Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс (книга жизни txt) 📗
Впоравши свою роботу, матроси вернулися до човна й швидко попливли до “Стріли”.
Бриз відчутно посилився, а що димок на обрії став хмарою, то заколотники, не зволікаючи, підняли вітрила й помчали не південний захід.
Тарзан, який зацікавлено спостерігав усе, що відбувалося, почав розмірковувати про дивні дії цих кумедних істот.
Він намагався вгадати: що ж там, у закопаній скрині?
Якщо скриня цим людям не потрібна, чом вони не кинули її у воду? Це було б простіше!
“Ага! — подумав він. — Те, що в скрині, їм потрібне! Люди сховали її тут, тому що сподіваються вернутися по свій скарб!”
Тарзан зістрибнув додолу й заходився оглядати землю довкола могили. Чи не загубили ці істоти чогось, що могло б йому придатись? Невдовзі він знайшов лопату під хмизом, який матроси накидали на могилу.
Він схопив знаряддя й спробував орудувати ним так, як працювали матроси. Виявилося, що заняття це не з приємних, бо лопата ранила його босу ногу, але він уперто трудився, аже поки частково не відкопав мертве тіло. Тарзан витяг трупа з могили й відклав набік. І копав далі, доки дістався скрині. Тоді витяг і скриню з ями й поставив поруч небіжчика. Засипав яму від скрині, поклав трупа назад в могилу, а потім, коли засипав землю і притрусив хмизом, заходився поратись біля скрині.
Четверо матросів знемагали нещодавно під її тягарем. А велет Тарзан підняв скриню так легко, як звичайна людина підняла б порожнього ящика, закинув лопату на мотузці за спину й поніс свою здобич у найглухіший закутень джунглів.
З такою незручною ношею Тарзан не міг вільно мандрувати по деревах, тому йшов стежками, і то порівняно швидко.
Кілька годин він прямував майже несхибно на схід, поки не дійшов до непроникної стіни із сплутаних і переплетених рослин. Тоді виліз на нижні гілки й ще за чверть години виринув у амфітеатрі мавп, де ті збираються для нарад і виконання обрядів думдум.
Він почав рити в центрі галявини неподалік барабана чи то вівтаря. Це була праця, тяжча за вибирання свіжоскопаної землі, але Тарзан був наполегливий і ревно працював, аж поки втішився виглядом ями, досить глибокої, щоб заховати в ній скриню від сторонніх очей.
Навіщо ж він виконував усю цю роботу, не знаючи, що там, у скрині?
Лісовик Тарзан тілом і духом був людиною, але виховання та обставини прищепили йому чимало мавпячого. Свідомість підказувала йому, що в скрині є скарб, а то б люди її не ховали. Мавпяче виховання спонукало його наслідувати все нове і незвичайне, а природна цікавість, однаково притаманна і людям, і мавпам, підохочувала його відкрити скриню й роздивитися її вміст.
Але важкий замок і міцне металеве окуття ніяк не поступались ані його кмітливості, ані величезній силі, тож Тарзан змушений був закопати скриню, так і не вдовольнивши своєї цікавості.
Поки Тарзан, полюючи і вгамовуючи голод, вернувся до хатини, вже зовсім смеркло.
Маленьку оселю заливало світло. Клейтон знайшов цілу бляшанку з гасом, яка простояла упродовж двадцяти років: це була частина запасів, залишених лордові Грейстоку Чорним Майклом. Лампи також були придатні до вжитку, тож хатина постала перед очима вкрай здивованого Тарзана освітленою зсередини. Там було світло, наче вдень! Юний лісовик не раз намагався з’ясувати справжнє призначення ламп. Читання і малюнки пояснили йому, в чому річ, але лишалось незрозумілим, що треба зробити з тими лампами, аби змусити їх виробляти дивне проміння, яке — це можна було збагнути з деяких малюнків — вони випускали на довколишні речі.
Він припав до найближчого від дверей вікна і побачив, що хатину розділено навпіл грубою загорожею з гілля та вітрильного полотна.
