Марево - Загребельный Павел Архипович (онлайн книга без .TXT) 📗
Звертала на себе увагу та обставина, що в селищі, яке лежало перед ними, не було жодної повстяної кибитки з круглим куполом, не було й тих куренів, які звичайно напинають бідняки з однієї кошми, перекинутої через палицю. Жодного шматка рудої повсті, такої характерної для всіх поселень, постійних і тимчасових, пустині, жодної речі, яка б вказувала на те, що там зупинилося якесь місцеве плем'я. Ні, дивлячись на ці світлі намети, можна було б подумати, що тут отаборився загін військ якоїсь європейської держави або ж зупинилася для тривалої роботи велика дослідницька експедиція.
«Невже це й є те саме місце, звідки появляється марево?» подумав Олег і стьобнув коня.
— Вперед! — крикнув він.
Вершники на конях і верблюдах сипнули за ним.
Вже було видно, що в містечку є люди. Спочатку вони забігали біля тих споруд, що були збоку, потім замелькали й поміж наметів, ось там знялося в повітря кілька ніжноблакитних димків, слідом за якими почулися різкі звуки пострілів. Олег озирнувся — чи не злякався хто-небудь? Ні, ці люди, які з дитинства звикли до звуків пострілів, як до виття вітру над головою і до сипучих пісків під ногами, не звернули навіть уваги на ті кілька куль, що проспівали десь високо вгорі, розрізаючи прохолодне ранкове повітря.
Лавина вершників на конях і верблюдах, не збавляючи швидкості, продовжувала мчати вперед.
Від наметів ще раз дружно вдарили постріли. Але вони нікого не зупинили. Попереду від усіх скакав Хедаят, білі стрункі верблюди намагалися перегнати швидконогих коней, і в тиші, що запанувала після другої черги пострілів, чувся лише глухий тупіт копит та важке дихання тварин.
— Зараз ми оволодіємо таємницею цього міражу, — повторював про себе Олег Трубачов, — зараз ми…
Спереду сердито забубонів кулемет. Він в одну мить наповнив повітря виючим свинцем, і першим упав Хедаят. Юнак повільно зсунувся набік, потім його ноги випали з стремен, і вороний кінь з голосним іржанням вже біг без свого вершника. Олег ще не встиг навіть зрозуміти як слід, що трапилося, як побачив, що Зрбі, який от-от мав наздогнати Хедаята, теж посувався з сідла і впав на чорний пісок біля молодого керманського перса.
Бідний Зрбі! Ти хотів вивчитися на лікаря, щоб допомагати своєму темному, нещасному народові, який знемагає від хвороб, — і от лежиш зараз на холодному чорному піску нерухомо, і невідомо, чи вже зможеш піднятися. Ти мріяв віддати своє життя твоїм зубожілим, переслідуваним горем братам, але вороги твого народу забрали в тебе життя, не давши йому розквітнути. Ти клявся, що жоден бідак не пройде повз тебе без того, щоб ти не подав йому руку підтримки, але от лежить біля тебе юнак Хедаят, і ти вже нічим не зможеш допомогти йому. Та й чи потрібна йому тепер допомога?
А кулемет сіяв і сіяв смерть у повітрі, і Олег, озирнувшись, побачив, що вже Хедаят і Зрбі не самі лежать на піску. Може, треба було повернути? Та ні, вороття вже не було. Хай вони не справляться з озброєною до зубів бандою, хай половина з них поляже, але ж зате вцілілі дізнаються про причину виникнення страшного марева, щоб потім рознести по пустині правду, підняти все населення на боротьбу з невідомими бандитами і повернути до своїх жител тисячі наляканих людей.
Олег гнав свого ахалтекинця що було сили.
Розпалений кінь вніс його в тісну вуличку між наметами і став як вкопаний, а на Трубачова в ту ж мить навалилося з десяток здоровенних бородатих молодців.
Йому зв'язали руки, накинули на голову жорсткий вовняний мішок, і останнє, що він ще встиг побачити, був зелений «вілліс» доктора Томберга, який котився сюди з пустині.
ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Григорій Микитович першим почув стрілянину. Він швидко сів на кошмі й визирнув з намету. Але нічого, крім білуватого ранкового неба й темної широкої спини сонного вартового, що загороджував вхід до намету, професор не побачив. Тоді він почав будити Еллу.
— Елло Михайлівно, прокиньтеся, будь ласка, тут щось відбувається. Ви мене чуєте, Елло Михайлівно?
Елла прикрила очі рукою й невдоволено сказала:
— Господи, навіть поспати досхочу не можна.
