Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
З хвилину обоє мовчали.
Першим заговорив товстун:
— Вам кого?..
Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.
— Солових Владислав тут жив? — спитав він.
— Ну, тут, — відповів товстун, почекавши. — А вам навіщо?
— Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир… забув по батькові?
— Аполінарійович.
— Значить, ви? — Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: — Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий… Надію має побачити особисто…
— Ага…
— Хай, каже, не турбуються. Скоро, мовляв, ще дам звістку.
— Та-ак…
— От і все.
— Зрозумі-іло…
Олексій чекав запитань. Їх не було. Товстун мовчав і дивився Олексієві просто в очі, марно клацаючи ножицями в повітрі.
— Коли що треба, я в штабі працюю… писарем, — сказав Олексій. — Спитати Михальова.
Він одірвався від паркана і пішов, не озираючись, але відчуваючи, що товстун дивиться йому вслід.
Олексій повернувся до штабу похмурий і сів переписувати якісь накази. Доводилося все обмірковувати заново. Невдача зламала такий простий і ясний план. Чому? В розмові з товстуном він поводився правильно і пішов теж вчасно: настирливість відразу ж видала б його. Може, шурин просто злякався, а після одумається і все-таки прийде дізнатись про долю свого нещасливого родича? Навряд. Видно, стріляний горобець, почув недобре. Ех, треба було не з ним розмовляти, а підстерегти Ванду, сестру: з жінками все-таки легше… Звичайно, дурна макітра заднім розумом тільки й сильна.
Так Олексій картав себе доти, поки від цього пустого заняття його не відірвав голос чергового по штабу:
— Михальов, на вихід! Приймай гостей: дамочка до тебе прийшла!
Писарі, радіючи нагоді відірватись од роботи і позубоскалити, загомоніли:
— Спритний хлопець! Йде коли хоче. За які заслуги!
«Ну, почекай же! — подумав Олексій, ідучи до виходу, — Сказано, дома чекати, зайвий раз людям очі не мозолити». Він вирішив, що прийшла Маруся.
Але біля виходу, замість Марусі, стояла висока, худа жінка з припухлим від недавніх сліз обличчям. Лише побачивши її опуклі водянисті очі і біле, немов кислотою травлене волосся, Олексій догадався: Ванда, уроджена Солових. У нього радісно забилося серце. Перебираючи бахрому хустки, жінка злякано дивилась на озброєних людей, що снували біля штабу.
Олексій пройшов повз неї і, злегка зачепивши ліктем, неголосно кинув:
— Ходімо…
Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.
Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупичок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.
Він раптом відчув усю складність свого завдання.
Солових був врангелівськнм шпигуном і справедливо повинен був попести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною — братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав… Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла… Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..
— Ви сестра Владислава? — спитав він.
Вона мовчки кивнула.
— Я з ним сидів у ЧК три дні…
— Він живий?
— Живий… Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.
Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.
— Ви не плачте, — півголосом сказав Олексій. — Може, ще обійдеться…
— За що… Його… схопили?
— Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати, І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього…
Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.
— Так, так, — сказала вона, — справді, заходив якийсь… Тільки ми не знали, вірити йому чи ні. Чоловік у мене такий підозріливий… Він і про вас погано подумав, ви вже пробачте, такий час…
Олексій великодушно махнув рукою:
— Пусте. Тепер до кожного треба з перевіркою… А коли він заходив, при білих?
— Ні, пізніше.
«Марков, — подумав Олексій, — кому ж іще?»
— А ви, пробачте, як туди потрапили? — несміливо спитала жінка.
Олексій в кількох словах розповів їй про «м'ясний бунт» в госпіталі, і як його для острашки взяли в ЧК, і як у камері подружив з Солових… Він сказав, що годують у ЧК цілком пристойно і жити можна. Головне, одкрутитись від обвинувачення. Адже там теж не звірі, чого попусту базікати, даремно не розстрілюють…
— Коли мене відпускали, мені Владислав сказав: передай уклін Ванді (вас же Вандою звуть?) і чоловікові її, Володимиру, а також їй, — Олексій понизив голос.
— Кому «їй»? — жваво спитала Ванда.
— Ну, їй… Самі, мабуть, знаєте…
— Діні?.. — і у неї вмить висохли очі. — Федосовій? Цій змії?
— Тихше! — нагадав Олексій.
Але жінка, забувши про обережність, голосно заговорила, що ця дівиця — нещастя їх сім'ї, що вона загубила Владислава, закрутивши йому голову своєю божевільною фантазією! Він був готовий для неї на що завгодно, а вона, вертихвістка, навіть ні разу не зайшла відтоді, як він зник.
— Тихо! — зупинив її Олексій. Тепер він знав усе, що його цікавило. — Не можна так… голосно.
— Пробачте!.. Жахливі нерви!.. Стільки переживань…
— Мені, мабуть, треба вже назад, — сказав Олексій, вдаючи, що його налякала невитриманість Ванди.
— Так, так… Спасибі вам. Вибачте…
— Ідіть ви раніше, — сказав Олексій. — Я потім. Вона приклала хусточку до очей, схлипнула, кивнула на прощання і вийшла з тупичка.
Олексій, почекавши, кинувся в протилежний бік — до Марусі.
ДІАНА
— … Дінка Федосова? — здивувалась Маруся. — Та її в Олешках усі знають!
— Хто вона така?
— Дочка тутешнього поштмейстера.
— Що ти про неї можеш сказати?
— Нічого особливого, В гімназії вчилась, освічена…
— Яка з себе?
— Вродлива…
— Це не прикмета, — сказав Олексій. — Ти теж вродлива…
Маруся сердито надула губи, а щоки все-таки почервоніли від задоволення.
— Порівняв гуску з куркою, — сказала вона сухо. — Дінка в любительських спектаклях грала різних дам та цариць… Почекай, побачиш її…
— Де вона живе?
— На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.
— А при білих як поводилась?
— Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.
— Ну от, а кажеш «нічого особливого»!
— Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка…
— Де вона живе, кажеш?
— На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.
Олексій побачив Федосову зразу, як тільки зайшов у брудне, захаращене приміщення поштамту, де серед довгих столів валялися на підлозі недокурки й паперові обривки, біля входу стояв жерстяний бак з питною водою і кухлем, який теліпався на мотузці. А на стінах висіли плакати: «Доб'ємо Врангеля!» «Білому барону — кілок, а не корону!» В плакатах були обірвані ріжки: на цигарки. Приміщення перегороджувала стойка, над якою до самої стелі піднімалася дротяна сітка з напівкруглими отворами-віконцями.
За стойкою сиділа Федосова.
Тепер Олексій зрозумів, звідки бралася впертість її колишнього поклонника, коли він відмовлявся говорити про неї.
Федосова була вродлива. Більше того: дуже вродлива. Обличчя в неї було смугляве, трохи продовгувате, окреслене тонко і ніжно, а очі сині, з вологим блиском у темних зіницях; вії, злітаючи, торкалися довгих і наче надломлених посередині брів. Волосся, розчесане на прямий проділ і заплетене в тугу косу, перекинуту через плече на груди, і тільки біля скронь залишені пушисті каштанові кучерики.
