Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Власне, — зауважив Тикач, — шкварки найкраще запивати плзенським пивом. Воно є в «Ганіці»! — Він, тріумфуючи, глянув на Трампуса. — Знаєте що, юначе, ми підемо туди. Там також е юшка з хляками. Хоч і не така смачна, як у закусочній, але нічого. Вставайте, ходімо. Так чи інакше, вам треба попоїсти й добре випити, боягузе ви нещасний.
Трампусові здавалося, ніби в нього вже виросли крила, і він не дуже боронився. Тримаючись за руки, вони вийшли на вулицю. Але там Трампус раптом зупинився, взяв Тикача за лацкан і з докором сказав:
— А чемодан?
— Який чемодан, що ти мелеш? Який чемодан?
— Че-че-модан із скарбом, — пробелькотів Трампус.
Тикач якусь мить тупо дивився на нього, а потім похитав головою.
— Твоя правда, юначе, я про нього зовсім забув. Почекай, я замкну його в сейф й одразу ж повернусь. — Але він повернувся, тримаючи в руці чемодан. — Все-таки я не був би спокійний, коли б залишив ті камінчики там. Ось вони, юначе, — бачиш? До «Ганіки» два кроки, візьмемо його з собою й будемо стерегти, адже ми пробудемо там усього кілька хвилин.
Але пробули вони там майже дві години, бо Трампус відчув неймовірний голод і замовив дві порції юшки з хляками, а тоді ще порцію гуски (саме ту найжирнішу її частину, яка зветься «єпіскоп»), а щасливий Тикач узяв три кухлі пива, порцію вареної свинини, яку запив іще одним пивом і наостанку — чорною кавою. Тільки після цього вони вийшли на вулицю.
— Ну, як ти себе почуваєш, юначе? — запитав Тикач.
— Чу-чудово, — відповів Трампус. Тикач на мить замислився, а тоді сказав:
— Якщо не помиляюсь, ми перейшли на «ти». Гадаю, що можна б так і лишити — «ти» коротше, ніж «ви». А знаєш, Зденеку, чому все так добре скінчилося? Бо ти був при цьому. Ти щасливий, юначе, а мені не везе.
25
Вранці Клубічко знайшов їх біля сейфа. Добре-таки поморочився, поки до них добився, бо Овтрата, що чергував у коридорі, ніяк не хотів його туди впускати. Мовляв, панове Тикач і Трампус мали вчора вночі добрий улов і тепер сплять.
— Я хотів би знати, що, власне, сталося, — мовив задумливо. — Тут уже ходять різні чутки, але мені не віриться.
— Які чутки? — запитав Клубічко, він починав уже хвилюватися.
— Що наші пани знайшли скарб. Нібито великий.
— Облиште. У наш час скарбів не буває.
— Але вони таки справді знайшли! Про це в нас тільки й розмов. Пан Трампус щось приніс у чемодані і, наскільки мені відомо, знайшов це в підвалі під «Вільгельмом Теллем». Відтоді пан Тикач і пан Трампус нікого до себе не впускають.
Перед тим як прийти до Тикача, Клубічко побував у Трампуса в пансіонаті й довідався там від пана Гашека таке, в що й досі не хотів вірити. Що Гашек показував Трампусові якийсь рояль на складі під «Вільгельмом Теллем», а потім на прохання Трампуса передав йому туди чемодан, у який Трампус нібито поклав дванадцять знайдених у роялі запечатаних мішечків, що Трампус у супроводі трьох поліцейських відніс чемодан до поліцейського управління, і в ньому виявився скарб — більш як вісім мільйонів крон. Коли Клубічко витріщив на нього очі, Гашек додав, що дуже радий за пана Трампуса, бо він така добра й мила людина, навіть не віриться, що він служить у поліції, і Гашек не сумнівається, що Трампус віддячить йому за те, що він навів його на слід скарбу. Адже згідно з законом, той, хто знайшов, має право на десяту частину знайденого, і наскільки він знає пана Трампуса, той напевне віддасть половину винагороди йому. Тоді Клубічко подумав, що Гашек меле просто так, але тепер зрозумів, що, очевидно, в його словах є частка правди. Здається, Трампус таки й справді знайшов позначеного «Орфея». Ніби вгадавши його думки, Овтрата додав:
— У мене таке враження, що наші пани й справді знайшли скарб, бо той старий негідник Віртер не мав уже часу його вкрасти.
Розповівши все, він впустив Клубічка до кабінету, де стояв сейф, і Клубічко одразу ж мав змогу переконатись, що вчорашні суперники були вже на «ти». Він вислухав їхню історію і, похваливши, трохи охолодив їхній ентузіазм словами:
— Сподіваюсь, що нам пощастить і надалі.
