Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Ларрі довелось зостатися в наметі Маррі. Бренкер вернувся до салону Доротеї, і натовп подався за ним. Саме коли він зайшов до кімнати й поздоровкався з Голом Слейте-ром, якому про все розповіли добровольці з комітету, що тієї ночі вартували, Маррі розплющив очі.
Люди в салоні й надворі закричали:
— Слава Докові!
Хтось навіть пожартував:
— Тепер не страшно, як дістанеш кілька грамів олова, наш Док усе вилікує! Дай йому боже здоров’я та й нам!
Людям сподобався цей жарт. їх ніби хто враз підмінив, і вони радісно закричали й заплескали в долоні.
Маррі, ще дуже кволий, довго дивився на маленького Дока, що стояв коло нього й міряв йому пульс. Ті, що були в кімнаті, бачили, як йому важко зібрати свої думки. Він довго дивився на Гола Слейтера, тоді перевів погляд на Бренкера. Гая Джілберта він не бачив, бо той стояв у головах.
— Упізнаєш шерифа, Маррі? — запитав Док. Маррі наморщив лоба й ледь кивнув головою.
— Що воно так шумить? — тихо запитав він і спробував озирнутися. Та голова його не послухалась.
— То ти чуєш, як шумить твоя кров, Маррі, — відповів Док. — Але недалеко було й до того, щоб вона зовсім застигла. Тепер ми дамо тобі віскі й розрідимо її, щоб вона швидше текла в жилах.
Вони з Гаєм підвели його і влили в рот розведеної горілки.
— Скільки вас тут? — здивувався Маррі, побачивши Гая.
— Це той чоловік, якому ти завдячуєш своє друге життя, — сказав Док. — Цього разу я тільки зробив те, що, врешті, може зробити кожен партач.
— Та це ж Гай Джілберт, той, що в Боєра. Друге життя, кажеш?.. Думаю, що воно буде трохи інакше, ніж перте. Воно аж нині, прокляте, себе показало. Тепер я знаю все, — Маррі підпер голову рукою. — Хтось із вас туди нагодився й звільнив мене, бо я був у зашморзі. — Він помацав свою жилаву шию, вщипнув за шкіру. — Ну от, я знову дихаю. — Він хотів устати, але не зміг, бо надто був ще кволий, і понуро глянув на свої великі босі ноги.
— Ви вже здужаєте розповісти, як усе сталося? — запитав Бренкер. — Не можна гаяти ні хвилини.
Маррі довго дивився на Гола Слейтера. Той підохотив його:
— Кажи, Маррі, ми вже дещо знаємо від Гая Джілберта.
— Що ж, я довіряю тобі, як і всі в таборі, — мовив старий, — але ти не можеш заглянути в душу кожному, хто приходить до тебе. До тебе й до твоїх добровольців. Бо ж вони теж копають золото, і їм у груди в’їдається жадоба й робить їх звірами. І я був би не кращий… Та щоб дійти аж до вбивства?.. І які ж вони були підступні! Прокляте золото!
— То не мої добровольці, Маррі, — мовив Гол Слейтер тихо, але твердо. — Я не можу тобі цього довести, одначе певен, що так воно є. Зрештою, тепер не це головне. Розкажи все по черзі.
— Он як… — спроквола сказав Маррі. — Виходить, кожен може пов’язати чорну хустку і вдавати з себе добровольця. Налийте мені ще чарку.
І він почав розказувати. Та його розповідь не дуже допомогла шерифові. Голосу напасників Маррі не впізнав би, а самих їх і поготів. Дужих чоловіків у долині було чимало, а коней такої масті — сотні. Зашморг зроблено з прикороченого ласо волової шкіри. Шериф Бренкер не захотів далі й розпитувати.
— Нині ви спатимете у моїй канцелярії, — сказав він. — Грабіжники вже знають, що ви живі. Вони напевне десь у долині, бо Гай Джілберт бачив, як вони їхали вниз. Якби вони намірялися втекти з золотом, то подалися б угору. Може, вони гадають, що ви впізнали їх або ще впізнаєте при нагоді. Я хочу бути спокійний, Маррі, тому беру вас під свою охорону.
Маррі погодився, тільки попросив:
— Але я хотів би спершу піти до свого намету.
— Авжеж. Заберете й свої ковдри та одяг. Зрештою, там тепер Ларрі. Ходімо разом.
Люди надворі ще не всі розійшлися.
— Це правда, шерифе, що добровольці хотіли задушити Маррі? — спитали вони. — І золото, мабуть, теж прихопили? Гарно, нічого не скажеш.
