Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
Та годинник цокав нормально, і, нарешті, Анрі збагнув, що справді минуло мало не три години, як двоє з «Грайливих лялечок» напали на нього.
Але чому вони відважились на таке?..
Тепер Анрі згадав усе і з відчаєм глянув на прямовисну стіну. Йому не подолати її…
Згадав про Генрієтту. Ця згадка надала йому сили, і Анрі, не роздягаючись, зайшов по груди в океан. Це освіжило його, та й стіна звідси здавалася не такою крутою й страшною — Анрі рушив уздовж берега, сподіваючись знайти стежку, яка б вивела його на кручу. Ліз через каміння, брів по груди у воді, а то й плив. Але всі його зусилля були марні: берег усе так же нависав над водою крутими скелями, і, здавалося, нема їм кінця і краю.
Савіль втомився. Рука боліла все сильніше, і ноги відмовлялися йти. На додачу до всього, обпливаючи чергову скелю, він загубив туфлю й мало не одразу розбив ногу об гострий камінь.
Сів відпочити. Трохи віддихавшись, поліз далі і знайшов серед скель розколину, якою, здавалося, можна було видряпатися на берег.
Анрі повз, втискаючи тіло між камінням — стогнучи і мало не плачучи від болю. І все ж піднімався, хоч заважала ліва рука, і, мабуть, проліз половину потрібної відстані, коли шлях перепинив великий камінь, що нависав над розколиною. Спробував ухопитися за нього і підтягтися, та нічого не вийшло — ледь утримався, аби не впасти. Глянув униз і відмовився від повторного зусилля: один раз йому вже пощастило — якщо зірветься зараз, не збере й кісток.
Спускатися виявилося важче, ніж дряпатися вгору, і, коли нарешті Анрі сів на пісок, був знесилений остаточно. Безвільно простягнувся на мокрому камені — лежав і не хотів підводитись…
І все ж примусив себе йти далі.
Перебираючись з каменя на камінь, Анрі раптом побачив, як неподалік у морі щось зблиснуло, буцімто хтось запалив сірника чи на мить увімкнув ліхтарик. Прислухався — жодного звуку. Можливо, здалося? І все ж, не маючи жодної надії, погукав:
— Ей, хто там? Рятуйте!..
У відповідь хтось крикнув незнайомою мовою і спрямував на берег промінь ліхтаря.
— Рятуйте! — уже щосили закричав Анрі і замахав руками.
Його помітили з човна. Почувся сплеск весел, і через деякий час човен наблизився до берега. Анрі про щось запитували, та він не розумів, що говорять люди на човні, стояв по пояс у воді і повторював:
— Врятуйте мене, я зірвався!..
Його знов освітили ліхтарем, і човен ткнувся носом у камінь зовсім поруч. Хтось простягнув руку, і Анрі, ще не вірячи своєму щастю, знеможено перевалився через борт. Рибалки-марокканці з цікавістю дивилися на нього. Анрі показав їм на жестах, що впав зі скель, — вони цокали язиками і недовірливо посміхалися.
— Танжер… — сказав їм Анрі і показав у бік міста.
Рибалки зрозуміли його, та враз заговорили щось швидко, мотаючи головами. Анрі простягнув їм кілька монет.
— Танжер! — повторив.
— О-о! — рибалки одразу ж сіли на весла й погнали човна до міста. Висадили Анрі поблизу порта, розшукали таксі, розповівши щось шоферові. Той трохи розумів французьку. Савіль пояснив йому, що хоче поговорити по телефону, й подзвонив Дубровському: не міг же з'явитися в готелі у такому вигляді.
Серж запитав стурбовано:
— Де ти і що трапилось?
Бонне підняв на ноги поліцію…
Анрі не дав йому договорити:
— Я зараз приїду до готелю, ти чекай на мене напроти, винеси тільки мені костюм і черевики.
— Що з тобою?..
— Час не терпить… — Анрі повісив трубку.
За чверть години він був уже коло готелю, де на нього чекали Дубровський і Бонне.
… Анрі лежав у ліжку, біля нього примостився на стільці Сергій, а Бонне, заклавши руки за спину, ходив по кімнаті. Видно було, що комісар нервувався і тамував гнів. Анрі вже встиг розповісти їм про все.
