Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— Так, але я вступила на навчання після дев’яти класів.
— О! — проказав Костя, хитаючи головою, наче його вперіщили по ній дринякою так, що й памороки забили.
З розповідей Кості про себе Ліза знала, що він уже двічі отримував од дівчат гарбуза: одній здався не надто освіченим і кмітливим, а другій — злидарем. Хоч працював електриком на залізниці і вважав себе пристойною партією. Та, бач, скаржився дівчині, наразі вимоги до майбутніх чоловіків змінилися. Тепер гарненьким дівчатам подавай науковців, зірок мистецтва, а вже якщо ти невіглас, то хоча б купу грошей. Але Ліза себе резонно не вважала красунею і до того ж Костю просто кохала. Сказати цього вона не наважилася, а просто вислухала його й промовчала, вирішивши, що цим допомогла йому душу звільнити.
Під час розмови про одруження Ліза спочатку не думала про складнощі, які трапилися з Костею у намаганні створити сім’ю. А потім, коли згадала, підкреслила, що прохання почекати до весни пов’язане лише з її віком, з небажанням засмучувати батьків своїм раннім дозріванням і не з чимсь іншим.
Звідки їй було знати, що цими словами вона лише погіршує справу, бо реакція Кості на її відмову пояснювалася зовсім не його комплексами. Насправді все було набагато простіше — бідолаха злякався відповідальності за те, що звабив неповнолітню дівчину. Які там заручини? Та Лізин тато, щойно пусти пару з вуст, що треба негайно одружуватися, вхопить тебе за груди й потягне в міліцію!
І Костя зник з Лізиного життя, та так кудись далеко дременув, що Ліза його не знайшла ні вдома, ні на роботі. А шукати ретельніше вважала для себе неприйнятним, тим більше, що не розуміла причини такого вчинку.
— Ти про що задумалася? — запитав її Микола, коли гості вийшли з-за столу і почали танцювати. Ліза не встигла щось сказати, як Микола продовжив: — Ходімо, я тебе з Юрком познайомлю, бо він на тебе весь час поглядав через стіл.
— Та я ж тут новенька… Йому, видно, просто цікаво, як я тут опинилася.
Юрко, потрапивши в Москву, не розчинився в її масштабі, а тихо й незбутньо сумував за синім повітрям степів, за їхніми просторами, сплетеними з сухого різнотрав’я і відстаней, сумував навіть за спекою й пахощами змоченої дощем порохняви. Сумував через те, що поряд не було незалюднених просторів, чистих незайманих далей, одному йому належаних куточків. У вільний час, якого в нього майже не було, він любив вимірювати вулиці й проспекти столиці своїми широкими, розмашистими кроками. І ходив тут так, як ходять по безкраїх полях і пагорбах, — монотонно й напористо, заодно вивчаючи й запам’ятовуючи все побачене, кожен кущик, кожен рівчак чи цівку води. Він знав столицю і любив, бажав їй вічного благоденствію, дорожив нею, лише хотів, щоб вона трималася тут без нього, щоб відпустила його додому.
Хтозна, може, так у ньому проявлялося розуміння того, що він мусить повертатися до своїх рідних.
А тут з’явилася оця дівчина, з чистими очима, безпосереднім виразом на обличчі, якась своя, не з цього користолюбного, заздрісного, ревнивого до чужих успіхів світу. Вона, як сирота, поглядала навкруги, не прагнучи влитися в загальні веселощі.
— Ти звідки? — запитав він її, запросивши на танець.
— З Орєхово-Зуєво, — одразу зрозумівши, що він має на увазі, відповіла Ліза. І спитала: — Тобі тут незатишно?
— Як ти вгадала? — Юрко розсміявся. — Ніхто не зрозумів, чого я працюю, як очманілий, ладні були дорікати мені за жадібність, а ти наче в душі прочитала. Так, мене обтяжує урбаністичний світ.
Юрко, звичайно, не був святенником, хоч і ніде не заводив шури-мури собі на клопіт: ні в армії, ні тут. Але ця дівчина чимсь зачепила його. Її зеленуваті, поцяцьковані жовтим очі, тихо каламутили його розум, він знемагав від захвату, від незрозумілої спорідненості з нею до втрати пильності й самоконтролю.
Пізно ввечері до Лізи підбігла розпашіла Неля:
— Микола запрошує мене гуляти тут до ранку. Ти як, витримаєш без відпочинку?
— Гості починають розходитися… — натякнула Ліза на дотримання пристойності.
Але її подругу вже підхопив буревій пристрасті, безоглядної, як випита в один присід чарка хмільного напою.
