Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗
— А коли хвора помре?
— Ну, то… — Калинніков потер чоло і роздратовано поморщився. — Навіщо такі похмурі прогнози?
— Пане професоре, я вважаю себе за лікаря, і мене вчили дивитися правді в вічі.
— Міс Майю, облишмо цю розмову. Слово честі, це ні до чого! Запевняю вас, все закінчиться гаразд.
— То дайте мені машину, я поїду додому. У мого батька є ліки проти сепсису, які діють краще за пеніцилін.
— Боронь боже! Вас можуть перехопити. До того ж, вільної машини немає.
Майя докірливо похитала головою:
— А ваш “вілліс”? його відремонтовано тільки вчора, а ви без нього обходились цілком вільно.
— Не можна, Майю. Ні.
— Пробачте.
Дівчина гордо піднесла голову і вийшла з намету. Калинніков зітхнув і сів до столу.
Побоювання дівчини були небезпідставними. Хто знає, що станеться, коли хвора й справді помре?.. В Індії назрівають великі й гіркі події, і невідомо, чим вони скінчаться.
Кожному, хто хоч сяк-так міг мислити, було ясно, кому потрібна релігійна ворожнеча серед індійців. Англійці добре засвоїли принцип “поділяй і володарюй”. Нині, після закінчення другої світової війни, коли Азія випростує плечі, скидаючи колонізаторів, індійці готуються дати чоботом під зад тим, хто ссав кров з країни протягом сторіч. Імперіалісти хочуть розбити могутній потік народного гніву на два, зіштовхнути їх одне з одним і втихомирити, бодай ціною загибелі сотень тисяч людей… Андрієві й справді може бути скрутно. Але чим йому допомогти?
Вже кілька разів Калинніков поривався на допомогу тому, кого полюбив за непримиренну відвертість, за гідну похвали впертість та наполегливість, однак усвідомлював, що це ні до чого, і знову сідав за стіл, щоб позирати щохвилини на годинник та чекати зведень із “спостережного пункту”.
Немов на війні, один із санітарів з біноклем в руках сидів на дереві і доповідав про все, що діялось на подвір’ї старого Ойяма. Був момент, коли в таборі зчинили тривогу і вже хапались за зброю. Калинніков присоромив надто войовничих медиків. Тепер становище начебто покращало: натовп розійшовся, гармидеру не чути. І тільки Андрій Лаптєв лишився віч-на-віч із смертю. Що ж то він робить зараз?..
Роздум Калиннікова урвало неголосне гурчання автомобільного мотора, а слідом за тим переляканий голос чергового:
— Товаришу професоре!.. Товаришу професоре!
Калинніков вибіг з намету:
— Що сталося?
— Украли!.. “Вілліс” украли!.. Я стою, коли це…
— Заспокойтесь. Ніхто його не крав. То міс Майя з мого дозволу поїхала додому. Вона просто забула вас попередити.
Калинніков глянув услід машині. Вона, підстрибуючи на вибоях, з шаленою швидкістю мчала дорогою до греблі. В сутінках проміння фар то черкало по землі, то дерлося вгору, аж до хмар.
— Розіб’ється бісова дівчина! — захоплено сказав професор. На мить йому на серці стало тепло й гарно, немов зустрівся він знову із своїми юними роками та й привітав їх, як любих друзів.
Справді, хіба б йому, Калиннікову, стала на перешкоді чиясь заборона, коли б ішлося про життя коханої людини?.. Зараз, коли посивіли скроні і тіло діймають всілякі болячки, личить міркувати мудро й розсудливо. Він це й зробив: умовляв дівчину, доводив, забороняв. Коли б вона скорилася, похвалив би її розум. Але серце сказало б: ні, не любить вона Андрія!
А може, так було б краще?.. Якась гірка ця любов — дуже палка, здатна на самопожертви, але смутна, приречена до вічного неспокою. Ох, Андрію, Андрію! Чому не стримав ти свого пориву в ті хвилини, коли ще серце не спіймалось в тенета?
— Михайле Петровичу, — почувся голос з дерева. — Можна злазити? Вже нічого не видно. Спалахнула акумуляторна лампочка, але хтось одразу ж запнув вікна.
— Гаразд, злазьте. У Лаптєва, мабуть, все гаразд.
