Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Коли хтось із мого, 521-го взводу вчиняв якусь негідну високого звання офіцера провину, через що впадав у немилість до викладачів кафедри, Жебрицький шикував на плацу весь взвод, виводив порушника перед лаву і зачинав, немов пісню, нескінченні повчання:
— Ну як же ти, такий-пересякий, не можш-зрбти-тгто-бу-бу-бу? Ти ж ганьбиш цілий взвод, ти підствлш-свго-кмндра-бу-бу-бу! От я в твої в твої роки бу-бу-бу!
Коли полковник був п’яний (таке траплялося нечасто, та все ж бувало), то казав просто:
— Бу-бу-бу…
І вимагав, щоб ми оте «бу-бу-бу» виконували.
На жаль, полковник Жебрицький занять у моєму взводі практично не проводив. Замість нього за незрозумілою військовою логікою більшість дисциплін з нашої спеціальності «Командири інженерно-технічних взводів» викладав його колега по війні в Афганістані — полковник Пацюкевич. Власне, про Пацюкевича я й збираюсь вам розказати.
Мій взвод познайомився з товариш-полковником Пацюкевичем першого дня навчання на військовій кафедрі. Кремезний широкоплечий дядько, з вольовим, неначе викресаним з каменю обличчям, власною персоною завітав до нас на ввідне заняття, щоби відрекомендуватись, розказати трохи про себе, а також повідомити всім нам те, що він про нас думає. Почавши розповідь зі спогадів про пережиті ним кошмари Афгану, старий вояка якось непомітно перекинувся на нагальні проблеми сучасної молоді.
— Я ніколи не матюкаюсь! — гримів полковник неперевершеним насиченим басом, вібрація від якого передавалась повітрям і пронизувала огидним тремтінням животи та груди переляканих курсантів. — А ви? Ви?! Ото вже молодь пішла! Майбутнє, бляха, нашої нації! На кожні п’ять слів — чотири матюки і один прийменник… А що у ваших головах робиться? Га? Наркотики, насильство, секс! А п’єте як?! Неначе коні, чесне слово, хлищете в три горла! Хай би вас чорти усіх забрали! Я от пройшов увесь Афган і зовсім не п’ю!… А чого вас там вчать в цьому університеті?! Дебіли! Та ви додавати та віднімати не вмієте! Я вже не кажу про те, щоб узяти корінь квадратний чи піднести число у степінь! Як ви тут учитесь?! Певно, тільки те й робите, що хабарі даєте! А я от хабарів не беру!
І я тоді, пригадую, промимрив сам до себе: «Оце, мабуть, серйозний дядько… Буде нас виховувати». Але не все так просто, панове…
Уперше я задумався над тим, що у словах полковника Пацюкевича, певно, заховане якесь діалектичне протиріччя, під час першого стройового заняття. Такі уроки на свіжому повітрі щоразу передували теоретичним парам. На них, залежно від дня тижня, щоранку збиралось по 6-8 взводів. Товариш-полковник Пацюкевич, який пройшов увесь Афган і не матюкався, саме вчив свій взвод (де він був куратором) правильно ходити строєм, несамовито горлаючи на весь плац:
— Що за, бл…, за йо…ий на х…, га?!… вашу мать! Хто так, бл…, марширує, ушльопки?!
Видно, взвод йому геть нікудишній попався, зметикнув я…
Другий раз я повернувся до своїх крамольних думок про моральні принципи головного взводного викладача аж узимку, коли ненароком перестрів полковника Пацюкевича на півдорозі до зупинки маршрутного таксі. Він повертався додому після врочистого святкування дня української армії, котрий з великим ентузіазмом і відповідальністю відзначили на військовій кафедрі. Повертався полковник, м’яко кажучи, на бровах.
Красивий воєнний кашкет геть не тримався на голові нещасного полковника, постійно зсуваючись то на лоб, то на потилицю, то на праве вухо. Кілька разів головний убір злітав з голови, однак старий офіцер якимось дивом ловив його і вперто тулив назад на розкошлану макітру. На дворі, до речі, була ожеледиця; через якийсь час товариш полковник, помітивши, що його маршрутка безсоромно відчалює від зупинки, погнався за автобусом, але не добіг — послизнувся і, встигнувши гарненько вилаятись, простягнувся долілиць, глухо швякнувшись на холодний підмерзлий асфальт. Кашкет цього разу остаточно відділився від голови і покотився по дорозі навздогін маршрутному таксі… Я відвернувся, не маючи бажання спостерігати за тим, що буде далі, і почовгав додому, на ходу філософствуючи про складність офіцерського буття і разючу неоднозначність звуків, що часом вилітають із людського рота.
