Карафуто - Донченко Олесь (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

За склом рубки стояв трохи зблідлий японський капітан. З удаваним спокоєм він вертів у руці портсигар з слонової кістки, кидаючи інколи короткі накази в переговорну трубку.

— Пет! Пет! [12] — почув Володя і хутко озирнувся.

Він побачив Катакуру. Хлопчина весь тремтів.

— Катакуро, що з тобою? — з тривогою спитав Володя.

Молодий рибалка очима показав на далекий пароплав.

— Бачиш? Торадзо каже, що то — радянський військовий моряк. Коли нас упіймають, ми загинули. Нас вв'яжуть у мішки й кинуть у море…

Володя не міг утримати посмішки.

— Які ти дурниці плетеш!

— Це каже Торадзо.

— Не бійся. Таким, як ти, нічого не загрожує. Зате капітанові й Торадзо… дістанеться…

Вогники засвітились у круглих зіницях Катакури,

— Капітанові?.. Торадзо?..

Тепер посміхнувся Катакура. В усмішці була і надія на те, що справдяться ці слова, було і недовір'я.

Раптом він сіпнув Володю за рукав. На обличчі в хлопця була тривога.

— Їх не спіймають! — зашепотів він. — Торадзо сказав, що «Нікка-мару» ще може втекти в японські води. Там уже радянський військовий моряк не займе.

Володя глянув уперед. Вдалині чорніли японські шхуни й катери. Крабоконсервний плавучий завод викидав з труб густі клуби чорного важкого диму.

«Втече, — тоскно подумав Володя, — справді втече. Всього два-три кілометри до тих шхун. Там уже японська прибережна смуга…»

Глянув на радянський пароплав. Він був ще дуже далеко. І сама думка про те, що «Нікка-мару» може втекти, здалася юнакові неможливою, безглуздою. Треба негайно щось придумати, треба негайно спинити шхуну!

Володя кинувся вниз, у машинний відділ, де працювали мотори. Треба, щоб мотор спинився, хай хоч на дві-три хвилини… Цього буде досить…

Працювали два мотори — основний і додатковий. Володя побачив двох мотористів і біля них третього — товстошийого, низенького. Це був Торадзо. Він повернувся і углядів Володю.

— Ти чого тут? — загорлав він. — Геть звідси!

Було все зрозуміло. Капітан найдужче боявся за мотори і не зовсім довіряв мотористам. Тим-то тут невідступно був Торадзо. Він наглядав і за моторами, і за мотористами.

Було б безглуздям діяти за таких обставин силою. Володя знову кинувся на палубу. Коли він безсилий затримати шхуну, він…

Юнак ступив до поруччя. Кинутись у море — секунда. Його помітять на хвилях матроси з радянського пароплава.

Хтось міцно схопив Володю за плечі.

— Куди ти?

Володя сіпнувся, але його тримали чиїсь руки.

— Катакуро! — гукнув у розпачі юнак. — Катакуро. пусти!

— Не пушу! Ти хочеш стрибнути за борт! — задихаючись хрипів японець, напружуючи всі свої сили, щоб затримати Володю.

Несподівано «Нікка-мару» стишила хід і крабоконсервний завод опинився раптом зовсім близько, майже поруч. Дим з його труб низько слався над палубою «Нікка-мару».

— Прокляття! — вихопилось у Володі крізь міцно стиснуті зуби. — Втекли!

Наче сновида, спустився він у свою комірчину. Нерви не витримали. Юнак з головою накрився рядниною і беззвучно заридав. Було нестерпно боляче: визволення не прийшло! Здавалося, що цього разу все йшлося до того, що Володя опиниться, нарешті, на палубі радянського пароплава. І знову гірке розчарування, знову невдача!

Знову потяглися один за одним сірі, одноманітні дні на шхуні. Пізно ввечері, коли закінчувалась робота, рибалки нашвидку ковтали рис і похмуро, без розмов розходилися по своїх комірчинах.

У кожного була в такий час тільки одним одна мрія — впасти і заснути. І вкупі з усіма рибалками йшов у свою комірчину й Володя. Від важкої роботи нили кістки, голова була, як чавунна куля, повіки стулялись, тремтіли руки й ноги.

З того дня, коли за «Нікка-мару» гнався радянський сторожовий корабель, Володя помітив, що Торадзо почав пильно придивлятись до нього. Дуже можливо, що помічник капітана не забув тієї хвилини, коли Володя вскочив у машинний відділ з наміром… так, цей намір міг прочитати у Володиних очах пронозливий, хитрий і розумний Торадзо.