Першим заговорив Дубровський:
— Треба класти тебе в лікарню. Рука — рукою, а можливо, ще й пошкодив щось усередині…
— Навряд чи, — заперечив Савіль стомлено. — Я б відчував…
Бонне зупинився біля ліжка. Мовив категорично:
— Вранці ми покладемо вас у приватну лікарню. Аби ніхто не знав, що вам удалося врятуватися.
Анрі здивовано підняв брови.
— Для чого? — не зрозумів. — Зараз ви зробите наліт на «Грайливих лялечок», і я певен…
— А-а… — махнув рукою Бонне і знов почав ходити по кімнаті. — Ви самі не розумієте, скільки шкоди заподіяли.
Савіль обурився.
— Мені вдалося встановити, — почав із досадою, — що у «Грайливих лялечок» перебувають дівчата, вивезені з Франції.
— Ми б установили це на день-два пізніше і одразу б накрили всю зграю. А тепер…
— Вони ж упевнені, що я загинув, і навряд чи вживають якихось заходів.
— Тут ваша перша помилка. — Бонне осідлав стілець, спершись підборіддям на спинку. — Маємо справу із старими вовками, мадам Блюто, напевно, вже заховала своїх лялечок так, що вдень з вогнем не знайдемо.
Дубровський дивився на комісара з цікавістю.
— У вас абсолютно логічне мислення, Люсьєн, — зауважив. — Наскільки я зрозумів, ви пропонуєте блокувати нічний клуб і з'ясувати, там наші дівчата чи їх вивезли.
— Я цього не говорив, — запротестував Бонне, — але ви вгадали хід моїх думок. Крім того, поки Ангель не знатимете, що ми встановили нагляд за клубом, він вільно спілкуватиметься з мадам Блюто. І з вашою допомогою, Серж, ми довідаємось, де вони з полковником мешкають. Зараз я зателефоную до мого друга з поліцейського управління, він допоможе мені розробити детальний план операції. — Зіскочив зі стільця, забігав по кімнаті, втупившись у підлогу, буцімто там залишилися сліди злочинців. — Тепер усе залежатиме від нашої спритності і вміння законспіруватися, — продовжив весело, — бо грати доведеться не з простачками. Мені подобається ця гра. А вам, Серж?
Дубровський не погодився:
— Волів би ніколи в житті не стикатися з такими типами.
— Але ж ви можете стати знаменитістю! Якщо цей Ангель і справді той самий Ангель, газети піднімуть галас, а ви — першовідкривач.
— Я хотів би, щоб восторжествувала правда, а галас…
— Не кажіть, слава є славою, і ваша журналістська зірка швидко піде вгору. Це буде сенсація: російський журналіст сам, можна сказати, власноручно затримує відомого есесівця.
— Якого, можливо, уже нема в Танжері.
— Так, — опустився на землю Бонне. — Не гаятимемо часу. Іду в поліцію, а ви потурбуйтесь про Анрі. Ось телефон… Домовтесь з лікарем, щоб він кілька днів нікому не казав про свого пацієнта.
Бригада шляхових робітників, складена з переодягнених поліцейських, розпочала ремонт шосе поблизу «Грайливих лялечок». Це не викликало жодної підозри — мерія давно збиралася полагодити дорогу, і сама мадам Блюто вже кілька разів просила міських чиновників прискорити цю справу.
Поставили на шосе знаки обмеження швидкості, почали возити жорству, а Бонне і Дубровський влаштувалися в невеличкому наметі на узбіччі, звідки добре було видно всі підходи до клубу.
Зранку вілла здавалася пусткою — жодного руху. Лише близько дев'ятої з міста прибули два великих фургони. Бонне озброївся біноклем і спостерігав, як із грузовиків вивантажували м'ясо, ковбаси, ящики з напоями. Вивантажені фургони одразу ж повернулися до Танжера. Ще до цього шосе заполонили мешканці навколишніх сіл — пішоходи і велосипедисти, які везли і несли до міста на продаж фрукти й овочі. Дехто завертав і до «Грайливих лялечок» — видно, постійні постачальники.
Пройшло кілька машин. Взагалі рух був невеликий — дорога вела до містечка, розташованого кілометрів за тридцять від узбережжя, і закінчувалася там, тому мерія і гальмувала її ремонт. Справа зрушилася з мертвої точки лише під натиском поліції.
Близько десятої з гаража виїхав «форд» старого випуску. Шофер поставив машину перед центральним під'їздом і зник у приміщенні. Чекати довелося недовго: в автомобіль сіло двоє, і він рушив до міста.
Бонне тихо покликав поліцейського, що розсипав гравій по асфальту:
