Корабель приречених - Крупкат Гюнтер (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Що трапилось? Ви збожеволіли? — запитав він, блідий, наче смерть.
— Ви ж чули, містер: навчальна тривога!
Сер Брюс нетерпляче труснув його.
— Я — Ісмей, президент! Кажіть правду!
Унтер-офіцер зміряв поглядом нервового пана з ніг до голови. Він не знав Ісмея. Що означає зараз слово «президент»? На «Титаніку» було безліч президентів.
— Кажіть! — наказав Ісмей.
— Заборонено, сер!
— Прокляття! Та говоріть же!
Моряк досадливо звільнився з рук Ісмея.
— Якщо вже вам так хочеться знати… будь ласка! Ми наскочили на лід. Айсберг! Сподіваємось, що прийде допомога. Інакше всі підемо на дно до риб. Ясно?
— Заткніть пельку! — просичав Ісмей і озирнувся. — Жодного слова пасажирам! Розумієте? Ні півслова! — Він застогнав і похитуючись пішов геть.
— Я думаю, буде дуже приємна й цікава прогулянка, правда, мамо? Потім, напевне, влаштують великий фейерверк, — почув він поряд себе юний дівочий голос.
Едвард ішов до своєї каюти. Він хотів заховати кольє і накинути пальто. За таких обставин не було надії зустріти Модлі. Але саме в цю мить він зіткнувся з ним. Модлі, злегка кивнувши, хотів проскочити мимо.
— Хелло, містер Модлі!
— Я вас слухаю, мілорде. В чому справа? — різко запитав раніше такий люб'язний товстун.
— Ви все ще сердитесь на мене за те, що я не прийняв тоді вашого запрошення? — Едвард посміхнувся.
— Що ви, мілорде! У нас тепер інші турботи.
— Кілька хвилин ви все ж приділите мені, містер Модлі. Я мушу передати вам дещо.
— Мілорде, в нас тривога. Прошу пробачення!
— Це навчання таке важливе? Квартирмейстер уважно подивився на Едварда. Потім одвів його вбік. Поблизу нікого не було.
— Це серйозно, лорд Хакслі! Лід проломив половину обшивки судна. Ми потопаємо! Надіньте рятувальний пояс! Не гайте ні хвилини! — і він побіг далі.
Едвард стояв як вкопаний. Пасажири, проходячи мимо, зачіпали його. Чоловіки, жартуючи, надівали рятувальні пояси навиворіт і вдавали, що пливуть. Жінки сміялися.
По всіх коридорах деренчали дзвінки. Було ввімкнено повне освітлення. Стюарди і стюардеси бігали від дверей до дверей! «Будь ласка, негайно на палубу з рятувальними поясами!»
— Що це? Чому? Навіщо такий шум?
— Навчальна тривога! Будь ласка, не баріться!
— Яке нахабство! Дайте мені спокій. Всю ніч через галас не можна було заснути, тепер знову щось вигадали!
— Вибачтесь за мене перед капітаном. Я змерз і не піду на навчання.
— Де ж рятувальні пояси? А втім, на навчальних заняттях можна обійтися й без них.
Багатьом жінкам від хвилювання й страху стало погано. Деякі в істериці кинулися в каюти і замкнули двері на ключ.
У коридорі спокійно розмовляли, двоє чоловіків. Один з них у халаті запалив сигарету і посміхаючись сказав своєму сусідові:
— Справа організована дуже добре. Можна подумати, що відбувається справжня тривога. Але, слава богу, на «Титаніку» ми в безпеці. То як, підемо на палубу?
— Звичайно.
— Ви маєте рацію. На це слід подивитись. Піду одягнуся.
— Усі наверх!.. Усі наверх!..
На Б-палубі відбулася безглузда сцена. З криком: «На допомогу! Злодії!» якась стара жінка накинулася на стюарда, що розгублено відійшов убік.
— Послухайте, місіс… — бурмотів стюард.
— Яке ви мали право відімкнути двері? Мабуть, думали, що мене немає, і вирішили понишпорити, га?
— Я тільки виконував наказ. Під час тривоги двері всіх кают повинні бути відчинені. На жаль, ви не реагували на багаторазові дзвінки.
— Пусті балачки! Я поскаржуся капітанові. Завтра ви вже не служитимете стюардом! — Обурена жінка повернулася до офіцера, що саме підійшов до гурту: — Переведіть мене зараз же в іншу каюту, я не хочу, щоб мені прислуговував цей негідник.
— Надіньте рятувальний пояс і негайно підніміться на палубу, мадам. Стюард робив цілком правильно.