— Нехай! А ми залишимося. Нас же запрошують!
Ліза тільки потисла плечем.
— Не пожалкуєш?
— Або пан, або пропав, подруго! — хитнула розпатланою головою Неля. — Хочу заміж, а на Дана надії марні. Через півроку потрапимо працювати в трудові колективи, де жодного одинака вже немає. З кого тоді вибирати? І ти не ляскай вухами, хапай своє щастя за барки.
Я вже пробувала хапати, вислизає, якщо не доля, — подумала Ліза, але подрузі нічого не відповіла. Нелині запаморочені очі підказували, що до слів вона дослухатися не спосібна, принаймні сьогодні. Проте отруйні випари її відчайдушності, молодий запал, дерзновенність у намаганні дотиснути сприятливий випадок, нарешті просто азарт у двобої зі звабним шансом передалися й Лізі. Раптом їй подумалося, що вона надто обачна, що серце не часто підноситься до неба такими омахами шаленства, і, взагалі, не кожен здатен розпалити його в дівочому єстві. Це тільки в юності соліпсичні бажання сприймаються гостро, як біль, бо вони є першими, ще не освоєними свідомістю. Адже душа є ближчою до природи, ніж схильний до зважувань розум, тому її й сколихнути легше, та ось відійде пора квітування, і всі потреби людські вже сприйматимуться звично й безтрепетно.
Лізі стало шкода себе через оцю боротьбу й вагання в душі, через її властивості, з одного боку, не втрачати голови, а з іншого боку, настійно ризикувати тією бідною головою. Нестерпна любов застукала її зненацька й сяйнула перетворенням світу, виводячи вчинки за межі добра і зла — вона більше не хотіла отих мук виважування, отих терзань сумніву. Все рівно не вбереглася.
Неля й Микола покинули компанію й вийшли на кухню, перебуваючи у якомусь мовчазному, самозаглибленому стані. Вони влаштувалися біля вікна й поглядали на нічну Москву, про щось гомоніли, не помічаючи й не чуючи, як дівчата-естрадниці збирали зі столу посуд, мили його, підмітали й прибирали в кімнаті, як гомоніли хлопці, а потім всі разом розпрощалися й порозходилися.
— Ну, що робитимемо? — запитав Юрко у Лізи, розуміючи, що має розважати подругу дівчини свого приятеля. — Як господар гулянки я маю подбати про закоханих. Чи не так?
— А що про них дбати? Вони, здається мені, отак до ранку стоятимуть. Їм треба просто не заважати.
— І все-таки одне ліжко я б їм підкинув на кухню, бо ноги не казенні, а там навіть сісти зручно немає на чому.
Юрко погукав Миколу.
— Ти кінь витривалий, загартований, і я також не пропаду, а дівчатам вранці доведеться йти на заняття. Може, вони захочуть відпочити, трохи поспати?
— Яке поспати? Ми ж вам не заважаємо? — відмахнувся Микола. — Спіть, а ми залишимося на кухні.
— То, може, як раптом настоїтеся, сам покімариш на стільці, а Неля на ліжкові приткнеться?
Нарешті Микола погодився. Хлопці влаштували одне місце для відпочинку на кухні, а одне зосталося в кімнаті.
Щойно Юрко і Ліза залишись наодинці, як між ними виникла напруженість і з’явилося вигострене усвідомлення присутності одне одного, їх скувало й перетворило на єдину істоту взаємне тяжіння, скроплене, однак, неприязню до самого цього відчуття. Та вони тому непереможному тяжінню і не опиралися. Навпаки, воно лише додало їм снаги кохатися у самозабутті до світанку. Вони ще і ще насичувалися екстазами, відпочивали від них і знову зливалися набряклими від дикої хіті оргазмами. Вони кусали собі губи й руки від неможливості додати до м’язових розрядок ще й крики, стенання, звіряче виття задоволення. Їхнє злягання було вкрай брутальним, позбавленим цноти, натомість воно хизувалося безсоромністю виділень і пахощів, відвертим стремлінням до ще більшої взаємної поглиненості. В моменти найбільшої насолоди Ліза ридала й билася в конвульсіях, а Юрко, випиваючи рясні дівочі сльози, грубо хапав її за волосся, різким порухом повертав голову набік і впивався розпеченим язиком у вухо, в шию чи ще нижче. Дівчина заходилася посиленими корчами, і вже не було в ній жодної живої кісточки чи суглоба, не вивернутого навспак. Вона стьобала свою плоть сексом до знемоги, випиваючи Юрка зсередини, злизуючи цівки вологи, які текли по його обличчю.