— Тобто? — вигукнув Тикач. — У чому нам повинно ще пощастити? Чи ви маєте на увазі той третій рояль «Біля Дечинської брами»?
— Так, але крім того, є ще два найважливіших завдання. Насамперед треба спіймати банду, і то раніше, ніж вона довідається про вашу знахідку, як досі довідувалась про кожен ваш крок. Це нам, можливо, й пощастить. А головне — ми повинні перехитрити нашого найгіршого ворога — наше славне міністерство внутрішніх справ. Гадаю, ви навіть у стані найбільшої радості не забули, що порушили чіткий і суворий наказ нашого начальства: не робити нічого, що могло б роздратувати місцевих нацистів. А ви, ж розумієте, як роздратує їх те, що ви захопили скарб, який, власне, належить їм.
— Як це їм? — визвірився на нього Тикач. — Адже скарб належав тому старому злодієві Кодетові!
— Скарб і досі належить Кодетові,—поправив його Клубічко. — А якщо його нема вже на світі,— а це, здається, так, — то всі юридичні права зберігаються за його спадкоємцями — дружиною і дочкою. А вони, як відомо, обидві живі й здорові. Ті жінки, — невблаганно вів далі Клубічко, — могли б, власне, цілком відкрито претендувати на скарб. І якщо вони досі цього не зробили, то тільки тому, що тут не обійшлося без нечистої сили. Неважко вгадати, що то за нечиста сила — вона зветься гестапо. Можливо, вони пішли цим шляхом, щоб перехитрити Віртера, який претендував на свою частку. Певно, це й був початок історії: спроба усунути Віртера, який не відмовлявся від своїх претензій, бо тільки йому було відомо, де сховано скарб. Тепер, завдяки вам, скарб знайдено, і Віртерові претензії відпадають. Проте становите обох спадкоємців усе ще непевне. З приємної розмови, яку я мав на цю тему з паном Петровіцьким, можна зробити висновок, що Кодета примусили в концтаборі сказатн, куди він сховав скарб. І гестапо послало шукати його жінок. Чому? Бо коли б вони прийшли самі й сказали, що Кодет повідомив їм, де сховано скарб і послав їх по нього, ми могли б поставити їм досить неприємні запитання. Наприклад, де і коли їм це сказав Кодет? Чому він не приїхав сам? Таких запитань гестапо не любить. Тому воно й вирішило йти манівцями. А жінки, коли б вони зустрілися з труднощами, про які я вже згадував, дістали б у Німеччині свідоцтво про Кодетову смерть. Наприклад, що він помер на морському курорті від сонячного удару. І коли б вони таке свідоцтво пред'явили, ми змушені були б видати їм скарб, як повноправним спадкоємцям. А вони віддали б скарб у гестапо і одержали б із нього якусь частину. Ясно?
— Віддати скарб гестапо? — вигукнув Тикач. — Та краще вже кинути його в річку!
— Отож і треба шукати вихід, щоб не кидати його в річку.
— Але який? — втрутився Трампус, у якого й досі ще тріщала голова.
— Щодо рояля, то тут ми щось придумаєм. Адже на ньому була записка, що це майно готелю «Пупп». Певно, це якраз той рояль, який збирався продати «нишком» Герберт Штраус.
— А це ще хто такий? — вигукнув Тикач.
— Колишній управитель готелю «Пупп». Той, що втік до Німеччини, коли його звинуватили в розтраті. Добре було б зробити так, щоб «Пупп» одержав свій рояль назад. Певна річ, без скарбу. Але, на жаль, це неможливо, Тикач, бо ось цей благородний юнак вплутав сюди одного з ваших людей. Певно, боявся, щоб ви не запідозрили, що він приховав частину скарбу для себе. Коли вже по місту пішли чутки про те, що ви знайшли щось у роялі, таке рішення для нас не підходить.
. — Які чутки? — здивувався Тикач. А почувши, що Клубічко довідався від Овтрати й Гашека, похнюпився. — Так, з цього вже нічого не вийде. Треба шукати іншого виходу. А якого? Ось якого: ми віддамо скарб державі й пояснимо, як його знайшли.
— Один французький король сказав: «Держава — це я». Сьогодні в нас це міг би сказати Петровіцький, який суворо звелів вам ні в чому не чинити перешкод карловарським нацистам. Я вже уявляю собі найближчі події: ті дві жінки та їх спільники дізнаються, — якщо досі ще не дізналися, — про Трампусову знахідку. Вони телеграфують до Німеччини й отримують свідоцтво про смерть Кодета, ще й із зворушливою приміткою, що все своє майно, сховане в роялях «Орфей», він відписав своїй колишній коханій дружині і ще більш коханій донечці. І все це вони подадуть панові Петровіцькому. Чим це закінчиться, вам, певно, не важко здогадатися. Ні, ні, хлопці, це треба зробити інакше.
