Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (версия книг .txt) 📗
Поки що лікувалися тільки мужчини. Вперше подолавши острах, вони почали звертатися до радянських лікарів охоче. А жінки вперто відмовлялися від медичної допомоги і, навіть вмираючи, тяглися до невігласів-жерців.
На жаль, у складі експедиції не було жодної жінки. Професор Калинніков з дня на день чекав приїзду своєї дружини-терапевта та її подруги-хірурга, справедливо вважаючи, що жінкам легше знайти шлях до сердець затурканих, темних істот. Проте приїзд жінок відкладався через ряд обставин, тому Калинніков зрадів, коли з’явилась дочка Сатіапала. йому здавалося, що Майя допоможе перемогти недовіру жіночої частини населення.
Кілька перших спроб нічого не дали. Хворі індійки не припускали, що молода дівчина може зарадити лихові, врятувати їх від хвороб.
Та ось до табору прийшов старик-мусульманин, якого незадовго перед тим було вилікувано від тропічної малярії. Старий благав урятувати його дружину або хоч допомогти їй спокійно вмерти. Він поставив лише єдину умову: щоб його дружину лікували в нього вдома, потай, і щоб лікарем була жінка.
З розповіді старого можна було гадати, що у хворої гостре запалення апендициту, а може й щось гірше.
Калинніков на мить завагався. Од результату першої операції залежить дуже багато. Чи має ж він право доручити її незнайомій, по суті, дівчині?.. Професор викликав Лаптєва і поділився з ним своїми сумнівами.
Що міг відповісти Андрій?.. Він вірив Майї не тільки як любимій людині, а й як хірургові. Він бачив ЇЇ “а операціях і переконався, що, незважаючи на свою молодість, вона вже має неабиякий досвід. Але тут не було місця для суб’єктивності. Нещасливий випадок, одне з численних несподіваних ускладнень — і смерть пацієнтки впаде на всю експедицію. До того ж, оперувати доведеться в найважчих, майже неможливих умовах. Та все одно зважитися треба.
— Можна! — сказав Андрій і притиснув кулаком стіл, ніби придушуючи рештки сумніву.
— Гаразд, — відповів Калинніков. — Підете з нею. Може, ви станете їй в пригоді хоча б порадою.
І ось вони удвох з Майєю йдуть в абсолютній темряві слідом за стариком-мусульманином. Навіть не йдуть, а скрадаються, бо старий на кожний необережний крок відповідає благальним зойком. Він хоче обдурити не тільки Аллаха, а й своїх односельчан, сподіваючись і жінку врятувати, і осуду не стягти на себе.
Подорож важка і неприємна — старий навмисне накидає гаку, вибираючи найглухіші стежки.
В руках у Андрія скринька з хірургічними інструментами, на спині — важкий акумулятор і велика переносна лампа. Повні руки і в Майї: адже невідомо, які будуть потрібні ліки та прилади. Про всяк випадок доводиться нести з собою стільки, що вистачило б на обладнання невеликої амбулаторії.
Темна ніч. Виття шакалів. Таємничий шерех вітру в гущавині. Легеньке шарудіння кроків по сухій траві…
Є невимовна, неповторна краса отакої подорожі вночі поруч коханої людини. Може, й добре, що старик-мусульманин заважає промовити бодай слово. Отак іти мовчки, відчувати лікоть хорошого, сильного, який може захистити в разі потреби, — хіба це не найкраще в світі?!
Ні, Майя не хвилюється, — ні от стілечки! Хай апендицит, хай навіть що-небудь далеко складніше, — вона впорається з завданням і проведе операцію так, що їй ніхто нічого не закине. Вона чудово розуміє, як хвилюватиметься за неї Андрій, та й професор Калинніков, цей суворий зовні, але насправді милий і лагідний чоловік, не спатиме, аж доки дістане звістку, що все гаразд… Вона мусить виправдати його довір’я і виправдає!
І ось Майя лишилася одна в хатині мусульманина. Старий дозволив Лаптєву тільки встановити акумулятор та лампу, а потім попросив його геть. Дівчина неуважно озирала майже порожню кімнату, — одне з тих приміщень, які цілком виразно свідчать про скромні достатки хазяїнів, — і прислухалась до стогону та уривчастого шепотіння, що долинали з сусідньої кімнати.
— Баб, я хочу бачити хвору! — голосно промовила дівчина, втрачаючи терпець.
— Зараз, мем-сагіб, зараз! — почувся голос старика, а слідом за тим — глухий ляпас і приглушений зойк.
