І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗

— Так точно!

Не роздягаючись, Генріх ліг на диван. Після щойно пережитого нервового напруження він відчував страшенну втому. Заплющив очі, але відчув, що спати не може. Мозок свердлила думка — чи запідозрять його в замаху? Коли запідозрять, то заарештують. Навіть коли після арешту його випустять, до нього вже не буде довіри такої, як раніше. А для нього це рівнозначно провалові. Отже, виходить, коли прийдуть гестапівці, треба не датися їм у руки. Треба стріляти… Генріх підвівся і ще раз перевірив автоматичний пістолет і маузер. Як завжди, вони були в порядку. Гестапівці дорого заплатять за його життя…

А допитати його мусять. Обов'язково. Адже він шість днів обідав у номері навпроти того, де стався вибух. Швальбе. звісно, розповість, що Гольдрінг сам собі обрав кабінет для обіду. Підозра, безперечно, виникне. Але ж прямих доказів не може бути? їх просто немає. Виходить, гестапівці можуть прийти за ним просто для того, щоб допитати його як свідка. Отже, коли він відразу почне стріляти, то цим самим і викаже себе. І тоді сподіватися на порятунок… А йому ж будь-що, а треба дізнатися про той підземний завод, де виготовляють зброю. Це завдання, як підкреслено, надзвичайної ваги. Ні, стріляти він не буде… Але підозра проти нього може виникнути під час допиту. Його можуть заарештувати у слідчого. Тоді він не встигне використати своєї зброї, принаймні автоматичного пістолета. Не брати ж його, йдучи до слідчого, — це тільки викличе зайву настороженість! Отже, доведеться йти з маузером і браунінгом. Цього замало, але нічого не вдієш.

Генріх спустив штори на вікнах, роздягнувся і ліг спати. Курт розбудив обер-лейтенанта під ранок.

— Гер обер-лейтенант, гер обер-лейтенант! — легенько Струсуючи барона за плече, кликав він. — До вас прийшли!

— Хто?

— Гестапо, — перелякано прошепотів Курт.

— Скажи, хай почекають, я одягнусь, — навмисне голосно сказав Генріх і схопився з ліжка.

Курт вийшов.

«Чекають… коли б прийшли заарештовувати, зайшли б разом з Куртом!» Ця думка трохи заспокоїла. Генріх навмисне одягався повільніше, ніж завжди.

Генріх вийшов і витяг руку в нацистському привітанні. Гестапівці відповіли.

«Заарештованому відповідати б не стали!» — майнуло в голові.

— Я слухаю вас.

— Майор гер Лемке наказав прибути до нього зараз для дачі свідчень у справі вибуху в ресторані «Савойя», — відповів фельдфебель.

«Наказав». Адже годилося б сказати «просив».

— А чому вас двоє і з автоматами?

— Зараз ніч, а вночі ходити і їздити по місту небезпечно, — кинув другий гестапівець у формі унтер-офіцера.

Глянувши на годинник, Генріх відзначив час — сорок хвилин на шосту.

— Гаразд, пішли!

Генріх одяг плащ і попрямував до дверей.

— Наказано прибути і денщикові, — кинув фельдфебель.

«Це вже погано, навіть дуже», — блискавкою промайнула думка.

— Зброї брати не треба! — наказав унтер Курту, коли той взявся за автомат.

— А чи безпечно кидати зброю в порожньому номері готелю? — запитав Генріх.

— Цей готель добре охороняється, — пояснив унтер і, взявши з рук розгубленого Курта автомат, поклав його на ліжко.

— Пішли! — сказав Генріх і перший вийшов з номера. За ним Курт, а позаду гестапівці.

Біля під'їзду стояла велика, на сім місць, машина. Біля неї чекали ще два гестапівці. Побачивши Генріха, вони відразу сіли на переднє сидіння.

Фельдфебель відкрив задні двері і, відкинувши середні сидіння, жестом показав на них Генріхові і Куртові. Фельдфебель і унтер сіли на задніх сидіннях. Автомати вони тримали в руках.

«Схоже на арешт. А чи не зробив я помилки, погодившись їхати на допит?.. Але вже однаково пізно… Доведеться там вирішувати, як бути… А Курта шкода! Пропаде хлопець ні за що». Думки одна швидше другої виникали в голові. Страху не було. Була зібраність і така ж напруженість, як і вчора, коли він стояв біля буфету в ресторані і, дивлячись на годинник, розраховував хвилини.

