Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Боєр був у блакитному короткому сурдуті й сірих штанях, а чоботи його блищали, як дзеркало.
— Заходьте до намету, шерифе, — сказав він і відступив, даючи гостеві дорогу. — Там не така спека. Я гадаю, що ви теж тут поблизу розташуєтеся. Зручне місце.
Бренкер кивнув і задумливо озирнувся навколо. З кам’яного носа погляд його перейшов до прямовисних скель по той бік долини. Він навіть не зморгнув, коли добачив шибеницю. Підійшов до коня, дістав з кишені коло сідла невеличкого бінокля, навів його й подивився в той бік.
— Тут когось повісили? — незворушно спитав він.
— Ні, шерифе, під горбом поховано вбитого. Але про це ми можемо спокійно побалакати в наметі.
Бренкер міцно стулив губи.
— Зараз, — сказав він, — спершу треба ще подбати про інших.
Боєр уклонився й мовчки залишився стояти при вході до свого намету. Бренкер підійшов до однієї з карет. Урядовці вже повиходили з неї.
— Тут десь начебто є потік, шерифе? Ми хотіли б розташуватися коло нього, бо там набагато зручніше, — сказав один з них.
— Як хочете, — відповів Бренкер. — Тоді їдьте вниз, а я мушу зостатися в центрі. Ви пробудете в долині лиш кілька днів, тож вам, напевне, ніхто не перечитиме. А як треба буде, то я прийду.
Він зрадів, що їх розділятиме чверть милі. Карета поїхала далі.
Коло другої карети стояв високий чоловік і напучував мулата, мабуть свого служника.
— Я розташуюся тут, Джонсоне! — гукнув йому Бренкер. — Заходьте до намету, відразу познайомитеся з Боєром.
Чоловік біля карети кивнув головою. Бренкер гукнув негрові, що був йому за служника й за кухаря:
— Напинай тут намета, кроків за десять від цих двох, і влаштуй усе, що треба.
Тоді вернувся до Боєра і зайшов з ним до намету.
Бренкер засопів, обережно сідаючи на розкладний стільчик, бо не дуже на нього звірявся. Він кинув капелюха на надувний матрац, трохи попустив пасок і глянув на Боєра. Той дістав пляшку, консервоване м’ясо та сухарі, розіклав усе те на застеленій білою скатертиною скрині, що правила йому за стіл, і сказав:
— Сполощіть горло від пилюки, шерифе, й пригощайтесь.
Бренкер так і зробив. Боєр тим часом курив цигарку. Надворі потроху збиралися цікаві. Бренкер із Боєром ще не почали розмови, коли зайшов Гай Джілберт. У дверях він низенько нахилився, щоб не зачепитись головою, але в просторому наметі міг стояти рівно. Гай привітався з Бренкером і спитав Боєра:
— Крам залишати на підводах чи складати на купу?
— Складати, Джілберте, складати. Завтра вранці підводи повернуться назад. Крім того, ми почнемо торгівлю. Треба знати, де що лежить.
Джілберт хотів іти, але Боєр затримав його.
— Це Гай Джілберт, — сказав він Бренкерові, — один із моїх помічників.
— Гм, таж ми знайомі, — мовив Бренкер, подаючи молодикові руку. — Я вже сушив собі голову, як ваше прізвище. От не маю на імена пам’яті. Ми бачилися торік восени в Новому Тондерні після бійки в Булвера, гм… Той розбишака вислизнув мені з рук. Але ви тоді зовсім не скидалися на крамаря, Джілберте. Що ви досі робили? Я питаю як службова особа, і зараз почуєте навіщо.
— Що роблять люди в цих краях, шерифе… Я був лісорубом, полював на бізонів, пас череди, іноді просто бурлакував, як коли випадало. Останнім часом я помалу торгував у цих околицях ген аж до індіянських резервацій. Це найвигідніше діло.
— Гм, — Бренкер ще раз скинув оком на Джілберта, тоді звернувся до Боєра. — Я заберу у вас цього хлопця. Хіба це для нього робота? Смішно й подумати, що він…
Боєр засміявся, перебивши Бренкерові мову.
— Ну певне ж, він не продаватиме солоних огірків та шнурків до черевиків! Але працюватиме в моєму закладі. Цього вже досить. Я вам його не віддам, шерифе, він до певної міри мій спільник. Я не так висловився, назвавши його помічником. Треба було сказати: партнер. Нехай уже мені Джілберт вибачить.
Він приязно поплескав Гая по плечі. Той зачудовано позирав то на одного, то на другого.