У передній кімнаті було троє чоловіків. Двоє старших завзято сперечалися, а молодший, що сидів на саморобному ослінчику, прихилившись спиною до стіни, заглибився в читання однієї з Тарзанових книжок.
Тарзана чоловіки не дуже цікавили, тож він відійшов до другого вікна. Там була дівчина. Яке чудове обличчя, яка ніжна білосніжна шкіра на тому личку!
Дівчина писала біля вікна за Таргановим столом. У дальньому кутку кімнати, влігшись на оберемкові трави, спала негритянка.
Цілу годину, поки юна красуня писала, Тарзан не відривав від неї спраглих очей. Як хотілось йому заговорити з нею! Але він не зважувався на таку спробу, не бувши певний, що дівчина зрозуміє його краще, ніж нещодавно молодий чоловік, та й боявся злякати її.
Нарешті вона підвелася, лишивши рукопис на столі, підійшла до ліжка й заходилася поправляти постіль з м’яких трав. Потім розпустила шовкову хмару золотавого волосся, яке облямовувало її голову. Воно огорнуло її овальне обличчя мерехтливим водоспадом, який палав, неначе матове золото в променях штучного сонця, і хвилями скочувався нижче тонкого стану.
Тарзан був зачарований. Дівчина загасила лампу, і все в хатині умить окуталося чорною імлою.
Але Тарзан спостерігав далі. Він прокрався впритул до вікна і, дослухаючись, вичікував десь із півгодини. Врешті він був винагороджений, почувши рівне дихання, — дівчина заснула.
Він обережно, по плече, просунув руку між брусками ґрат і нечутно обмацав стола. Врешті пальці натрапили на рукопис Джейн Портер, і тоді, стискаючи дорогоцінну знахідку, Тарзан так само обережно витяг руку назад.
Згорнувши листи в маленький пакунок і засунувши його в сагайдак, юний лісовик м’яко й нечутно, мов тінь, щез у джунглях.
18. У ПАСТЦІ ДЖУНГЛІВ
Наступного дня Тарзан прокинувся рано-вранці, і його перша думка була та сама, що й остання напередодні ввечері, - про дивний рукопис, захований у сагайдаці.
Він квапливо витяг ті аркушики, відчайдушно сподіваючись, що зуміє прочитати все, що написала ввечері прекрасна біла дівчина.
Коли ж він позирнув на рукопис, то відчув найбільше розчарування, якого будь-коли зазнавав у житті. Ніколи досі Тарзан не прагнув чогось так сильно, як тепер бажав прочитати послання золотоволосої істоти, що так яскраво й несподівано вторглася в його життя.
Дарма що листа адресовано не йому. Лист був виразом її думок, і цього для Тарзана було цілком досить. Але ж як його ошукали ці незрозумілі знаки! Адже літер у такому вигляді Тарзан ніколи не бачив. Ще й нахилених в інший бік, не так, як у друкованих книжках і в кількох бачених ним рукописах.
Навіть оті дрібні “комашки” з чорної книжки були йому знайомі й дружні, хоча їхні сполучення нічого йому не казали… А ці “комашки” були нові й невідомі.
Цілих двадцять хвилин лісовик роздивлявся рукописні літери, аж доки помалу вони стали набувати знайомих для нього, хоч і спотворених обрисів. Ой, та це ж його давці друзі, тільки жорстоко скалічені!
Несподівано Тарзан розібрав слово в одному, тоді в іншому місці! Його серце затьохкало з радощів. Він може читати і прочитає листа.
Ще за півгодини Тарзан уже швидко посувався вперед і, за винятком деяких незнайомих слів, легко розібрав лист.
Прочитав він ось таке:
“Західний берег Африки,
близько 10° південної широти
(як стверджує пан Клейтон).
3 (7) лютого 1909 р.
Газелі Стронг,
Балтімор, Меріленд.
Люба Газеле!
Ти, може, назвеш мене дурною, бо я пишу листа, що навряд, чи коли дійде до тебе, але я просто повинна розповісти кому-небудь про наші жахливі поневіряння відтоді, як ми відпливли з Європи на упослідженій долею “Стрілі”.
