Ловці перлів - Пашек Мірко (читать полную версию книги TXT) 📗

А втім Аусса опинився на поверхні.

З його вуст вихопився віддих, довгий, із посвистом, немов стогін.

Наступної миті Аусса вхопив Камеса за руку й перевалився через борт човна. Дихаючи повільно, але глибоко, мовчки висипав свою здобич із сітки. Тим часом Камес зачепив за палець правої ноги свою сітку, схопив камінь і, затиснувши носа, зісковзнув у воду. Дихаючи все ще повільно, з безмежною насолодою, Аусса дивився на кільця линви, яка, швидко розкручуючись, з тихим шерхотом, зникала за бортом, немов безконечна змія. Потім поглянув услід Камесові. Бачив, як той ніби завис на кінці линви, а тоді випустив камінь. Аусса почав вибирати линву. Серце його билося вже тихіше. Він і далі стежив за Камесом, так само, як Камес стежитиме за ним, коли він знову пірне. Пильнував Камеса так само, як і Камес пильнуватиме його, Ауссу. Проте, пильнуючи Камеса, він десь у глибині серця знав, що то марна справа. Ніхто ніколи не врятує ловця перлів з глибини двадцяти метрів. Бо п'ятнадцять секунд потрібно, щоб дістатися долі, й ще п'ятнадцять секунд—щоб здійнятися вгору…

Камес виринув і зробив свій перший, болісний, а проте щасливий віддих. Аусса подав йому руку. Сонце пекло нещадно, й шкіра в Аусси стала така суха, наче він сьогодні ще й не був у воді. Лише на густому іі сплутаному, наче вовна, чубові, ще блищали, схожі на росинки, крапельки води. Аусса востаннє вдихнув повітря й зник за бортом.

А сонце підбивалося вгору й пашіло страшним, гарячим гнівом. Море було сіре, наче бляха. Шість човнів великим півколом нерухомо застигли на його поверхні, й не чутно було жодного звуку, не видно жодного поруху… лише голі, смагляві чоловіки зникали по черзі під водою і з одним і тим самим, схожим на стогін віддихом знову з'являлися на поверхні. По десять разів пірнули Аусса й Камес, а перлові скойки тим часом гинули в човні, розкриваючи свої маленькі щелепи, наче бажаючи вдихнути повітря. Але вони вдихали саму лише смерть.

У височині пролетів альбатрос, і Аусса стежив за ним з тугою й заздрістю в серці. Це сталося за мить перед тим, як він водинадцяте залишив човен. А потім Аусса летів, тримаючи правою рукою свій баласт… летів, але не як птах, а як камінь. Падав. А Камес стежив за ним крізь скляне денце своєї скриньки, потім витягнув камінь, але не встиг ще покласти його у човен, коли побачив, що Ауссі кінець.

Там, на дні, раптом ніби щось сяйнуло — червоне, фіолетове, жовте — й спалах той був коротший від блискавки. Аусса відчайдушно смикнувсь, але наче повис у глибині… І щось, немов темно-коричнева хмаринка, розтануло в зеленому вирі. То була кров.

Це Камес зрозумів.

Він багато чого не знав. Не знав, що таке планктон, не знав, чим живляться тридакни, не знав, що ці мушлі розкривають свої щелепи лише для того, щоб у величезній кількості поглинати планктон, який їм безупинно приносить вода. Але Камес знав, що небезпечно навіть торкатися цього ненажерливого велетня, який завдяки своїй неймовірній чутливості миттю, мов пастку, замкне свої щелепи. А ще Камес знав, що краї тих щелеп гостріші від ножа. Знав, яку страшну силу має сагала, знав, що та сила помножується вагою мушлі, знав, що ту мушлю не піднімуть навіть двоє дужих чоловіків, а її стулки замикаються міцно, мов скеля.

Тож Камес зрозумів, що сталося. Все ще тримаючи камінь, він випроставсь у човні на повен зріст і закричав. Його пронизливий горловий крик полинув над морем,і чоловіки на інших човнах підвели голови. Але вони побачили лише порожню гурі. Камес уже падав на дно зі своїм каменем.

А Аусса висів у глибині, наче птах, що хоче злетіти, та не може. Тридакна — страхітлива сагала, або кропильниця, — перекусила зап'ястя його лівої руки, але не до кінця, бо щелепи цієї мушлі не рівні. Аусса вже був без руки, однак висів на ній, не тямлячи тієї жахливої миті нічого, нічого, крім того, що вже ніколи не побачить сонця, яке великим вогнистим диском просвічувало крізь блакитно-зеленавий присмерк. Не бачив він і Камеса, який підпливав до нього. Тільки самий вогнистий диск, тільки сонце. Ауссине серце калатало, наче на сполох, проте легені були нерухомі. В них ще було повітря.