— Але ж ви чуєте, стріляють! Стріляють, Елло Михайлівно! — вигукнув професор.
— Стріляють? — злякано підвела голову Елла. — Де стріляють? Хто?
— Стріляють десь тут поблизу, а хто — цього я, на жаль, сказати не можу.
— Можливо, це Олег? — запитливо подивилася дівчина на Григорія Микитовича.
— Цілком ймовірно, — згодився той.
— Але ж вони його вб'ють! — вигукнула Елла, пориваючись бігти з намету.
— Але куди ж ви побіжите? — тримаючи її за руку, сказав професор.
— Як куди? До цього негідника, якого ви лікуєте.
— Ви хочете йти до Алаяр-хана?
— А чому б мені до нього не піти?
— Але визнайте, що це зовсім не жіноча справа.
— По-вашому, жіноча справа — лише оплакувати мертвих? Так я не хочу плакати. Я хочу врятувати Олега.
— Вас просто не впізнати, Елло, — здвигнув плечима професор.
— Зараз це не має ніякого значення, — кинула дівчина, — пустіть мене.
— Але ж не треба гарячкувати, Елло Михайлівно. Спокій і ще раз спокій.
— Мені набридло спокійно чекати, поки ці бандити переріжуть нам горло.
— Але ж, Елло Михайлівно…
— Ви чуєте? Вони вже почали стріляти з кулемета! Я повинна піти до Алаяр-хана. Ви як хочете, а я піду.
— Звичайно ж, я з вами, — сказав професор. — Але зрозумійте, що гнів і запальність погані помічники в рішучі хвилини життя.
Вони вийшли з намету і. незважаючи на протести вартового, швидко попрямували до намету Алаяр-хана. Вартовий неохоче поплентав за ними.
Хана в його наметі не було. Не було там ні танцюриста, ні музиканта, яких Алаяр завжди тримав біля себе для звеселяння духу. Лише повар, товстий, безбородий чолов'яга, роздмухував вогнище біля намету, мабуть готував сніданок.
— Де Алаяр-хан? — запитав його професор.
— Алаяр-хан? — здивовано подивився той.
— Так, так, ваш Алаяр-хан, — підхопила Елла. — Де він?
Повар все ще не міг зрозуміти, що від нього хочуть, і щось запитав у вартового. Той пересмикнув круглими, як у жінки, плечима.
— Алаяр-хан, — почав було повар, але в цей час стрілянина раптом припинилася.
— Вони вбили його! — закричала Елла. — Мерзотники!..
— Заспокойтеся, Елло Михайлівно, — сказав він. — По-перше, Олег приїхав би сюди не сам, а з Кайнаровим, на машині…
— Тим гірше, значить вони вбили їх обох, — заплакала Елла.
— Але ж ми з вами не чули звуку мотора.
— Не чули? — зло вигукнула Елла. — То послухайте зараз!..
Справді, десь з пустині долинав шум автомобільного мотора.
— Дивно, — пробурмотів професор. — Що б це значило?
Непорозуміння їх розв'язав Алаяр-хан, який появився серед наметів у супроводі кількох бандитів, серед яких був і перекладач Саїд-Мухтар.
— Ти вбив їх? Вбив? Відповідай же! — кинулася назустріч йому Елла, і хан навіть зупинився від несподіванки. Він щось сердито запитав у вартового, але той не встиг відповісти, бо наперед виступив Григорій Микитович і, владним жестом примусивши всіх замовкнути, звернувся до перекладача:
— Ми вимагаємо від Алаяр-хана, щоб він пояснив причини сьогоднішньої стрілянини. Крім того, ми дуже стурбовані за долю своїх товаришів, які поїхали десь до фармандара і за смерть яких Алаяр-хан буде відповідати, якщо він або його люди стануть причиною цієї смерті.
Коли Саїд-Мухтар переклав ці слова ханові, той засміявся, підійшов до професора й поплескав його по плечу здоровою рукою. Потім він вклонився Еллі і щось сказав довге й заспокійливе.
— Алаяр-хан, — набожно піднявши очі, почав говорити Саїд-Мухтар, — просить пробачення за те, що перервав ваш солодкий сон так рано, коли довгорукий диявол Бушіаста не випускає з теплих обіймів постелі навіть найбадьоріших людей. Разом з тим він просить вас не турбуватись за долю ваших товаришів, які рано чи пізно (він вірить і молиться аллахові за це) обов'язково знайдуться. Він би радий був відпустити й вас, але просить побути тут ще деякий час, поки загоїться його рана, якій так добре допомогло неперевершене мистецтво російського лікаря.