Якщо ми ніколи не дістанемось до цивілізованих країн (а це більш ніж імовірно), цей лист буде принаймні коротким звітом про події, що ведуть до нашої остаточної долі, хоч би якою вона була.
Як ти знаєш, малося на меті, що ми вирушаємо у наукову експедицію до Конго. Гадалося, що тато сподівається довести існування якоїсь страшенно давньої цивілізації, рештки якої сховані в долині Конго. Аж коли ми вийшли в море, з’ясувалась істинна мета експедиції. Виявилось, що якийсь старий книжковий хробак, власник книжково-антикварного магазину в Балтіморі, знайшов між сторінок дуже давнього іспанського манускрипта листа, написаного у 1550 році В тому листі розповідалось про пригоди повсталого екіпажу іспанського галеона, що плив з Іспанії до Південної Америки з великим вантажем “дублонів” та “восьмірних монет”, якщо не помиляюсь, — ці назви воістину звучать дуже моторошно і по-розбійницьки.
Листа написав один із колишніх матросів галеона до свого сина, а на той час, коли писано листа, матрос був уже власником іспанського торговельного судна.
Минуло багато часу від змальованих у листі подій, і ста рий зробився шанованим мешканцем провінційного іспанського містечка, але любов до золота була у нього настільки сильна, що він ризикнув усім і повідомив сина, як можна віднайти казковий скарб.
Автор листа розповідає, як через тиждень після відплиття з Іспанії екіпаж здійняв заколот і перебив усіх офіцерів та пасажирів, що чинили опір. Але цим заколотники занапастили самі себе, адже не залишилось нікого, хто б міг керувати судном у відкритому морі.
Упродовж двох місяців їх носило по морю, аж доки, нарешті, хворих і ледь живих від цинги, голоду та спраги, викинуло на невеличкий острівець.
Галеон вилетів на берег і розбився на друзки, але десятьом, котрі вціліли, пощастило врятувати одну велику скриню з золотом.
Матроси закопали її на острові і впродовж трьох років жили там, постійно надіючись на порятунок.
Один по одному вони хворіли і вмирали, аж доки зостався лише один автор листа.
Спочатку десятеро уцілілих матросів збили з уламків галеона човна, але, не мавши аніякого уявлення про те, де розташований їхній острів, не насмілювались вирушити в море.
Одначе, коли всі товариші перемерли, самотність стала так гнітити єдиного, хто вижив, що він не міг далі терпіти й волів краще вже ризикнути смертю у відкритому морі, аніж збожеволіти на безлюдному острові. Поскнівши майже рік самотою, він підняв вітрило на своєму маленькому суденці.
На щастя, його понесло на північ, і через тиждень матрос опинився у фарватері рейсів іспанських торговельних кораблів, що курсували між Вест-Індією та Іспанією. Незабаром його підібрав корабель, який повертався на батьківщину.
Врятований розповів звичайну історію корабельної аварії: мовляв, загинула більшість екіпажу, а ті, хто врятувався на острові, усі, крім нього, перемерли. Він змовчав і про бунт, і про закопаний скарб.
Власник корабля запевнив потерпілого, що, судячи з того місця, де його підібрано, і з вітрів, які віяли останнім часом, він міг перебувати лише на одному з групи островів Зеленого Мису, а це — біля західного берега Африки, між 10° та 17° північної широти.
У своєму листі колишній моряк змалював острів якнайдокладніше і так само й місце, де закопано скарб, іще й додав маленьку саморобну карту, найкумеднішу з усіх, що я будь-коли бачила: дерева, скелі й місце, де закопано скарб, там позначено грубо надряпаними хрестиками.
У мене серце обірвалося, коли я почула про справжню мету експедиції. Знаючи всю легковірність та непрактичність мого любого дивака, я потерпала, щоб його знову не ошукали, надто коли дізналася, що він заплатив за лист і карту тисячу доларів.
Моя тривога переросла у відчай, коли з’ясувалось, що батько позичив ще десять тисяч доларів у Роберта Канлера і дав векселя на ту суму.