Ще довго стояв професор біля свого намету, байдуже позираючи на волохаті яскраві зірки, на верхів’я дерев, які проступали проти неба тремтливими розпливчастими силуетами, і думав про те, як швидко збігає життя і надходить старість. Якось непомітно для самого себе задерикуватий кочегар Мишко Калинніков перетворився на досвідченого поважного професора, який, хвалити бога, черева ще не нажив, але вже посивів і позбувся половини волосся з буйної чуприни. Той Калинніков, Мишко, роздимаючи ніздрі, принюхувався б зараз до неповторних запахів нічних джунглів, поривався б кудись у гонитву за мрією, як чверть сторіччя тому, коли перед ним у стамбульському тифозному бараці вона проступила у сповіді вмираючого академіка. Той Калинніков, запальний і нетерплячий, помчав би зараз до хворої з твердим переконанням, що тільки його присутність і врятує їй життя.
Любе, смішне хлоп’я! Воно, як недосвідчений лейтенантик на війні, покладалося тільки на себе, на свою мужність та самовідданість і з великою неохотою віддавало бодай частину тягаря, який обважнював ще неміцні плечі. Може, саме тому й невистачило йому наполегливості здійснити мрію Федоровського про життєдайні білки з жорсткої тирси та бур’яну.
Ось тепер, з досвідом і знаннями, і взятися б за все спочатку. Але — пізно. І хто знає, що краще: гарячий порив солдата, який першим вривається у ворожий окоп, чи мудра розсудливість полководця, що, сидячи в надійному бліндажі, часто-густо вирішує долю битви.
І знову думка професора звернулась до відкриття академіка Федоровського та до Сатіапала. Прикро було знати, що винахід, який по праву належить Радянському Союзу, нидіє в руках людини, неспроможної довести справу до кінця.
З думкою про те, що слід за всяку ціну примусити Сатіапала виконати останню волю академіка, Калинніков і заснув.
Його збудив неголосний звук автомобільної сирени.
Професор одразу ж схопився і вискочив з намету, йому назустріч бігла Майя, а з “вілліса” вилазив Сатіапал.
— Михайле Петровичу, любий, як справи?.. Пробачте мені за свавільність, я просто не могла… Де Андрій Іванович?
Дівчина, певне, не заснула й на хвилину. Її чорні очі блищали гарячково, волосся розпатлалось, на одязі й на обличчі лежав шар сірої порохняви.
— Доброго ранку, міс Майя. Все гаразд. Я зараз поїду до Лаптєва. Добре, що ви привезли машину.
— Добридень, пане професоре, — привітався Сатіапал, підходячи. — Ми поїдемо разом.
— Добридень. Я гадаю, вам краще цього не робити.
— Ви помиляєтесь.
— Можливо. Що ж — прошу. Міс Майя, ви залишаєтесь.
Дівчина благально позирнула на батька, але той одвернувся і пішов до машини. Через хвилину “вілліс” виїхав за межі табору.
Майже весь час їхали мовчки, і тільки поблизу від халупи старого Ойяма Сатіапал сказав:
— Я добре знаю, що діється в Калькутті. І саме тому, щоб кривава різанина не повторилась тут, я й приїхав сюди.
— Будьте обережні, пане Сатіапал!
Назустріч машині поспішав височезний широкоплечий юнак. Він загородив шлях до халупи і запитав погрозливо, звертаючись в основному до Сатіапала:
— Хто такі?.. Чого треба?
— Нам треба бачити російського лікаря, — швидко відповів Калинніков, не бажаючи, щоб до розмови встряв його супутник. Але той знехтував обережністю:
— Я — Сатіапал і хочу говорити з мусульманами Навабганджа. А насамперед мені треба побачити хвору.
— Ні, Раджа, йди геть! Ти не переступиш порога цієї хижі! Досить того, що накоїла твоя дочка!
— Схаменись, дурню!..
Невідомо, як скінчився б цей далекий од миролюбного тону діалог, коли б на ґанок не вийшов Андрій Лаптєв. Він мовчки, втомлено вклонився Сатіапалові, потиснув руку Калиннікову і тихо сказав:
— Хакіме, заспокойся. Ти шукаєш ворогів не там, де треба.
— Як хвора? — хрипко запитав Сатіапал.
— Трохи краще. Заснула.
— Я привіз вам ліки. Ось вони.
Андрій заперечливо похитав головою і непомітним рухом очей показав на Хакіма, який впився поглядом у пакунок в руках Сатіапала.
— Ви переконані, що пеніцилін допоможе?
— Так.
— Гаразд. Про всяк випадок знайте, що я буду тут. Сатіапал повернувся і круто пішов до машини. Калинніков дружньо посміхнувся.
