Корабель приречених - Крупкат Гюнтер (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Стріляйте!
Сліпучо білі кулі зашипіли в молочному тумані, злетіли над щоглами й трубами і розсипалися іскрами над палубою, над розгубленими людьми, над морем, шлюпками, айсбергами.
Ракети були помічені.
На містку пароплава «Каліфорнія», який з застопореними машинами дрейфував серед криги не більш як за десять миль од місця страшної катастрофи, стояли два офіцери і в біноклі розглядали нічну темряву.
— Ракети.
— Так, тепер і я бачу. Білі ракети. Не далі як за півгодини ходу від нас.
— Зовсім близько.
— Дивно!
— Що тут дивного?
— Частота спалахів.
— Чекайте-но! Здається, це ліхтер.
— Справді… Мабуть, досить велика посудина лежить серед криги, як і ми.
— Але навіщо ракети?
— Питання слушне.
— Все це здається мені дивним.
Офіцер опустив бінокль і гукнув через плече:
— Запросіть, що означає цей феєрверк.
Крапки й тире світлофора затремтіли в темряві.
— Ніякої відповіді! Ви розумієте?
— Ні. Може, капітан в курсі справ. А що коли це сигнал нещастя?
— Білі ракети — сигнал нещастя? Нечувано! Запитайте в радиста. Може він знає більше, ніж ми. В усякому разі я не думаю, щоб це означало нещастя…
Другий помічник пішов у радіорубку, йому довелося довго стукати в двері, поки заспаний голос запитав:
— Що сталося?
— Якісь повідомлення є?
— Не знаю. Моє чергування закінчилось. Треба ж мені коли-небудь виспатись.
— Цілком зрозуміло. А з ким останнім ви мали зв'язок?
— З «Титаніком». Він якраз проходив у цьому районі. Передає пустопорожні приватні радіограми на мис Код.
— Ну, коли так… на добраніч! Спіть, завтра вранці підемо далі.
Вартовий знизав плечима.
— Найімовірніше, це якесь рибальське судно. Мабуть, сигналить баркасам, що пішли на лов. Кінець кінцем, вони ще посміються з нас. Знайшли, мовляв, світлосигнали!
Атлантичний океан підкочував хвилі уже під капітанський місток «Титаніка». Капітан віддав останній наказ: «Рятуйся хто як може!»
Люди десятками стрибали за борт, намагаючись допливти до шлюпок, що кружляли поблизу. Але більшість повернулися назад на ют. Там під ногами ще була тверда суха палуба.
Оркестр продовжував грати. Лунав «Марш Королівської гвардії». Боксхолл усе ще випускав у небо білі ракети, від спалахів яких обличчя людей здавалися масками покійників.
Сміт востаннє зайшов до радіорубки.
— Що нового?
— «Карпатія» сповіщає, що буде тут через дві години.
— Сміливі хлопці. Прекрасні досягнення! Але… вони вже не знайдуть кас. Через дві години не знайдуть. — Командор витер з лоба краплини поту. — Кінчайте, Філліпс… Брайд. Більше немає смислу… Я звільняю вас від ваших обов'язків.
— Я продовжуватиму передавати, — тільки й промовив Філліпс.
Заплющивши очі, Брайд прихилився до перебірки. Він чув стукіт апарата, чув кроки Сміта, біганину, крики, плач, гнівні вигуки, музику й хлюпання води.
— Коли відходить останній омнібус? — хмуро запитав Філліпс.
— Думаю, остання шлюпка вже спущена.
— Чудово. В такому разі за роботу.
Брайд пильно подивився на старшого радиста. Що за прекрасна людина Філліпс, яка прекрасна людина! Він непохитний при виконанні свого обов'язку до кінця. Брайд поклав руку на плече товариша.
Той запитливо глянув на нього.
— Хелло, мій хлопчику, не розкисай, чуєш? Тут ще можна працювати. Потім ми виберемося звідси. Подивись-но, що там на палубі.
Брайд вийшов, лишивши двері радіорубки відчиненими. Вода вже досягала Філліпсу до кісточок, а той усе вистукував ключем: «SOS… SOS… Поспішайте… Поспішайте… Поспішайте!»
Позаду радиста висів рятувальний пояс. Це Брайд подбав про товариша. Самому Філліпсу ніколи й на думку не спало б добувати його. Повертаючись, Брайд у просвіті дверей побачив постать. Причаївшись, якийсь чоловік зазирав усередину, потім, схопивши рятувальний пояс Філліпса, кинувся тікати.
