Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Ну, а зараз валяйте ви, Гуде: я не пам’ятаю більше жодного вірша. Прошу, починайте знову лаятися, друже!
Гуд із найбільшою готовністю відгукнувся на мій заклик до його талантів. Я ніколи не думав, що морський офіцер може лаятися так віртуозно і що такі неосяжні його здібності у цьому. Протягом десяти хвилин він лаявся без передиху, причому майже жодного разу не повторився.
Тим часом темне коло все більше закривало місячний диск, і величезний натовп у безгомінні зачаровано і пильно спостерігав небо, не в змозі відвести очей від цього вражаючого видовища. Дивна, страшна тінь поглинала світло місяця. Панувала зловісна тиша. Все завмерло, немов скуте диханням смерті. Час тягся нескінченно серед цієї урочистої безмовності. З кожною хвилиною повний диск Місяця все більше і більше входив у тінь Землі, і пітьма невблаганно і велично поглинала місячні кратери. Здавалося, що величезна бліда куля наблизилася до Землі і стала ще більшою. Місяць набув мідного відтінку, а потім та частина його поверхні, яка не була ще охоплена пітьмою, стала попелясто-сірою, і, нарешті, перед настанням повного затемнення крізь багряний туман вимальовувалися зловісні, мерехтливі контури місячних гір і рівнин.
Чорне кружало все більше і більше закривало Місяць — воно тепер уже заволокло більше половини його криваво-червоного диска. Стало задушливо. А тінь наповзала все далі й далі, багряна імла згущувалася все більше і більше, і ми вже ледве могли розрізнити розлючені обличчя тих, що стояли біля нас. Натовп мовчав, і Гуд припинив лаятися.
— Місяць гине — білі чарівники убили місяць! — раптом голосно заволав Скрагга. — Ми всі тепер загинемо в мороці!
І, охоплений чи то люттю, чи жахом, а може, і тим і тим, він здійняв свого списа і щосили ударив сера Генрі в груди. Але він забув про кольчуги, даровані королем, які ми мали під одягом. Спис його відскочив, не заподіявши ніякої шкоди, і, перш ніж він устиг завдати другого удару, Куртіс вирвав у нього зброю і пронизав його наскрізь. Скрагга впав мертвий.
Побачивши це, дівчата, майже збожеволілі від страхітливої тіні і зловісної темряви, яка, як вони гадали, поглинає Місяць, пронизливо закричали і в дикій паніці кинулися бігти до воріт краалю. Але паніка охопила не тільки дівчат. Сам король у супроводі своїх охоронців і декількох вождів, а також Гагула, яка уміла шкандибати з надзвичайною спритністю, кинулися в хатини.
Через якийсь час площа спустіла, залишилися тільки ми, Фулата, Інфадус, частина воєначальників, що відвідали нас вночі, і бездиханне тіло Скрагти, сина Твали.
— Вожді! — вигукнув я. — Ми здійснили чудо, якого ви від нас вимагали. Якщо ви вдовольнилися, нам негайно треба залишити Луу і втікати в те місце, про яке ви говорили. Наші чари продовжуватимуться годину і ще півгодини. Припинити їх дію ми зараз не можемо. Скористаймося ж темрявою!
— Ходімо! — сказав Інфадус і попрямував до воріт крааля.
За ним пішли в благоговійному трепеті полководці, ми і красуня Фулата, яку Гуд вів за руку.
Не встигли ми дійти до воріт, як місяць остаточно сховався, і на чорному, як чорнило, небі стали спалахувати зірки.
Ми узялися за руки і, спотикаючись на кожному кроці, зникли в пітьмі.
Розділ XII
ПЕРЕД БОЄМ
Навкруги було так темно, хоч у око стрель, але, на щастя, Інфадус та інші вожді чудово знали кожну стежину в місті, отож ми швидко рухалися вперед.
Ми йшли вже більше години, коли нарешті затемнення почало йти на спад і вже виглянув окраєць місяця, який зник першим. Раптом місячний промінь із якимось дивним, червоним, як полум’я, відблиском прорвався крізь морок і спалахнув, немов яскравий світильник, на оксамитовому небі. Це було фантастичне, прекрасне видовище. Через кілька хвилин зірки почали бліднути, і стало так ясно, що ми могли оглядітися навколо. Виявилося, що ми вже вийшли за межі міста Луу і наближалися до великого пагорба з пласкою вершиною, що мав приблизно дві милі в окружності.