Бренкер спокійно відмахнувся від Боєра.
— Та ви сядьте, Джілберте, — сказав він, — а то я в’язи собі скручу, коли й далі дивитимуся вгору. Звичайно, останнє слово за вами, а все інше — порожня балаканина.
Техасець засміявся, присунув довгою ногою розкладного стільчика і обережно, щоб не перекинути його, сів, спершись ліктями на підігнуті коліна. Навіть так, сидячи, він був на дві голови вищий за Боєра і Бренкера. Кобура його торкалася втоптаної долівки. Капелюха він поклав поряд.
— Кажіть, шерифе, швиденько, що ви пропонуєте, — як завжди, спроквола, розтягуючи слова, мовив він. — Однаково це буде марна розмова.
Бренкер похитав головою, ніби засмучений його відмовою.
— Ви, техасці, дивні люди, — тягнете слова, як віл воза, зате ухвалу свою ламаєте, як тріску об коліно. Навіщо так відразу, не подумавши, відмовлятися, Джілберте? Ви спершу послухайте. Мені потрібні двоє помічників. Я приведу їх до присяги. Платня буде порядна. І ви були б якраз на своєму місці. Могли б собі тут здобути ім’я, а тоді б вас напевне десь інде взяли на постійну службу. Це добра нагода, Джілберте, не легковажте нею. Який ви крамар! Чи ви хочете на старість знову худобу доглядати? Людина повинна мати якусь мету, повинна прагнути все вище. Навіть як ви назбираєте трохи грошей, то ще не здобудете шани. Людину цінують за її працю, за її фах, за те, чого вона досягла. Подумайте гарненько, ми ж бачимося не востаннє.
У його словах було багато такого, що не вельми лестило Боєрові. Та шериф не зважав на це. Боер і далі всміхався, але вже кисло. Спочатку розмова тішила його, одначе тепер в очах його засвітився недобрий вогник. Хоч відразу пригас, як Бренкер обернувся до нього.
Гай Джілберт підвівся.
— Ну, я піду догляну крам. Ви, шерифе, знайдете собі тут помічників і без мене. А я не хочу, мені така робота не до серця. Не ображайтеся за мою відмову.
Бренкер подав йому руку.
— Ваш брат теж тут? — запитав він.
— Так.
— І той розпатланий?
Гай Джілберт кивнув головою.
— Їх я не візьму, — сухо сказав Бренкер.
Аж надворі Гай Джілберт зважив останні Бренкерові слова. Вони були вельми двозначні. Той Бренкер стріляна ворона. Може, треба було образитись за брата і дати йому відкоша? Але навіщо відразу зчиняти сварку? До того ж він як шериф, на жаль, мав слушність.
Тієї миті Гая про щось запитав клерк, і думки його звернулися на інше.
Невдовзі до намету зайшов Джонсон. Бренкер підвівся і познайомив його з Боєром.
— Це Джонсон, банкір. Він дістав дозвіл відкрити тут свою філію.
То був угодований, чисто виголений добродій у міському вбранні. В іншому оточенні його можна було б узяти за заможного городника. Він дістав з кишені на грудях окуляри в крицевій оправі й поглянув на свої руки.
— Там у відрі є вода, — запропонував йому Боєр. — Візьміть також мило й рушник.
Джонсон подякував і вимив руки.
— За кілька тижнів усе найгірше минеться, — сказав він. — Ви хочете будуватися, Боєре? Я бачив надворі дерево.
— І якнайшвидше.
— Можна мені бути вашим сусідом? Ми не стоятимем один одному на дорозі. Спочатку я не хотів їхати сюди, але тепер не жалкую. Перспективне місце, еге ж? Перше враження дуже добре. Золото лежить буквально на вулиці.
Розмова перескочила на справи, що не входили в Бренкерову компетенцію і мало його цікавили. Він кілька хвилин знуджено слухав, тоді перебив і попросив Боєра оповісти все, що той знав про могилу й про шибеницю.
— Щастя, що ви вже тут, шерифе, — з полегкістю сказав Джонсон, вислухавши Боєрову оповідь.
Бренкер сказав, що має доглянути коня, й попрощався. Надворі він швидко злагодив усе, що треба. Побачивши двох шукачів, які несли на дрючку три порожні коновки, він гукнув їм:
— Ви до потоку? Там, напевне, десь поблизу є Семюел Мур. Ви ж його знаєте?
— Хто не знає Сема! — відповів один із них.
— Перекажіть йому, що я сьогодні ще завидна прийду до нього.
— Гаразд, шерифе, — мовили шукачі й подалися своєю дорогою.