— Ні, — коротко відповів Бренкер, — то були не добровольці. Я розмовляв уже з обома, що були тоді на варті. Є навіть три свідки, ті бачили їх на той час у горішньому кутку долини. Крім того, Гол Слейтер, що був досі ватажком добровольців, ручається за них.
— Досі? — перепитав хтось. — Ага…
Бренкер нічого не пояснив. Мовчав також Гол Слейтер, що стояв поруч із ним. Вони поволі рушили до намету потерпілого. Маррі, не озиваючись, насилу дибав ззаду. Кілька цікавих і собі подалися за ними, та Бренкер сердито крикнув їм:
— Обійдемося без вас!
Ті, щось невдоволено бурмочучи, завернули назад. Учора Ще всі вони вихваляли добровольців, нині ж увечері більшість підозрівали й лаяли їх.
У наметі Маррі найперше відсунув своє ліжко і, заспокоєний, полегшено відітхнув. Він узяв лопату й викопав добуте досі золото. Його було три повні бляшанки з-під консервів і два шкіряні капшуки. Маррі ні словом не поскаржився, що в нього вкрадено самородки. Виходячи, він ще раз роззирнувся по намету. Місце сутички він теж оглянув, присвічуючи ліхтарем, і задумливо провів мозолястими пальцями по шкіряному ласо, яким його хотіли задушити. Тоді повільно похитав головою.
Гай Джілберт стояв збоку й дивився на Маррі. Шукач підійшов до нього й довго мовчки тис йому руку,
— Що тут такого, я ж нічим не ризикував, — трохи ніяково мовив довготелесий техасець.
Маррі склав золото в казанок. Гай узяв під пахву згорнені укривала, і вони пішли з займанки.
— Влаштовуйтесь тут, — сказав Бренкер у канцелярії. — Я ще поїду до Слейтера, але скоро вернусь. Я сплю в сусідній кімнаті, а з другого боку мешкає Джонсон. Завтра побачимо, що далі робити.
Надворі Гай Джілберт попрощався. Бренкер хотів був запросити його їхати з ними, але стримався. Гай подав руку Слейтерові й запитав:
— Як ви там поживаєте в таборі? Що поробляють ваші жінки, сестри Фінні?
— Те, що й завжди. В них усе гаразд, Джілберте.
— Передайте їм моє вітання.
— Добре, передам.
Гай подався до Боєрового салону, а Бренкер зі Слейтером сіли на коней. Поволі світало.
У Доротеї ще й досі були гості: люди мали про що оповідати й снувати здогади. Від балачки їм пересихало в горлі, тож барменові ніколи було й угору глянути. Доротея сиділа на своєму високому стільці за прилавком і розмовляла з Доком.
“Оксамитову лапку” вже зачинили. Боєр стояв коло столика з рулеткою, тримаючи під пахвою залізну скриньку з виміняним золотом та грішми і востаннє роззираючись навколо. Служник-негр із барменом прибирали в салоні. Коли зайшов Гай Джілберт, Боєр швидко зиркнув на нього краєчком ока.
— Довго вас не було, Гаю… — запитливим тоном зауважив він.
— Ви ж знаєте, чому.
— Звичайно. Тут тільки про це й мови. Який жах… Я з самого початку був проти цієї гри в добровольців. Тепер комітет луснув, але грабіжників уже не впіймаєш.
— Ви також гадаєте, що їх треба шукати серед Слейтерових людей? — наче між іншим запитав Гай.
Боєр скривив губи й знизав плечима.
— Без хмари дощу не буває. Але що нам до того? — Він махнув рукою і потяг Гая до дверей. Коли вони опинилися в сінях, де нікого більше не було, він додав: — Зайдімо до моєї кімнати.
Гай Джілберт був стомлений і не мав настрою довго розмовляти. Він неохоче рушив за Боєром. Той поставив скриньку на широку, недавно привезену канапу. На обох вікнах уже висіли фіранки, а в кутку стояла навіть гумова ванна. Коли Гай зачинив за собою двері, Боєр нараз цілком одмінився.
— Чого ви взагалі берете до серця такі речі, Гаю? — сердито запитав він і, засунувши руки в кишені, почав ходити з кутка в куток.
Техасець відчув, як йому засвербіли пучки. Його розлютив Боєрів тон. Він спокійно, спроквола запитав:
— Хіба можна лишатися до такого байдужим?
Боєр був надто заполонений своїми думками, щоб звернути увагу на тон техасця. Він на мить спинився.
— Я вражений вашими словами, Гаю. До всього, що не дає нам зиску, ви маєте бути байдужий, цілком байдужий.
Боєр знову заходив по кімнаті, ще дужче сердячись. Він думав, як утовкмачити цьому довготелесому йолопові те, що той нарешті повинен засвоїти.