У майбутньому подібні історії повторювались ще не раз, при цьому ніскільки не конфузячи самого полковника, котрий і далі виголошував нам моралі та духовні проповіді під час кожного заняття.
Попри це я ніколи не кепкував з Пацюкевича. Думайте що хочете, але мені совість не дозволяла. Незважаючи на всі дивацтва та грубість, полковник був чудовою людиною. І то не його вина, що найкращі дні його життя зжер ненаситний монстр Афганістану. Роками він тинявся нікому невідомими й нікому непотрібними землями, ризикуючи життям заради нікому непотрібних, дохлих ідеалів. Його дружина сиділа сама довгими самотніми вечорами, а може… й не сама; він був далеко, коли народився його син, його не було й тоді, коли син зробив свій перший крок, вимовив своє перше слово неслухняним дітвацьким язиком. І зараз він — лиш надломлений гвинтик, який давно відпав від тіла заіржавілої бойової радянської машини, у якого не лишилось нічого, окрім розмитих спогадів та моторошних снів про безкінечну безглузду війну…
Полковник Пацюкевич вів у нас тактико-спеціальну підготовку, скорочено ТСП, — основний предмет офіцерів інженерних військ. Він розказував про те, як готувати мінні загороди та знешкоджувати мінні поля, як підривати мости та влаштовувати понтонні переправи, як створювати завали на дорогах та підривати інженерні загороди, розгортати польові пункти водопостачання та пересувні радіостанції, словом, як усіма правдами та неправдами забезпечити прохід колони військ полковим шляхом.
Заняття були страшенно цікавими. Під час лекцій ми зубрили на пам’ять військовий статут, а під час практичних занять уявляли себе командирами інженерних підрозділів: отримували бойове завдання від товариш-полковника, після чого намагалися його виконати. На папері.
Пригадую, під час одного із практичних занять із ТСП Пацюкевич учив мій взвод правильно оформляти карту офіцера. Карта офіцера — це звичайна крупномасштабна мапа певного регіону, на якій військовий командир позначає розташування та пересування військ супротивника, відмічає мінні поля та смуги загороджень, малює наведені понтонні мости, переправи, відновлені ділянки доріг тощо. Всі позначки на карті робляться виключно олівцями (так написано у статуті), оскільки кулькові ручки надто дорогі і військове командування не збирається постачати всіх лейтенантів наборами кольорових ручок, а використання дешевих китайських фломастерів неприпустиме, оскільки в польових умовах під час дощу вони миттю потечуть, перетворивши секретну тактичну карту на імпресіоністську мазанину.
Своя та ворожа лінії оборони, згідно з вимогами статуту, позначалися конкретно визначеним кольором та стилем, окрім того, кожен спостережний чи командний пункт, навідні мости, мінні поля мали свої позначки. Наприклад, лінія розташування наших військ завжди зображувалась червоним кольором, тоді як редути умовного противника — синім. Недотримання форми, розмірів та кольору значка свідчило про катастрофічно низький рівень підготовки офіцера, і в ідеалі мало б тягнути за собою перемальовування карти. Та оскільки кількість чистих мап на військовій кафедрі була вельми обмеженою, полковник просто бив неохайних курсантів по голові і ставив двійки. Хоча двійки він ставив усім, навіть тим, у кого офіцерська карта за якістю виконання нагадувала комп’ютерну графіку.
Полковник Пацюкевич мав просто шикарний голос.
На початку практичного заняття офіцер приволік із собою набір кольорової крейди, пачку чистих карт, якісь посібники, незмінний томик військового статуту, а далі, обернувшись спиною до аудиторії, взявся старанно вимальовувати на дошці тактичну обстановку в районі умовних бойових дій, принагідно барвисто описуючи графічні особливості кожного значка.
Щоправда, виникла проблема. Товариш полковник не мав синьої крейди. Замість неї у нього знайшлося кілька комплектів світло-голубої. Через це ворожі окопи, зенітки та командні пункти довелося виводити блідим блакитним кольором, котрий на тлі брудної сіро-зеленої дошки було практично неможливо роздивитися.
