’язав стьожки.
Сумніву не було — рукопис професора Сатіапала знайдено! Це не якась монографія в розкішних палітурках, а всього лиш похапцем списані аркуші звичайного паперу. Однак вартість таких речей визначається зовсім не акуратністю та охайністю письма. Рукописові Сатіапала не скласти ціни.
Подумав про це Чарлі Бертон, і раптом защеміло у нього в грудях. Все закінчено, здобуто один з найвидатніших винаходів нашого часу, засіб досягти найвищого ступеня слави й достатку!.. То невже ж віддати все це Хінчінбрукові?!
“А стривай, стривай… — Бертон схопився. — А що, як…”
Чарлі ледве стримав переможний сміх. Тепер він знав, як помститись Хінчінбрукові. Недарма ж скніє в бамбуковій трубці смертоносна змія-ефа. Випустити її в сейф. Повітря їй вистачить, а без їжі вона житиме ще довго, тільки лютішатиме з кожним днем… Хай Хінчінбрук сам одкриває стальні дверцята. Хай радіє з удачі! Він одержить зовсім не те, на що сподівався!..
Вже розвиднялося. Ще кілька хвилин — і прокинеться челядь. Однак Бертон не зважав навіть на небезпеку зрадити себе, збігав до своєї кімнати, приніс і випестив з бамбукової трубки в сейф гадюку і аж тоді зітхнув з полегшенням. Тепер можна й спочити. Сьогодні ввечері відбудеться вирішальна зустріч з Хінчінбруком, треба набратися сили.
Бертона збудили постріли і лемент собак.
“Що?.. Що таке?..” Чарлі схопився і заметушився по кімнаті, ладний провалитися крізь землю.
— Стріляй!.. Всіх стріляй!.. — кричав хтось надворі, а Бертонові здавалось, що мова йде про нього і у двері ось-ось вдеруться озброєні люди.
Він кинувся до вікна, щоб вистрибнути в разі небезпеки… і побачив, що страшного нема нічого. Просто серед двору гризеться собачня, а управитель маєтку з двома індійцями забралися на дах невисокої повітки і стріляють.
— Що сталося? — запитав він, виходячи на ґанок.
— Тікайте, сагібе! — злякано зарепетував старий Джоші.
Він сидів на дереві, міцно обіймаючи руками стовбур.
Уже в наступну мить Чарлі зрозумів, що таки й слід тікати: просто на нього мчав величезний пес. І цей пес був скажений.
“Хінчінбрук! — блиснула думка в Бертона. — Це він влаштував! Тільки він!”
Чарлі не помилився. Сатіапалівські пси стали Хінчінбрукові кісткою поперек горла. Шпигун зумів поквитатися з ними по-своєму: кинув через мур напівзадушене жалюгідне кошеня, яке ще не виявляло ознак сказу, але вже носило в собі мільярди зародків страшної хвороби. Пси розтерзали жалюгідну зайду. А за місяць по тому почали терзати одне одного. їх довелося постріляти всіх. Не сказився тільки Самум, та й того взяли під найсуворіший нагляд. Відтепер маєток лишився майже без жодної охорони.
Коли б це трапилось ще вчора, Бертона охопив би панічний страх: можна було сподіватися від Хінчінбрука всього, але не такої сатанинської вигадливості. А зараз Чарлі лише зловтішно посміхався: нехай, нехай! Руда бестія сама собі копає яму, торує шлях до власної домовини. Ну, то приходь же швидше!
Та Хінчінбрук не прийшов ні в призначену годину, ні другого дня, ні третього…
Ніколи й нікого досі не чекав Чарлі з такою нетерплячкою. Вона була палкіша за чекання любовного побачення, нестримніша за бажання вгамувати спрагу. Бер-тон знав, що коли не поквитається з Хінчінбруком, не знищить його, то буде мучитися ціле життя.
Та що ж сталося з Хінчінбруком?.. Невже під час блукань у джунглях потрапив ненароком до пащеки тигра?.. Тільки б не це, тільки б не це! Він не заслужив такої легкої смерті!..
…Але ні, такі, як Хінчінбрук, не гинуть від дурного випадку!
В ті хвилини, коли Чарлі Бертон, стискаючи кулаки в безсилій люті, бігав по своїй кімнаті, Майкл Хінчінбрук, підібгавши ноги по-східному, неквапно сьорбав чорну каву і поважно хитав головою у відповідь на слова хазяї-на-мулли.
Гість для мусульманина — особа священна. А тим паче, такий гість, — вчений моулеві, який побував у Меккі, вклонявся труні Аллаха!.. Такому гостеві можна пробачити невміння тримати піалу, незнання цілого ряду звичаїв, аж надто велике небажання говорити. Славетний гість — це запашна квітка в кришталевому келесі, на яку можна дивитись, а мацати пальцями — зась!.. Досить того, що моулеві вже розповів муллі Ібрагіму все, що слід, а тепер стверджує його слова мовчазним рухом голови.
