Північна Одіссея - Лондон Джек (онлайн книга без .txt) 📗

Вчувши його голос, жінка позирнула на нього з цікавістю.

— Роздягайся, — мовив її супутник. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді приготуємо щось попоїсти.

Месснер узяв рибу, що вже встигла відтанути, і пішов годувати собак. Йому довелося боронити їх од собак прибулих, і коли він повернувся до хижки, чоловік уже розвантажив нарти і приніс води. Кавник Месснера закипів. Він насипав туди кави, долив півкухля холодної води і зняв кавник з вогню. Потім поклав у короб відтавати кілька перепічок із кислого тіста й розігрів у каструлі боби, які зварив минулої ночі і весь ранок віз мороженими.

Прибравши з грубки свій посуд, аби новоприбулі могли приготувати собі їжу, він сів на згорнутий ліжник, біля скрині для провізії, що мала прислужитися замість стола. Під час «їжі він розмовляв із чоловіком про дорогу та про собак, а той схилився до грубки, щоб відтанув лід на вусах. Упоравшись із цією справою, незнайомець кинув згорнуту ковдру на одне з двох ліжок, що були У халупі.

— Ми будемо спати тут, — сказав він, — звичайно, якщо ви не обрали ие ліжко для себе. Адже ви прийшли сюди першим і маєте право вибору.

— Та ні, будь ласка, — відповів Месснер. — Як на мене, вони однакові.

Він улаштував собі постіль і сів на краю другого ліжка. Незнайомець поклав під ковдру замість подушки маленьку лікарську валізу.

— Ви лікар? — спитав Месснер.

— Так, — відповів той. — Проте, запевняю вас, я приїхав у Клондайк не заради практики.

Жінка клопоталася біля вечері, в той час як її супутник нарізав бекон і розтоплював грубку. В хатині було напівтемно, тьмяне світло соталося крізь мале віконце, затягнуте проолієним папером, і Джон Месснер не міг як слід роздивитися жінку. Та він і не намагався цього зробити. Певно, вона його не надто цікавила. Проте жінка весь час зацікавлено позирала у темний куток, де він сидів.

— Яке тут прекрасне життя, — у захваті мовив лікар, на мить припинивши гострити ніж об трубу грубки. — Що мені подобається — це боротьба за існування, прагнення все зробити власноруч, примітивність цього життя, його реальність.

— Еге ж, температура тут справді реальна, — засміявся Месснер.

— А ви знаєте, скільки градусів? — спитав лікар. Месснер похитав головою.

— Ну, то я вам скажу. Сімдесят чотири нижче нуля [22] на спиртовому термометрі, що у мене в нартах.

— Отже, сто шість нижче точки замерзання. А чи не надто холодно для подорожі?

— Це просто самогубство, — авторитетно зауважив лікар. — Людина виснажує себе. Вона важко дихає, мороз заходить їй у самі легені й відморожує краї тканини. Людина починає кашляти сухим, болючим кашлем, відхаркуючи мертву тканину, і наступної весни вмирає від пневмонії, не здогадуючись, що є цьому причиною. Я залишуся тут на тиждень, якщо температура не підніметься хоча б до п'ятдесяти нижче нуля.

— Послухай, Тесе, — мовив він по хвилі, — здається, кава вже давно закипіла.

Почувши ім'я жінки, Джон Месснер раптом насторожився. Він швидко глянув на неї, і на його обличчі майнув болісний вираз — примарна тінь давно похованої туги, що на мить пробудилася до життя. Та за мить він зусиллям волі відігнав цю примару. Його лице стало незворушним, як досі, але він усе ще був насторожі, шкодуючи, що морок заважає йому роздивитися лице жінки.

Спершу вона мимохіть кинулася знімати з вогню кавник, а після цього поглянула на Месснера. Але той уже встиг опанувати себе, і вона побачила спокійного чоловіка, що сидів на краю ліжка і бездумно дивився на свої мокасини. Та коли вона знову взялася до роботи, Месснер іще раз швидко глянув на неї, а вона, так само швидко озирнувшись, спіймала його погляд. Він одвів очі й подивився на лікаря, але посмішка, що на мить скривила його губи, ясно давала зрозуміти — він оцінив жіночу хитрість.

Жінка запалила свічку, яку дістала з продуктової скрині. Месснеру було досить один раз глянути на її лице при світлі. У тісній хижці можна розійтися хіба що на кілька кроків, тому наступної миті жінка вже стояла біля Месснера. Вона зумисне піднесла свічку впритул до його обличчя й дивилася на нього розширеними від страху очима. Вона впізнала його. Месснер спокійно всміхнувся їй у лице.