На порозі з’явився мусульманин. Він тягнув за руку молоду дівчину, навіть дівчинку. Обличчя в неї було перекривлене від болю, чорні очі сповнилися смертельною тоскнотою.
— Іди, іди! — старий ще раз смикнув дружину за руку і підштовхнув ззаду кулаком. — Мем-сагіб тобі допоможе!
— Роздягайся, кхокі, — співчутливо сказала Майя. Вона назвала цю молоду жінку пестливо, але та й справді скидалась на дитину, на маленьку дівчинку — “кхокі”. Ох, не виконувався закон, що дівчина не може вийти заміж раніше як у чотирнадцять років! Та їй і зараз, певне, ще немає й дванадцяти!
— Не бійся, кхокі, я тобі допоможу!
Старанний огляд хворої ствердив, що в неї апендицит.
— Треба робити операцію, — неголосно сказала Майя. — Баб, негайно розпаліть вогонь і закип’ятіть відро води.
Старий похнюпився й вийшов. Здавалось, збігла ціла вічність, доки він повернувся, несучи кип’яток.
Майя якнайстаранніше вимила руки, приготувала хвору і вигнала старого геть. Тепер вона лишилася наодинці з хворою, наодинці з хворобою, яку треба подолати за всяку ціну.
Хвора вже не пручалася й не стогнала. Тільки дрібні краплинки поту виступили в неї на крилах носа та безвільно, в німому зойкові, напіводкрилися спраглі, ще по-дитячому пухлі губи.
— Все буде гаразд, кхокі… — умовляла її Майя, готуючи маску для наркозу. — Зараз ти заснеш і навіть не відчуватимеш болю…
Але хвора не вірила, ні! Вона готувалася до смерті і мовчала, не зводячи ненависного погляду з тієї, кого вважала за свою губительку. І цей погляд врізався в душу Майї назавжди.
За звичайних умов навіть найпростішу операцію проводять два а то й три чоловіки — хірург, асистент та наркотизатор. А тут Майї довелося все робити самій.
Операція була, як і всяка операція, не дуже складна, не дуже легка. Звісно, коли б старий не зволікав до вечора, для хворої було б краще: апендицит треба видаляти якнайшвидше. Але й тепер ще не пізно.
Майя чула під вікном кроки Андрія, його нервове покашлювання. Любий, він так хвилюється! А хвилюватися й нема чого. Яке щастя, що в цієї дівчинки апендицит, а не перитоніт, наприклад!
Майя була така певна щасливого кінця, що аж загадала: якщо все скінчиться гаразд, вона стане дружиною Андрія. Дівчина хотіла цього, і це надавало їй нових сил, рішучості, впевненості.
Їй пригадався інший вечір, — той, коли Андрій зумів підкорити Самума і вперше постав перед нею втіленням сили й енергії. Вона теж тоді загадувала — але хіба можна порівняти оці два вечори? Тоді Майя була просто дитиною, незважаючи на свої двадцять два роки. Тепер вона покохала і пізнала ціну самопожертви в ім’я кохання.
“Ти повинна одужати, кхокі!” — просила, переконувала, наказувала Майя, а її пальці тим часом звично робили своє, видаляючи пошкоджене, зашиваючи розрізане. І коли на шов лягла остання скобка, Майя зітхнула з полегшенням.
— Заходьте, баб! — гукнула вона старого. — Ваша дружина майже здорова. Вона незабаром прокинеться. Я лишатимусь біля неї, аж доки її стан буде цілком задовільним.
— Дякую, мем-сагіб, дякую! — старий був розчулений. — Не треба, ні! Мем-сагіб втомилась, вона повинна спочити…
— Нічого, я спочину завтра!
Досі розмова точилась на англійській мові, якою тільки й володіли дехто з росіян. Але індієць так перекручував слова, що Майя вирішила перейти на рідну мову.
— О, — здивувався старий, — мем-сагіб знає хінді? Та ще й так добре, ніби жила в Бенгалії багато років?
— Я й жила тут, баб! — з посмішкою відповіла Майя. — Мій батько — індієць. Я дочка раджі Сатіапала.
Ще не закінчивши фразу, вона побачила, як старик заблимав очима, відсахнувся і, схопившись руками за голову, схилився до стінки.
— Вам погано, баб? — стурбовано запитала дівчина.
А той у відповідь люто смикнувся, простягнув палець до дверей і зашипів:
— Чому не сказала раніше?! Чому не сказала?!.. Геть звідси! І знай, що кров моєї дружини впаде на голову тобі, і твоїм дітям, і твоїм внукам, і правнукам, аж до десятого коліна!