Аусса навіть не дуже відчував біль — такий безмежний був його жах. Не відчув він і дотику Камесового ножа, що перетнув рештки м'язів, залишаючи кропильниці її здобич. А потім вони обидва летіли вгору, до сонця, й Аусса був такий щасливий, що хотів закричати… Але вода залила його легені, й тіло враз скулилося в Камесових обіймах, наче вперше відчуло біль. Наступної миті вони виринули на поверхню, й Камес побачив п'ять гурі, що мчали до них, гнані квапливими помахами весел.

Ловці раділи, повертаючись з Ауссою: ангел смерті не прийшов! Аллах змилостивився!

З його волі сагала розтрощила Ауссі кістку, інакше Камесів ніж нічим би не зарадив.

— Аллах акбар! Аллах великий! — співали й вигукували високими голосами смагляві чоловіки. Серця їхні, мов у дітей, завжди були відкриті радощам. Вони були дітьми природи й любили життя, мов діти. А Аусса ще жив! І вони вславляли аллаха: ангел смерті пішов ні з чим!

Спостерігаючи з берега човни, що швидко наближалися, хаджі Шере хмурився й нервово посмикував свою борідку, брудну, наче ріпчине бадилля. Він не любив, коли ловці поверталися раніше, ніж це було визначено споконвічними звичаями. Побачивши ж закривавленого Ауссу, він затулив обличчя краєм свого бурнуса й голосно вигукнув слова корана:

— Погляньте, аллах робить мертве живим. І живе мертвим. Такий він, аллах!

— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Хай буде його воля!

— Іншаллах, — уклонилися ловці. Вони були данакільці, але багато поколінь тому прийняли іслам, і віра їхня була непохитна.

Ауссу винесли з човна й поклали в затінку на пісок. З обрубка руки цебеніла кров. На запах крові злетілися мухи. Тоді один з хлопчиків, Саффар, умостився біля пораненого й почав відганяти їх ганчіркою, прив'язаною до палички. А Аусса дивився в небо, немов чекав якогось аллахового знамення чи принаймні альбатроса, того самого, що летів тоді до суходолу. Але небо було порожнє й таке сліпуче, що Аусса заплющив очі, бажаючи лише одного — заснути й не чути більше нестерпного болю. Він страшенно стомився. Відчував, що життя витікає з його тіла, наче вода з розбитої пляшки.

— Води! — вигукнув раптом Аусса. Його мучила спрага й водночас така ж пекуча думка про те, що треба пити, аби надолужити втрату крові.

Йому дали пити. Потім принесли мотузок і перев'язали руку нижче ліктя. Але кров усе текла. Затягли мотузок іще дужче. Кров текла. Більше вони не могли нічого вигадати й мовчки безпорадно стояли над ним, а хлопчик Саффар ганчіркою відганяв від пораненого мух.

— Треба плисти до Джумеле, — нарешті сказав Камес.

Хаджі Шере насупив брови. Він не любив, коли якийсь там данакільський норець давав поради. А головне, він не хотів плисти до Джумеле, а тоді назад. Бо змарнував би цілий день ловів, а може й більше, якщо не буде погожого вітру.

— До хакіма, [5] — знову мовив Камес.

Хаджі Шере підняв свої неспокійні очі до неба.

— Коли аллах забажав, щоб кров бігла, то що зможе хакім? — запитав він.

Ніхто йому не відповів.

— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Воля аллаха.

— Іншаллах, — уклонилися чоловіки. Вони любили життя, але вірили, що ніхто неспроможний змінити ані рисочки в написаному аллахом Кісметі; Кісмет—це Доля, й ніхто її не уникне. Так говорить коран. То що ж зможе хакім? Нічого. Хай буде воля аллаха!

А кров текла на пісок. Але пісок був сухий і спрагло всмоктував її. Здавалося, ніби це сам аллах пив ту кров своїми невидимими вустами. Він її дав, він її й забирає назад… Хай буде воля аллаха.

Так говорили чоловіки, проте все ще стояли й дивилися на кров. Тоді серіндж зробив благородний жест. Він одірвав клапоть від свого смугастого бурнуса й, клякнувши на пісок, перев'язав те, що лишилося від Ауссиної руки. Кров зникла.