Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— Щойно прибув.
— А чого? Відпустку дали?
— Так, перед святами дали тиждень погуляти, — доповів Юрко. — На свято Перемоги мушу бути в частині.
— Встигнеш, — хитнув головою Василь Прокопович, невідомо, що маючи на увазі. — Проведи дівчину додому, у неї служба вже закінчилася. А нам з тобою погомоніти треба, поки мати не повернулася з роботи.
Надія піднялася, пішла до порогу, Юрко слухняно кинувся виконувати наказ тата.
На дворі дівчина зупинилася, оглянула Юркове обличчя при світлі сонця.
— Роки своє беруть, — ще раз повторила вона, продовжуючи перервану бесіду. — Не час про себе говорити, але я триматимуся. Так?
— Так, — погодився Юрко. — Ти молодець. А час ми переможемо і свого щастя діждемося.
— Яка нещасна доля нам з тобою випала, кращі літа провести не разом, — знову мало не скисла Надія. Але тут же опанувала собою: — Ти уколи ставити вмієш?
— Доводилося.
— Отам на столі є трамадол і шприци. Введи татові внутрім’язово, якщо він поскаржиться на біль.
— Так треба? — перепитав Юрко.
— Так треба, я вже двічі його колола. В нього декілька днів тому з’явилися болі. Слухай, твій тато час від часу впадає в кому, і тривалість небуття з кожним разом довшає. Отож поговори з ним гарненько, не уникай. Нехай він вибалакається, бо, може, іншої нагоди вже не буде.
— Як?
— Він може не отямитися до самої зупинки серця. Юро, не бійся, — заспокоїла хлопця Надія. — Раптом що, гукай мене.
Поки Юрка не було в хаті, Василь Прокопович допив сік і тримав склянку, поставивши її собі на груди, — не мав сили дотягтися до столика, що стояв поряд з ліжком. Проте поговорити йому з Юрком вдалося пізніше, коли хлопця побачила й обцілувала бабуся й Ганна Аполлонівна, котра повернулася з роботи. Затим жінки пішли готувати вечерю, і хворий з полегкістю зітхнув.
— Набридли вони мені, — поскаржився синові. — Хлюпають носами нишком, а ти тут лежи й роби вигляд, що нічого не помічаєш, нічого не розумієш. Баби! Ну як ти служиш, солдате?
— У мене не служба, а задоволення. Я ж при музиці. Граю собі, а служба йде.
— То добре, — зітхнув хворий. — Так ото я й кажу: баби. Що з них взяти? Як мене не стане, пропадуть вони тутечки.
— Чого це… — почав було щось заперечувати Юрко, а потім згадав слова Надії, що не треба заважати хворому виговорюватися, й замовк.
— Ну порахуй, — тихо продовжив Василь Прокопович. — Тобі ще служити понад два роки. А потім закінчувати навчання. За цей час мати тут зведеться з бабусею. Працювати треба? Атож, бо без грошей не проживеш! Хазяйство тримати треба? Звичайно, бо свої харчі кращі за куплені! Дім підтримувати в порядку треба? Безсумнівно, бо дах швидко протече й стіни осядуть!
— Я допомагатиму грішми…
— Допомагай, звичайно. Як же без цього? А руки де взяти? А силу де взяти?
— Що ти пропонуєш, тату?
— Пише нам з Кубані материн брат Єгор, а твій дядько, значить, що тяжко йому, бездітному, вдовувати. Знаєш, що він сам залишився?
— Знаю, — буркнув Юрко.
— Отож, гукає він нас до себе. Він же ще працює. І робота в нього добряча, тільки дурень може покинути таку. Домина своя на три поверхи. І сам-один, як перст в тому домі мешкає! От і гукає. Мовляв, матір свою, це твою бабусю, догляну і вам допоможу. Нехай Юрко не відволікається на вас від кар’єри. Ми вкупі без нього не пропадемо, якось проживатимемо. Я вважаю, що це розумно. Чи як?
— Так, нічого, — погодився Юрко. — І клімат там ліпший за наш, знову ж таки природа чистіша.
— Коротше, сину, як вирішиться питання зі мною, паняйте на Кубань до Єгора. Оце таким є моє побажання стосовно моєї дружини й тещі. Тепер стосовно тебе. Ти для чого мучиш оту дівчину, Надію?
— Чим я її мучу?
— Чого не женишся на ній? Женися і забирай до себе, не переводь їй молодість.
— Куди ж я її заберу? В Германію?
— Відслужиш і забирай, — не здавався Василь Прокопович.
— Оце поїде вона по квартирах зі мною тинятися, а тут покине свій дім і стару матір! Що за вигадки?
— Значить, завтра записуйся з нею і тоді їдь служити далі. І досить розмов!
— Та не хоче вона так, тату!
— Ну, робіть як знаєте. Але не дай Бог покинеш її, то я тебе з того світу дістану й випорю. Все, спати хочу.
Тато чи заснув, чи знову провалився в кому, але до самого Юркового від’їзду не отямився. Три дні Юрко не відходив він нього: надивлявся, наслухався його дихання. Тільки після свята Перемоги до Юрка прийшло повідомлення, що тато відійшов у мирі, не побачившись більше з рідними. Його поховали і все зробили, як годиться.
6
Питання про переїзд Юркових рідних зі Славгорода в Краснодар з порядку денного не знімалося. Дядько Єгор настоював і квапив матір і старшу сестру все кидати і не гаятися. А жінки зволікали, причому кожна виставляла свої резони. Бабуся не бажала покидати могили чоловіка й зятя, а Ганна Аполлонівна говорила то про повернення Юрка з армії, то про його шлюб з Надією. Хоч обидві вони розуміли, що поїхати до Єгора — це ліпший вихід, бо важко їм жити в домі без зручностей і без помічників: тягати воду з колодязя, користуватися вуличним туалетом, самим слідкувати за примхливим опалювальним пристроєм у хаті, рахувати електроенергію й бігати платити за все у різні кінці села.
Так минуло дев’ять, потім сорок днів по смерті Василя Прокоповича, збігло півроку, рік. Наступної весни Юрко знову прибув у відпустку, і вся осиротіла родина дружно вибрала і встановила пам’ятник на могилі свого дорогого небіжчика.
— Я вже не знаю, що відповідати дядьку Єгору, — сказала Ганна Аполлонівна Юркові. — Приросли ми тут, так важко відриватися. Що робити, як ти гадаєш? Може, ми не зможемо в місті жити?
— Треба поїхати й подивитися, що то за місто, який там клімат, що вам запропонує дядько Єгор. Як на мене, то вкупі ліпше. Але яка то купа — троє старих людей?
— Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, — припустила Юркова мати, і він з тим погодився.
Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську — степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка — Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.
Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку — поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт — він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, — підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.
А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.
