Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.
Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.
— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?
— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.
— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?
— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.
— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…
— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.
— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.
Вони почули шум моторів.
— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.
Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.
— Тепер, Вонсовський, ходімо відвідаємо вашу ванну. — Він розстебнув кобуру, вийняв зброю. — Ходімо, Льозе, побачиш щось цікаве. Пан граф піде з нами, — уклонився він глузливо. На щастя, він не помітив лакея Францішка, який виходив із кухні і трохи затримався біля сходів.
Тим часом Дібеліус, як вправний цирковий ілюзіоніст, поволі наближався до умивальника. Одним рухом, але повільним, урочистим, він смикнув за край умивальника.
— Це ж несподівано, Вонсовський?
— Тайник? — Вонсовський притулив до ока скельце пенсне, ніби не йняв очам віри.
— Хіба ви не знали?
— В мисливському будинку я буваю рідко, у мене квартира у Варшаві. Цікаво, ці старі будинки завжди мають якісь таємниці.
— Справді, дуже цікаво, — спокійно сказав Дібеліус. — Особливо те, що на цих купюрах, — він простяг руку до схованки і з тріумфом підсунув пачку під очі Вонсовському, — є дата випуску: 1939, 1938, о, є навіть 1940. Справді, таємничі ці старі, рідко використовувані мисливські будиночки. — З пачки цигарок “Juno” він виклав на долоню касети мікрофільмів. — Ну що, Вонсовський?
— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.
Але Дібеліусові остогидла ця гра.
— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.
— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?
— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.
— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.
Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.
— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.
— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…
— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.
Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.
— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.
Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.
Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і водночас брутальними словами (у стосунках з іншими офіцерами, навіть молодшими, він був завжди взірцем толерантності, але вдома не стримувався) лаяв ординарця, гладкого фельдфебеля, який забарився з приготуванням ранкової кави. Щоправда, він не звик готувати оберстові каву так рано. Райнер підійшов до вікна, відсунув штору, на темному зимовому небі сяяли зірки. Годинник на відермаєрівському комоді (Райнеру ця квартира й меблі дісталися від якогось адвоката, переселеного до гетто) показував чверть на шосту.
— Клаус, ти лінива свиня!
— Слухаю, пане оберст, — сказав ординарець. У випростаній руці він тримав таріль, на якій поставив чашку з кавою й поклав печиво. З-під накинутої на довгу нічну сорочку військової шинелі визирали зовсім цивільні ранкові пантофлі. Ординарець був схожий на стару опасисту бабу.
— Я можу йти, пане оберст?
Іти — це означає повернутися до теплого ліжка в службовій кімнатці за кухнею, а тим часом він, оберст Райнер, через ідіотський дзвінок і п’яне варнякання збожеволілого Дібеліуса буде пертися на протилежний кінець міста, півгодини туди, півгодини назад, а ще добру годину треба, щоб вибити з упертої голови штандартенфюрера СД божевільні ідеї, — то про сон нічого й думати, часу вистачить лише поголитись і зайти до свого кабінету.
— Ні, — кинув він мстиво, — ти досить поспав, Клаусе. Витрусиш усі килими, натреш підлогу. Я потім перевірю.
— Слухаю, — сказав Клаус без особливого захоплення і човгнув ногою, ніби показуючи, що залюбки клацнув би закаблуками, коли б на ногах не було пантофлів.
Обпікаючи губи, Райнер випив чорну каву, бо заспаний Клаус, як звісно, забув налити згущеного молока.
“Мабуть, він випиває мою порцію молока і від того так погладшав”, — подумав Райнер, кваплячись по сходах униз.
Перед брамою гуркотів мотор його “мерседеса”. Водій, не дотримуючись наказу заощаджувати бензин, грів двигун на високих обертах. Умостившись на м’якому сидінні і сказавши водієві адресу на алеї Шуха, Райнер почав розмірковувати, що буде, коли повідомлення, яке передав Дібеліус чверть години тому, виявиться правдою, а не макабричним жартом штандартенфюрера. Ця думка вразила його. Щоб потамувати страх, він нахилився до водія.
— Ти можеш швидше?
— Слизько, пане оберст, я вісімдесят витискаю, — відповів водій, але слухняно наддав газу.
Вибігаючи широкими мармуровими сходами на четвертий поверх колишнього польського міністерства у справах віросповідання й народної освіти, де розташувався відділ Дібеліуса, він ще сподівався, що старий пияка поглузував з нього, що той у кабінеті хоче продовжити пиятику, розпочату в маєтку Вонсовського. Але, відчинивши двері секретаріату і зустрівшись поглядом із байдужими, риб’ячими очима гауптштурмфюрера Льозе, який учепився за телефонну трубку і лінувався підвестись на привітання оберста, а тільки кивнув підборіддям — мовляв, Дібеліус чекає в кабінеті, Райнер збагнув, що треба приготуватися до найгіршого. Обличчя штандартенфюрера Дібеліуса теж не віщувало нічого доброго: глибокі тіні після безсонної ночі, але вигляд цілком тверезий.
Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.
— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.
Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.
— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.
— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.