Дорога до слідчого-гестапівця не зайняла й п'яти хвилин, а Генріхові здалося, що вони їхали надто довго.

Перед дверима кабінету слідчого стояв вартовий з автоматом. Курт хотів іти за Генріхом, але вартовий зупинив його.

Генріх увійшов один. У дверях він зупинився і швидким поглядом окинув просторий, розкішно умебльований кабінет.

«Звідси не втечеш!» — промайнуло в голові.

За великим письмовим столом у низькому кріслі сидів слідчий — майор Лемке, — це прізвище Генріх встиг прочитати на дверях. Він мовчки, не вітаючись, рукою вказав на крісло навпроти. Генріх сів. Якусь мить він і Лемке мовчки дивилися один на одного. Генріх навіть з цікавістю. Обличчя Лемке, вузьке і довге, несподівано закінчувалося вузеньким ротом з тоненькими смугами губ. Підборіддя не було. Замість нього йшов зріз, що переходив у шию. Великий кадик то піднімався до самого, здавалося, рота, то знову падав аж за високий комір коричневої сорочки. Майор палив дешеву сигару і постукував пальцями по столу. На одному з пальців тьмяно виблискував срібний перстень з черепом, на другому — великий золотий, вінчальний.

«І знайшлася ж така, що й за цю потвору заміж вийшла», — промайнуло в голові. Генріх посміхнувся. Йому раптом стало весело.

— Дозвольте закурити? — недбало запитав він слідчого.

Той мовчки підсунув коробку з сигарами.

— Я хотів би закурити свої!

Генріх зробив рух, щоб засунути руку в кишеню брюк, але відразу пролунало грізне майорове:

— Назад!

Лемке стояв за столом і пильно вдивлявся в глиб кабінету. Генріх озирнувся: великий дог, вишкіривши зуби, уставився на нього сторожким поглядом.

— Якщо цей пес буде в кабінеті, я не відповідатиму ні на одне ваше питання, — рішуче заявив Генріх.

— Це чому?

— Ненавиджу собак всіляких порід.

Лемке натиснув кнопку дзвоника.

— Забрати! — кинув він одне слово, кивнувши в бік дога.

Автоматник вивів пса. Генріх витяг пачку гаванських сигар і, не поспішаючи, закурив.

— Де ви берете гаванські сигари? — спокійно запитав Лемке.

— Сподіваюся, ви не для того мене розбудили вночі і в супроводі двох автоматників привезли сюди, щоб питати адресу, де дістати гаванські сигари?

Ліва щока майора смикнулася. Він сів.

— Вам відомо, що сталося вчора в ресторані «Савойя»?

— Не тільки відомо. Я на власні очі бачив наслідки вибуху. Але я відразу вийшов…

— Чому?

— Мені було неприємно дивитися на пролиту людську кров.

Обличчя Лемке перекосила презирлива посмішка:

— Гер обер-лейтенант весь час воює в тилу і вигляд крові…

Генріх сердито перервав його:

— За своє коротке життя, гер майор, я бачив крові куди більше ніж ви, запевняю вас…

«А чи варт так гостро»? — Відвернувшись, Генріх вже іншим тоном додав:

— Але то була ворожа кров, а тут наша…

— В цьому місті ви у відрядженні?

— Так.

— Скільки днів?

— Сьогодні восьмий.

— З якого дня ви обідаєте в ресторані «Савойя»?

— З другого дня.

— Хто вам його порекомендував?

— Я послав свого денщика дізнатися, де є хороший ресторан і йому хтось порекомендував «Савойю», — пригадав Генріх.

Перевірте, — спокійно кинув Лемке.

Гольдрінг здивовано глянув на нього.

Але слово «перевірте», виявляється, було сказано не йому, а тому лейтенантові, що вийшов з-за портьєри і зник за дверима.

«Вражає несподіванками! Ну що ж, буду чекати дальших», — подумав Генріх і посміхнувся. Лемке не зводив з нього погляду.

— О якій годині ви обідали?

— Завжди о першій.

— А закінчували?

— Коли як, залежно від апетиту і якості страв у ресторані.

— Коли ви залишили ресторан вчора, о якій годині?

— Не пам'ятаю.

— Де ви були під час вибуху?

— За кілька кроків від вхідних дверей, я йшов додому.

— У скільки хвилин на третю стався вибух?

— Не знаю, я не глянув на годинника. Але коли я прийшов до готелю, було без п'яти три.

Майор посміхнувся.

— А чи не здається вам, Гольдрінг…