Пан Канлер не вимагав гарантій, і ти знаєш, люба моя, що мені загрожує в тому випадку, якщо нам не вдасться викупити векселя. О, як я ненавиджу цю людину!
Ми, однак, намагалися не сумувати, але пан Філандер та пан Клейтон, що приєднався до нас у Лондоні просто так, лише з любові до пригод, були настроєні так само скептично, як і я.
Коротше кажучи, ми розшукали й острів, і скарб — величезну, оббиту залізом дубову скриню, загорнуту в кілька шарів просякнутої олією парусини, і так само міцну й неушкоджену, якою її закопали майже чотириста років тому.
Скриня була повна-повнісінька золотих монет і така важка, що її ледве підняли четверо матросів.
Такі фатальні скарби, напевне, не приносять своїм власникам нічого, окрім убивств та нещасть, адже третього дня по відплиттю з островів Зеленого Мису наш екіпаж учинив заколот і перебив усіх своїх офіцерів. Це було найжахливіше з усього, що я будь-коли зазнала, — я навіть не можу писати про це.
Матроси й нас хотіли вбити, але один з них, їхній ватажок на прізвисько Кінг, не дозволив цього; вони попливли на південь — попід берегом до пустельного місця, де помітили зручну затоку, і там нас висадили й покинули.
Екіпаж відплив із затоки сьогодні, захопивши скарб, але пан Клейтон стверджує, буцім їх спіткає доля заколотників з того давнього галеона, адже Кінга, єдиного з матросів, котрий трохи тямив у навігації, убив один із заколотників того ранку, коли нас висадили на берег.
Шкода, що ти не знайома з паном Клейтоном. Він дуже симпатичний чоловік і, якщо я не помиляюсь, вельми закоханий в мене, бідолашну.
Він єдиний син лорда Грейстока і коли-небудь успадкує титул і маєтки. Окрім того, у нього самого чималий капітал; але те, що він стане англійським лордом, мене вельми засмучує. Ти знаєш, як я ставлюся до американських дівчат, що виходять заміж за титулованих іноземців. Ох, коли б він був просто американським громадянином!
Але він, бідолаха, в цьому не винен і нічим — хіба походженням — не осоромить моєї любої батьківщини, а це найкраще, що я можу сказати про чоловіка.
Ми зазнали моторошних пригод відтоді, як нас висаджено на берег. Тато й пан Філандер заблукали в джунглях, і за ними гнався справжній лев.
Пан Клейтон також заблукав і двічі зазнав нападів диких звірів. Ми з Есмеральдою витримали у старій хатині облогу воістину справжньої левиці-людожерки. О, це був просто жах!
Але дивовижніша за все була незвичайна істота, яка вирятовувала нас! Я того рятівника не бачила, але і пан Клейтон, і тато, й пан Філандер бачили і стверджують, що це геть богоподібна біла людина, засмагла до темно-коричневого кольору, дужа, мов дикий слон, рухлива, як мавпа, і смілива, неначе лев.
Він не розмовляє англійською, і коли вчинить що-небудь благородне, то зникає швидко й таємниче, мов безтілесний дух.
Окрім нього, у нас є ще один дивний сусіда, який написав гарними друкованими літерами записку англійською мовою і прикріпив до дверей хатини, яку ми зайняли: записка була пересторогою — не псувати його майно! Він підписався: “Тарзан, мавпячий годованець”.
Ми його не бачили, але гадаємо, що він переховується десь неподалік, бо один з матросів, котрий хотів застрелити пана Клейтона, дістав у плече списа, якого пустила з джунглів чиясь невидима рука.
Матроси залишили нам дуже скромний запас харчів, тож ми, маючи лише один револьвер із трьома патронами, не знаємо, як здобуватимемо їжу, хоча пан Філандер стверджує, ніби ми можемо проіснувати скільки завгодно, харчуючись дикими плодами та горіхами, що ними рясніють джунглі.
Я дуже втомилася, тож укладаюся на свою кумедну постіль з трав, яких назбирав для мене пан Клейтон, але час від часу буду дописувати до цього листа в міру того, як розвиватимуться події.
Любляча Джейн Портер”.
