Попіл снів - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Я не була сліпою всі ці дні — я була терплячою. Я збирала докази, я виважувала всі «за» і «проти», щоб бути гранично об'єктивною, я питала: «Хто ви, доктор Аля, хто ви?» Я зрівнювала вас і з ангелом-благодійником, і з понурим видивом леді Макбет. Ви страшніші за леді Макбет! У тієї в чужій безвинній крові були тільки долоні, у вас — руки по самі лікті!
Я не хочу бути тут більше жодної хвилини! Випустіть мене з цієї паскудної мишоловки, напханої консервами! Випустіть негайно, інакше…
На доктора Алю слова не діяли. Щоправда, коли вона знов заговорила, то в її голосі чулася стривоженість і ледь вловима іронія.
— Не треба так хвилюватися, люба Оксано! — заломила вона руки. — Головне — завжди зберігати спокій. Ніколи не думала, що радянські юристи можуть бути так само патетичними, як їхні історичні попередники. Ви, мабуть, начиталися промов дореволюційних судових ораторів. Прийміть мої співчуття. Від такого читання може статися те, що на вульгарному жаргоні зветься «вивих мозку». Ви хочете на волю? Була колись така п'єса вічного кон'юнктурника Михалкова «Я хочу домой». Дитятко хоче до мамусі? Будь ласка! Хіба вас тут хто тримає? Хтось обмежує вашу свободу? Хочете піти від злочинної, продажної, тричі проклятої Алевтини Фіалки? Будь ласка, йдіть.
— Ви ж знаєте, що я сама не можу вибратися з цієї щурячої нори, виритої для вас генералом Сосиним, — уже спокійно промовила Оксана. — Де цей ваш так званий «тюбик французької помади»?
— А коли я не дам вам його?
— Тоді… Тоді я просто зв'яжу вас… поясом од того розкішного шовкового халата і візьму його сама!
— Ну, навіщо ж так грубо? Можна обійтися без варварства, ми все ж таки цивілізовані люди. Ось вам цей тюбик, — вона справді вже мала в себе на долоні електронну відмичку, — досить тернути його пальчиком, як чарівну лампу Алладіна, промовити: «Сезам, відчинися» і… Тут три різноколірні кнопочки, вони розташовані згори вниз у такому порядку, як ми сюди проникали. Для зворотної дії відповідно зворотний порядок користання кнопками. Прошу!
В це ніхто б не повірив, але доктор Аля спокійно, з незмінною усмішечкою на ляльковому личку подала «тюбик» Оксані.
В Оксани вже не було сил ні на стриманість, ні на елементарну тактовність, вона майже видерла з рук доктора Алі дорогоцінний талісман свободи і мовчки кинулася з вітальні. Послужливі двері безгучно розсунулися перед нею і так само безгучно розокремили цих двох жінок, яким судилося зостатися ворогами до могили.
За півгодини ті самі двері розсунулися знов лиш для того, щоб впустити до улюбленого гніздечка господині «Затишку» розтелесовану і зрозпачену Оксану.
Вона не пішла в глибину кімнати, стояла біля дверей, і двері від щонайменшого поруху її постаті то відчинялися, то зачинялися, мовби добровільно згодившись грати комічно-зловісну роль у якійсь електронній пантомімі, поставленій доктором Алею…
— Ви… ви ще й знущаєтесь із своїх жертв! — Оксану душила така ненависть, що вона говорила майже нечутно. — З своїм генералом ви збудували тут якийсь пекельний лабіринт, з якого немає виходу, і вирішили погратися зі мною?
— Лабіринт? — здивувалася доктор Аля. — А й справді, це можна б назвати й так. Але лабіринт — це в греків, і там прямі лінії, прямі кути, кострубатість, гостряки граней у тупиках. А «Затишок» збудований за моїми кресленнями, хоч ви й звинувачували мене, що я ніяка не українка. «Затишок» — це не класично-школярський лабіринт з неодмінним Мінотавром у центрі, а геніальна українська заморока, прообраз якої можна бачити в розписах гончарних виробів з Незвиськи на Івано-Франківщині, і в київських сережках-колтах князівської доби, і в снятинських вишиванках, і в розписах посуду з галицьких угерців. Як медик я знайшла відповідності всіх цих українських заморок у папілярних лініях наших пальців (термін для вас, як для вченого юриста, добре знаний), найперше ж і найголовніше: в звивинах кори головного мозку, в самій його структурі й побудові. До речі, коли знов повести мову про українство: хто з нас справжній, а хто фальшивий. Багато суперечок про герб незалежної України. Одностайності немає навіть у Верховній Раді. Тризуб князя Володимира сприймається не всіма, хоч захисники цього символу ладні на підтвердження своїх домагань використовувати і гончарні вироби трипільської культури, і затонулу платонівську Атлантиду, і навіть індійського бога Крішну, перехрестивши його на бога українського і тим самим роблячи Україну центром вселюдської цивілізації, початком усіх початків. Своєрідний новітній расизм або домагання невігласів. А що насправді? Коли ми поглянемо на доісторичні малюнки лабіринтів з печер Північної Іспанії і Північної Осетії, коли ознайомимося з графічними зображеннями індійців, ми переконаємося, що в усіх цих випадках ідеться про зображення не чогось іншого, як людського мозку, який покоїться на розгалуженому тричлені, тобто тризубі нашої історії, наших суперечок і наших…
— Замовкніть! — закричала Оксана. — Ви, фальшива жінко, фальшива українко, фальшива вчена! Ви знов хочете читати мені свої псевдолекції, але я не хочу їх слухати! Я не можу більше чути вашого гадючого голосу! Я… Я задушу вас ось цими руками!
Вона справді, заточуючись, мов сновида, пішла від примарливих завтоматизованих дверей до того крісла, в якому з бокалом в одній і з американською сигаретою в іншій вигідно розсідалася доктор Аля. Оксана так ненавиділа цю жінку, що не могла дивитися на неї, йшла заплющивши очі, простягнувши поперед себе руки…
Доктор Аля навіть не зворухнулася в своєму кріслі.
— Ви ладні мене вбити, але не хочете бачити? Шкода. Бо вам випадає рідкісна нагода поглянути на справжню подобизну всіх отих орант, що замолюють ваші гріхи, може, й київської Оранти з Святої Софії, бо й справді: підняті догори руки, а між ними гордо випростана голова — хіба я не схожа на всіх орант і на Оранту нашої історії? Вам набридли мої лекції? Але ви ще не вислухали моїх лекцій про мозок, а без цього я не відпущу вас від себе, не випущу звідси… Що? Ви хочете застосувати прийоми примітивного міліцейського самбо? Вас так і не навчили нічого більш путящого? Гаразд, я спробую заспокоїти вас…
Відкинувши бокал, вона ледь приторкнулася пальцями до Оксаниної шиї, й Оксана безмовно впала на пухнастий килим.
— Так буде краще, — підводячись з крісла, сказала доктор Аля.
18.
Міліція завжди приходить, коли її не ждуть, але сержант Невдащенко прителіпався не просто неждано, а ніби іноземний загарбник: вломився в двері, розсівся, мов удома, закурив смердючу сигаретку.
— Не кури, в мене хворий! — гримнула на нього Галка.
— Бачу, все бачу! — вдоволено гмикнув Невдащенко. — Від пильного ока міліції незалежної України ніщо не сховається! Новий хахаль?
— Тіпун тобі на язик! Брат двоюрідний з Сумщини приїхав на Новий рік. Застудився, мабуть, лежить ось уже два тижні в гарячці…
— Знаємо ми усіх цих братів! Знов льотчика підчепила? Лейтенант чи цілий капітан?
— Сказала ж тобі! Чи ти оглух? І загаси оту вонючку!
Невдащенко все ж таки послухався, сигаретку загасив. Він був у гарному настрої. Нагрянув на циганську дільницю, застукав циганів на гарячому: варять мед. Тобто ніякий це не мед, а сироп з цукру, до якого для запаху капають справжнього меду, тоді розливають у банки, шльопають етикетки «Мед пчелиный липовый» — і за Полярне коло! Міліція незалежної України хабарів, ясна річ, не бере, Невдащенко теж не відступав од цього благородного принципу, та коли ведмедеві кладуть на лапу, то що робить ведмідь? Бере й смокче. А Невдащенко ж не ведмідь, а чоловік, якому треба не тільки смоктати, а й ковтати. У циганів трохи було, вони поділилися, й Невдащенко був добрий, як новообраний уряд.
— Скільки тобі казав, — варнякав він, — казав тобі, Галко, скільки: виходь за мене, не знатимеш забот ні по якій часті — ні по женській, ні по фінансовій, ні по государственній…