— Але…
— Будь ласка! Не гайте часу. Перші шлюпки вже спущені на воду. — Офіцер нетерпляче глянув на присутніх, які посміхаючись спостерігали цю сцену. — Це стосується і вас, панове. Поспішайте!
— Занадто вже все у вас виходить по-серйозному, а не так, як на навчанні, — зауважив хтось офіцерові, іронічно посміхаючись.
— Ставтеся до тривоги так, ніби все відбувається насправді, — хмуро кинув офіцер і швидко пішов геть. Навздогін йому пролунали аплодисменти.
— Браво! Він не вийшов з своєї ролі.
Пасажири зібралися на верхній палубі і з цікавістю дивилися на великі шлюпки з рятувальними командами. Освітлені прожектором, вони тихо гойдалися на талях. Деякі з них уже були спущені на воду. Жінки перехилялися через борт і з жахом вдивлялися в бездонну чорну глибочінь. Спуститись туди, вниз! Нізащо! Яка безглузда вимога!
Тільки молодь була збуджена й задоволена. Чудова ідея — нічна прогулянка по океану! Нічим же не рискуєш. Море тихе, наче ставок. Але що це? Чому шлюпки беруть лише жінок та дітей? Настрій в одну мить упав. Не пощастило сісти і в іншу шлюпку.
Біля поручнів нерішуче стояла молода мати з двома дітьми. Вона боязко подивилася на офіцера, який хотів допомогти їй, і тремтячим голосом спитала:
— Це справді навчальна тривога? Може б залишити дітей. Так холодно.
— Беріть дітей з собою в шлюпку. Там ви збережете їх краще, мадам, — надійшла відповідь.
Вона все ще зволікала.
— Але інші не сідають в шлюпки… Чому ж саме я мушу це робити?
— Усі жінки й діти будуть за бортом.
Ще одну шлюпку спустили на воду. Чоловіки махали їм услід.
— Бажаємо добре повеселитися! А ми вип'ємо за ваше здоров'я.
Лайтолдер не міг спокійно дивитися на трагікомізм поведінки людей, які нічого не підозрювали.
— Ми все-таки повинні сказати їм правду, — зауважив він Сміту, який з важким серцем спостерігав те, що діялося навколо.
— Ні, Лайтолдер, для них краще поки що не знати правди, зчинилася б бійка, різанина за мізерну кількість місць у шлюпках. Мені вже доводилося переживати щось подібне. Немає нічого страшнішого, ніж людина, охоплена страхом перед смертю. Ви ще узнаєте, як це буває на судні.
Капітан попрямував до шлюпок, його відразу оточили пасажири, закидали запитаннями.
— Пане капітан, чому чоловіків не пускають з нами в шлюпку?
— Ви краще провели б це навчання завтра, після обіду. Тоді не так холодно.
— Пане капітан, судно дуже накренилось. Це ясно видно. Хіба так повинно бути?
— Смішно! Ми дрейфуємо, наче якийсь рибальський човен. І це називається рекордом! Мабуть, ми йшли занадто швидко, і Нью-Йорк ще не встиг приготуватися до зустрічі.
Сміт, обороняючись, підняв руку. — Панове, не ускладнюйте роботу! Для чого стільки запитань? Робіть те, що вас просять. Дотримуйтесь порядку, інакше чоловікам доведеться залишити палубу. Різкий тон викликав заперечення.
— Он як! Ми не дозволимо командувати собою. Можете, командувати своїми матросами. Та вимкніть, нарешті, оту жахливу сирену. Це виття діє на нерви.
Сердитий, пригнічений, капітан повернувся на місток.
— Капітане, повалено ще кілька переборок. Машинне відділення затоплено.
— Чи є вже відповіді на наші радіовиклики?
— Більшість суден обіцяють допомогу.
— Обіцяють! Коли в дідька вони будуть тут?
У відповідь йому тільки знизували плечима.
— Вони бояться айсбергів. До ранку марно чекати якогось судна.
Сміт стиснув кулаки.
— Заходи по врятуванню людей треба прискорити. Діяти енергійніше! Паніки не допускати! Негайно на шлюпки всіх жінок і дітей! Коли не йдуть добровільно, застосовуйте силу! Якщо треба буде, навіть зброю.
Пасажири третього класу, що збились купою на баку, все ще чогось чекали. Тьмяне світло аварійних ліхтарів освітлювало обличчя, на яких застиг вираз болю, гіркоти й відчуженості. Скорботно схилені постаті пробиралися в тісноті й тихо вимовляли тремтячими, безкровними губами імена близьких в надії, що ті обізвуться до них з якогось куточка.