Брайд пантерою плигнув на чоловіка. Зав'язалася мовчазна, відчайдушна боротьба. Чути було тільки важке дихання та хлюпання води. Але ось Брайду потрапило під руки щось залізне. Він з силою опустив його на голову ворога. Почувся стогін, потім усе затихло.
Філліпс нічого не помітив. Він продовжував передавати нескінченне: «SOS… SOS!»
Вода вже хлюпалася в нього біля колін. Раптом погасло світло. Центральна динамомашина перестала працювати. Нова перемога океану над велетнем, що повільно гинув! Нелюдський крик багатьох сотень голосів був відповіддю на неї.
Філліпс швиргонув на стіл мертві навушники, намацав рятувальний пояс.
— Брайд!
Відповіді не було.
Філліпс відчув біля колін крижаний дотик води. Він поквапливо вибрався на підняту частину палуби по дошках, що стояли майже сторч. Темрява поглинула його…
Спінюючи воду, з шумом відкидаючи з свого шляху шматки криги, «Карпатія» йшла повним ходом. Багато очей стерегли, чи не з'являться де небезпечні айсберги, а серед них — «Титанік». Уже півгодини капітан Рос-трон не опускав бінокля. Кашкет зсунувся в нього на потилицю.
— Вісімнадцять вузлів, капітане!
На губах Рострона заграла горда посмішка. Такої швидкості судно ще ніколи не досягало.
— Ми зробимо це не більше, як за дві години, — тихо промовив він.
— «Титанік» замовк! — сповістив радист.
— Не більше як за дві години! — сказав капітан і знову втупив очі в темряву.
Спінюючи воду, «Карпатія» йшла повним ходом…
О другій годині двадцять хвилин ніс «Титаніка» зник під водою. Вода клекочучи закрила капітанський місток, на якому лишився капітан Сміт.
Протягом п'яти хвилин корма корабля то виринала з океану, то знову зникала під водою. Велетень ще чинив опір. Усередині судна щось загуркотіло. Цей гуркіт, і зойки живих, і стогін конаючих, і звуки оркестру — все злилося в один моторошний заключний акорд.
Боксхолл видерся на дах каюти і вистрілив решту ракет. Білі зірки спалахнули над піднятою кормою і освітили страшну картину сліпучим сяйвом. Уламки судна пролітали в повітрі, розбивались об верхню палубу, з гуркотом розлітаючись на шматки, проносилися над охопленими страхом смерті людьми, що повисли на поручнях, на тросах, примостилися на виступах, не знаючи, що їм робити: чи триматися міцніше, чи відважитися плигнути у воду. Дах каюти, на якій стояв Боксхолл, була знесена якимсь уламком.
Коли спалахнула остання ракета, перед Лайтолдером випливло з пітьми жіноче обличчя. Обличчя, яке він всюди шукав з таким відчаєм! Тепер воно з'явилося перед ним, наче видіння. Це була Бетті. На мить погляди їх зустрілися. Потім темрява поглинула все.
— Міс Кашбарн! За борт! Ви мусите стрибнути за борт! — Лайтолдер рукою відшукав її.
— Облиште мене! Прошу вас, облиште!
— Стрибайте, Бетті! Ходімо! Дорога кожна хвилина!
— Я не хочу… не хочу жити… Ах, облиште ви мене!..
— Бетті, ми будемо жити… Ми обоє! Жити, чуєте! Жити! — Він схопив її за руки. Дівчина міцно трималася за поручні. Потім повільно розняла пальці. Тіло її затремтіло від німих ридань.
Лайтолдер підняв Бетті, міцно притис до себе і стрибнув.
Вахтовий на «Каліфорнії» глянув на годинник. Дві години двадцять хвилин. Він ще раз спрямував бінокль у той бік, де раніше спалахували ракети.
— Вони, нарешті, закінчили фейерверк.
— І вогні погасили.
— Очевидно, пішли спати.
А ПОТІМ НАСТАЛА ТИША…
П'ять хвилин трималася над водою величезна корма «Титаніка», потім… поволі опустилася в воду, немов рука мертвого капітана востаннє послала наказ у машинний відділ: малий вперед! Курс — морське дно! Всього два з половиною кілометри глибини. Там можна кинути якір. На вічні часи.