Цей пагорб, що є цілком звичною для Південної Африки формацією, був не надто високий — не більше двохсот футів в найвищій своїй точці, — проте схили його, покриті валунами, були досить обривисті. Пагорб мав форму підкови. На вершині було плато, поросле травою, і там, як нам розповів Інфадус, базувався великий військовий табір. Зазвичай його гарнізон складався з одного полку, тобто трьох тисяч воїнів, проте, коли ми подолали крутосхил, то побачили при яскравому сяйві місяця, що там зібралося декілька полків.
Коли ми нарешті вийшли на плато, то воно було заповнене натовпом переляканих людей. Незвичайне явище природи перервало їхній сон, і тепер, збившись у щільну і заціпенілу від жаху юрму, вони спостерігали його.
Ми мовчки проминули цей натовп і підійшли до хатини в центрі майдану. На превеликий подив, нас там чекало двоє людей із нашими нечисленними пожитками, які ми, природно, кинули поспішно втікаючи.
— Я послав по них, — пояснив мені Інфадус, — і вони прихопили й оце, — і він підняв давно загублені штани Гуда.
Гуд із радісними вигуками кинувся негайно їх натягувати.
— Невже мій повелитель хоче сховати від нас свої прекрасні білі ноги? — з жалем вигукнув Інфадус.
Але Гуд заповзявся в своєму намірі, і його “прекрасні білі ноги” востаннє промайнули перед захопленими поглядами кукуанів.
Гуд — дуже скромна людина. Відтоді кукуанам довелося задовольняти свої естетичні прагнення лише спогляданням його єдиної бакенбарди, скляного “ока” і рухомих зубів.
Все ще з жалем зиркаючи на штани Гуда, Інфадус повідомив, що він наказав вдосвіта зібрати полки, щоб роз’яснити їм мету повстання, яке вирішили вчинити воєначальники, а також для того, щоб представити їм законного спадкоємця престолу — Ігнозі.
Як тільки зійшло сонце, військо у кількості десь двадцяти тисяч воїнів, що були окрасою кукуанської армії, зібралося на великому плато, куди прийшли і ми. Воїни вишикувалися в щільне каре. Видовище було грандіозне. Ми зупинилися на відкритій стороні квадрата, де нас швидко оточили головні вожді й воєначальники.
Коли запанувала тиша, до армії звернувся Інфадус. Як і більшість представників кукуанської знаті, він був природженим оратором. Барвистою і вишуканою мовою він повідав історію батька Ігнозі — як той був зрадницький убитий Твалою, як дружина і син короля були вигнані і приречені на голодну смерть. Потім він нагадав про те, що країна стогне і страждає під жорстоким ярмом Твали, навівши як приклад події учорашньої ночі, коли величезну кількість кращих людей країни було кинуто на смерть під тим приводом, що вони нібито є злочинцями. Потім він перейшов до розповіді про те, як білі вожді, споглядаючи із зірок землю, побачили ці страждання і вирішили ціною власних поневірянь полегшити долю кукуанів; як вони розшукали законного короля цієї країни, Ігнозі, який тужив у вигнанні, і провели його через гори; як своїми очима побачили страшні діяння Твали і як, щоб переконати тих, що вагалися, і врятувати життя дівчини Фулати, вони силою свого могутнього чарівництва загасили місяць і вбили молодого диявола Скраггу. Вони і надалі готові бути вірними друзями кукуанів і допомогти їм повалити Твалу і звести законного короля, Ігнозі, на захоплений Твалою трон.
Він закінчив свою натхненну промову серед схвального шепоту. Потім наперед виступив Ігнозі й, у свою чергу, звернувся до присутніх. Повторивши все, що сказав його дядько Інфадус, він закінчив свій виступ такими словами:
— О вожді, воєначальники, воїни і мій народ! Ви чули мої слова. Тепер ви повинні зробити вибір між мною і тим, хто сидить на моєму троні. Я кажу про убивцю свого брата, який вигнав сина свого брата, щоб той помер в злигоднях і нещасті. Вони, — вказав Ігнозі на вождів, — можуть сказати вам, чи я справді король, адже вони бачили змію, що обвивається навкруги мого тіла. Якби я не був королем, то хіба ці білі люди, що володіють таємницями чарівництва, були б на моєму боці? Тремтіть, вожді, воєначальники, воїни і народ! Хіба ви не споглядаєте на власні очі тьму, якою вони накрили місяць, щоб вселити страх в душу Твали?