— Що ти там шукаєш, Тесе? — спитав лікар.

— Шпильки, — відповіла вона і, відступивши назад, стала порпатись у речовому мішку, що лежав на ковдрі.

Вони влаштували собі стіл зі своєї скрині й сіли на скриню Месснера, обличчям до нього. Він простягся на ліжку, щоб трохи спочити, і, підклавши руку під голову, повернувся на бік. У такій тісноті здавалося, що всі троє сидять за одним столом.

— Звідки ви приїхали? — спитав Месснер.

— Із Сан-Франциско, — відповів лікар. — Але я тут уже два роки.

— Я сам із Каліфорнії, — оголосив Месснер. Жінка звела на нього благальний погляд, але він посміхнувся і вів далі:

— З Берклі. Знаєте таке місто?

Його співбесідник вочевидь зацікавився.

— Ви з Каліфорнійського університету?

— Так. Закінчив у вісімдесят шостому.

— Ні, я гадав, що ви один із викладачів, — пояснив лікар. — У вас є щось типове.

— Мені вельми прикро це чути, — усміхнувся у відповідь Месснер. — Я радніший був би скидатися на золотошукача або погонича собак.

— А по-моєму, він не більше схожий на професора, ніж ти на лікаря, — докинула жінка.

— Дякую, — мовив Месснер. Потім звернувся до її супутника: — До речі, пане лікарю, дозвольте спитати ваше ім'я?

— Хейторн, — якщо ви згодні повірити мені на слово. Я покинув візитні картки разом із цивілізацією.

— Отже, це місіс Хейторн, — Месснер із посмішкою вклонився.

Вона кинула на нього погляд — уже не благальний, а гнівний.

Хейторн збирався спитати його прізвище. Він уже відкрив рота, щоб заговорити, але Месснер випередив його.

— Я оце подумав: може, ви, пане лікарю, зможете задовольнити мою цікавість? Два чи три роки тому в університетських колах стався скандал. Дружина одного з професорів… перепрошую, місіс Хейторн… утекла з якимсь лікарем із Сан-Франциско, ніяк не можу згадати його прізвище. Ви не чули про цю історію?

Хейторн кивнув.

— Свого часу ця історія наробила багато галасу. Його звали Вомбл, Грехем Вомбл. У нього була чудова практика. Я трохи знав його.

— Я просто хотів дізнатися, що з ними було далі? Може, ви щось знаєте? Вони зникли, наче й сліду не було.

— Так, він хитро замів сліди. — Хейторн прочистив горло. — Ходили чутки, що вони вирушили на торговій шхуні до Південних морів — і загинули під час тайфуну, чи щось таке.

— Ніколи такого не чув, — сказав Месснер. — А ви пам'ятаєте цю історію, місіс Хейторн?

— Чудово пам'ятаю, — відповіла жінка, і спокій у її голосі дивно контрастував із гнівним виразом обличчя. Вона відвернулася, щоб Хейторн не міг побачити її лице.

Її чоловік знову хотів спитати прізвище Месснера, але той повів далі:

— Цей лікар Вомбл… кажуть, він мав дуже привабливу зовнішність і… м-м-м… великий успіх у жінок.

— Ну, якщо й так, ця любовна пригода йому дорого обійшлася, — пробурмотів Хейторн.

— А жінка була справжньою відьмою, — принаймні я таке чув. У Берклі всі вважали, що вона влаштувала своєму чоловікові… ну… аж ніяк не райське життя.

— Я такого не чув, — відповів Хейторн. — У Сан-Франциско говорили цілком протилежне.

— Жінка-мучениця, так? Розіп'ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув. У сірих очах Месснера не було ніякого виразу, крім легкої цікавості, коли він заговорив знову:

— Цього й слід було чекати, — дві сторони однієї медалі. Коли я жив у Берклі, то, звичайно, знав тільки одну сторону. Здається, ця жінка була в Сан-Франциско відомою особою.

— Налий мені кави, будь ласка, — мовив Хейторн.

Наповнюючи його кухоль, жінка безтурботно розсміялася.

— Ви слебезуєте, наче дві баби-пліткарки, — дорікнула вона чоловікам.

— Але ж справді цікаво, — посміхнувся у відповідь Месснер і знову повернувся до лікаря. — А чоловік, мабуть, зажив не дуже гарної слави у Сан-Франциско?