У всякому разі було ясно, що японець щось запідозрив. Володя це відчував і намагався наполегливою працею розвіяти це підозріння. Треба було лишатися на шхуні. Коли одного разу не пощастило, вдруге пощастить неодмінно. На морі було більше шансів зустрінутися з радянськими моряками, ніж блукаючи в дикій тайзі.

Що день, то Катакурі гіршало. Кашель роздирав його легені. Хлопця трусила пропасниця, туберкульоз швидко підтинав останні його сили. Але Катакура ще тримався. «Нікка-мару» йшла ставити сіті на кету. День був холодний, хмари низько неслися над морем, з півночі дув сирий вітер. Катакура змерз, йому стало зовсім погано. Володя бачив, як тремтів хлопець, і радив йому піти заснути. Але той боявся Торадзо.

З уловом не пощастило, сіть була майже порожня. Торадзо лютував, як ніколи.

Наступного дня визирнуло сонце, припекло, стих вітер. Катакура присів на жмут канатів погрітися. Він мружив від сонячного проміння очі і тихо посміхався.

На палубі шхуни було п'ятеро: стерновий, Катакура й Володя, а в рубці капітан з Торадзо. Робітники спали по своїх комірчинах, стомлені нічною роботою.

Катакура не міг спати, його душив кашель, він вийшов на палубу. Пішов з ним і Володя, наче почуваючи, що з хлопцем має трапитися лихо.

З рубки вийшов Торадзо. Перевалюючись з боку на бік, він підійшов до Катакури й гукнув:

— Геть спати!

— Я хочу погрітися на сонці, — відмовив хлопець.

Обличчя Торадзо налилося кров'ю.

— Геть спати! — заревів він. — Зараз гуляєш, а на роботі кунятимеш!

— Не піду звідси! — уперто повторив Катакура.

Майнув дужий кулак Торадзо, і Катакура мовчки звалився на палубу.

Володя зігнувся, щоб кинутись на мучителя… Хотів щось крикнути, але з горла вихопився тільки хрип. Але в ту ж секунду в руці Торадзо блиснув ніж.

— Ти теж не хочеш спати? — спитав він, граючи гострим лезом.

Володя бачив, як блиснули зловісні іскри в зіницях у японця. Торадзо не замислюючись всадив би його юнакові в груди.

Катакура заворушився і прошепотів:

— Во-ди!

Володя мовчки повернувся і хистким трапом зійшов униз. Юнака душила ненависть і лють, він міцно кусав нижню губу, але й цього разу мусив відступити. Знайшов кухоль, набрав води й поніс Катакурі.

Вийшов на палубу і здивовано озирнувся. Стерновий на носі шхуни крутив штурвальне колесо, Торадзо з капітаном гомоніли в рубці. Але Катакури не було. Всього' п'ять хвилин тому він лежав ось тут.

— Катакуро! — стиха покликав Володя.

Йому ніхто не відповів. «Нікка-мару» швидко різала хвилі, навколо було море. Далеко, наче в тумані, ледве мрів берег. Сонячні бліки вигравали на водному безмежному просторі. Низько над морем пролетів до берега великий птах.

— Катакуро! — вже голосніше покликав Володя, почуваючи, як стиснулось у нього серце від передчуття чогось страшного, що скоїлось ось тут, на палубі.

— Катакуро!

Розливаючи воду з кухля, юнак побіг до рубки.

— Де Катакура? — задихаючись гукнув він до Торадзо.

Японець повільно повернувся всім тулубом до Володі.

— По-перше, — як ти звертаєшся до мене, та ще в присутності капітана шхуни? — прогув він. — Не забувай, що я — помічник капітана. По-друге, — я не нянька для твого Катакури. А по-третє, — геть звідси до злого духа!

Володя знову кинувся вниз. Може, Катакура вже досі в кубрику?

Юнак обійшов усі комірчини, де спали рибалки. Катакури ніде не було. А наступного дня стерновий, боязко озираючись, пошепки розповів йому, що трапилося на палубі.

Коли Володя зійшов униз по воду, Катакура раптом сперся на лікоть і погрозив Торадзо:

— Почекай, катюго, почекай! Тебе не помилують радянські моряки!

Це були його останні слова. Катакура упав навзнак, голова його глухо стукнулась об палубу, з куточка рота поповз струмочок крові. Торадзо вхопив хлопця під руки й викинув його, ще живого, за борт. Капітан, який був свідком цієї сцени, схвально кивнув головою. Тоді Торадзо підійшов до стернового й сказав: