«Чорна зоря» - Вахек Еміл (читать книги полные .TXT) 📗
Клубічко всміхнувся:
— Бачте, як усе нарешті з'ясувалось. Але щоб я не забув: ще третю чашку. — Та спочатку він з'їв сардину із скибкою хліба. — Перша порядна страва і напій у Брно, — мовив і блаженно потягнувся. Відтак підвівсь і пройшовся по кімнатці. Спинився біля етажерки, на якій у посрібленій рамці стояла фотографія молодої вродливої жінки. Хоч була вона у вечірній сукні, Клубічкові здалося, що це та, в машині якої Тихий стежив за ним. Він рвучко обернувсь і побачив перелякані очі господаря. Вернувся на своє місце.
— Послухайте, мій любий, — сказав привітно, — навіть якби я був геть дурний поліцейський, то й тоді ви мали б вигадати щось переконливіше, аби я не подумав про вас, що ви брехун.
— Пане! — ображено вигукнув Тихий.
— Не обурюйтеся так театрально, ви ж бо добре знаєте, що брешете, а-я-яй, як негарно. Приміром, те, що ви ніколи не були в пані Салачової в Празі. Однак я сам бачив вас у неї минулої неділі, це ж не так давно, щоб ви встигли забути. Я міг би попросити вас принести свій капелюх. Ви знаєте, що тут я його не брав у руки. Так от, на його підшивці — тавро фірми: «Ондржей Юрайда, Брно». Я знаю це з Праги, де на той капелюх звернув увагу в передпокої пані Салачової. Тихий хвилю думав.
— Ну, гаразд, я був у неї. Проте в цьому немає нічого недозволеного!
Клубічко засміявся:
— Боже мій, авжеж, немає. Але, любий хлопче, кажуть, що хто бреше, той і краде. А ви брешете. Крім того, ви хочете мене пошити в дурні, запевняючи, що пані Салачова — з двома зламаними ребрами! — приїхала до вашої таємної квартири тільки для того, щоб позичити кілька сотень і послати вас по таксі. Чого, власне, вона хотіла? Мовчите? Шкода, Тихий, на вашому місці я розповів би все, що знаю… поки ще є час. Втім, скажу замість вас — вона привезла вам оце! — І, витягнувши з кишені кілька аркушів ролі, показав їх господареві. Тихий дивився па нього з чимраз більшим страхом. — Забула їх, як уже вам відомо, в сумці, а заволодів ними випадково я, і хоча хтось намагався, м'яко кажучи, викрасти їх з мого портфеля, вони, як бачите, в мене. Так само ви доконче знаєте, що хтось намагався дізнатись у Тішнові, чи не забула пані Салачова цих аркушів у сумці. Питала якась жінка по телефону. Чи це, бува, не та, котра везла вас зі мною до криміналки?
— Ні, ні! — панічно вигукнув Тихий.
— Хто ж була та жінка, що запросила вас до машини? Як її звати?
— Вона заміжня, — відповів по хвилі Тихий, — як джентльмен, я не можу назвати її ім'я.
— Я схиляюся перед вашою делікатністю, — всміхнувся Клубічко. — То була пані Вєра Шашкова.
Тихий підхопився, але Клубічко попросив його сісти.
— Ми вас бачили з нею в барі «Колумбія», куди ви її, поза сумнівом, викликали по телефону, щоб розказати про мене. Зрозуміло, що відтоді, як ви почали приділяти мені таку увагу, тутешня криміналка, на моє прохання, не спускала з вас ока. Як то кажуть, за позику дяка. Зрештою, це було неважко. Ви пішли до бару, зателефонували й сіли в окремій кімнатці. А мої товариші, щоб ви знали більше, — в сусідній. Пам'ятаєте компанію? Щоб не викликати підозри, вони запросили свою співробітницю й успішно вдавали, ніби розважаються. Десь за чверть години оця вродлива пані,— Клубічко показав на фото, — під'їхала до бару. Я сам бачив її. Радий був би з нею познайомитися, вона справді вельми гарна, але подумав, що це не горить, — невдовзі ще зустрінемося. Поки що задовольнився тим, що розпитав про неї у бармена; ходите ви туди з нею, на превеликий жаль її чоловіка, дуже часто… Пані Шашкова підійшла до вас, і ви хвилин п'ятнадцять схвильовано розмовляли. Так чи ні?
— Так, — погодився Тихий, — вона була там зі мною. А хіба в цьому є щось зле?
— Для її чоловіка напевно, але то його справа, а не моя. Я звелів, щоб оркестр зробив паузу, і мої друзі почули дещо з вашої розмови. Темпераментна пані відразу напустилася на вас, що ви усе зіпсували, давши «їй» можливість поїхати геть, що пані Салачова не сказала вам нічого нового, бо ще у вівторок ви впевнилися, що під Артемідою в Жегушицях нічого не сховано. Відтак випалила: якби, мовляв, з тим старим йолопом можна було хоч поговорити по-доброму! А після благочестивого побажання вибухнула: «В усякому разі, ми мусимо з неї витягнути, де воно насправді. Збирайся, негайно поїдемо до неї…» Хто він, той старий йолоп?
Тихий здвигнув плечима:
— Я про нього знаю, мабуть, стільки ж, скільки і ви.
— Ну я про нього маю деяке уявлення, — відповів Клубічко, — однак сподіваюся, що ви розкажете мені докладніше. — Подивився на Тихого співчутливо й мовив: — Коли б ви знали, як усім цим собі шкодите! Юнак, перед котрим ще все попереду, вплутався до бридкої афери!
— Але ж я відмовився їхати з Вєрою, — сказав Тихий.
— Згоден, — притакнув Клубічко, — оркестр саме грав таке жалісливе тихе танго, і хлопці почули, як ви відповідали пані Шашковій, що це була б марна поїздка, бо пані Салачова обіцяла, як тільки повернеться до Праги, протелеграфувати вам місця з ролі, котру забула в таксі. Далі ви сказали, що не можете їхати з нею, бо побоюєтеся, що за вами стежать. Але, любий друже, вдумайтесь у ці слова й погодьтеся: вони свідчать знову-таки про вашу брехню. Коли ви сперечалися з пані Шашковою, з вашої уваги випало, що й вона чула на власні вуха, що казала пані Салачова.
Тихий вирячив на Клубічка очі, але відповісти не зміг. Той посміхнувся і сказав:
— Висновок із цього випливає один: бідолашна пані Салачова прилітала не тільки до вас — у вашій нелегальній квартирі на неї чекала ще й пані Шашкова.
— Вона прийшла… вона прийшла туди зовсім випадково… — затинаючись, видушив із себе Тихий.
— Випадково, але вельми до речі.— Клубічко поплескав його по плечу й тихо мовив: — Як саме це було? Ви чи хтось інший покликали Салачову до розбомбленої вілли, але чекали на неї обоє; можливо, там вас було більше. Покликали, щоб вирвати з неї якусь таємницю; запросили так, що жінка до смерті перелякалася. Що ви хотіли від неї дізнатися?
— Це було… це було… лише кілька слів… — знов видушив із себе Тихий, — Вона мала сказати нам кілька слів. Але навіщо вони — не знаю.
Клубічко тихо засміявся:
— Та я це знаю й без вас. Для кого — ось що мене цікавить.
Вже здавалося, що Тихий от-от розколеться, але він знову лише стенув плечима. І тільки за хвилю мовив:
— Моє завдання було суворо визначене: я мав дізнатись од неї лиш ті кілька слів. Нічого більше я не знав. Одверто кажучи, мені було щиро жаль пані Салачову.
— Так, — замислено сказав Клубічко. — Це я постараюся запам'ятати, Тихий. Але там був іще хтось, кому її не було жаль аніскілечки.
Тихий здригнувся.
Клубічко помовчав і докінчив!
—І той хтось був «шеф».
— Я не знаю, про кого йдеться, — прошепотів Тихий.
— Я власне, теж не знаю, вперше почув це слово з ваших уст, — тобто чули мої товариші, ота весела компанія. Ви його вимовили, коли пані Шашкова знов наполягала на вашій подорожі. Ви були в скрутному становищі й сказали, що це має вирішити «шеф». Танго вже дограли, і в барі було тихо.
Клубічко хвилю помовчав і рішуче спитав:
— Хто він такий, той шеф?
Важко дихаючи, як зацькований звір, Тихий знов розпачливо подивився на свого співрозмовника. Відтак погляд його ковзнув по етажерці з Вєриною фотографією і понуро втупився в стіл.
— Що, якби ми пустили програвач і запалили різноколірні лампочки? — насмішкувато спитав Клубічко. — Може, тоді ви розповісте? Чого ж ви наче води в рот набрали? — Тихий мовчав. — Ваша кава була добра, Тихий, а ось ваше мовчання — погане. І нерозумне. — Клубічко відкинувся на спинку стільця й глянув на маленьку люстру. — Коли я на вас дивився, — тихо мовив, — то думав: «Цей Тихий зірок з неба не хапає, але крапля глузду в нього є. Тепер він повинен побачити, що вся афера лопає. А може, й лопнула вже». Не виключено, що в криміналці уже лежить повідомлення на моє ім'я: пані Салачова заговорила. Що ж тоді, мій любий? Що буде з вами? Я не зможу підтвердити, що ви призналися, хлопчику. А-я-яй, проґавити таку важливу пом'якшуючу обставину!.. — Тихий затремтів, але мовчав. — То все-таки, співаче, хто цей шеф? Чоловік, якого ви ждали в барі «Колумбія» і який туди не прийшов, мабуть, устиг дізнатися, що тут я, і припустити, що ми за вами стежимо? — Тихий розпачливо озирався, але все ще мовчав. Клубічко зняв з рукава його піджака пушинку, дмухнув, вона полетіла. — Бачите, полетіла? Так і ваша пом'якшуюча обставина, дуже вагома, полетіла, — мовив жалісливо. — Ви мене підвели, й мені вас шкода. І знаєте чому? Хоч ви, мабуть, пройдисвіт, проте я з самого початку почуваю до вас якусь симпатію. А от до пані Шашкової — ні, дарма що вона красуня. Іноді не знаєш, чому тобі хтось симпатичний. Приміром, усе єство моє протестує проти цієї симпатії, але я все-таки її почуваю. Кажу собі: «Він іще хлопчисько, і нікому його відшмагати». Я хотів би вам допомогти, поки це ще можливо. Та ви самі перешкоджаєте мені в ньому, приховуючи, хто був той шеф.
