Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Поволі, дуже поволі згортав Григорій аркушики листа. Бідолашний Карл! Зараз йому нелегко, і це добре. Душевний біль, як і всякий біль, — сигнал, пересторога: чатуй, звідси насувається небезпека! Здоровий організм відповідає на такі сигнали захисною реакцією… Це так, але, щоб мобілізувати захисні сили, найчастіше потрібні й ліки. А він де їх шукає? У пляшці?
Світло в кабінеті Матіні довго не згасало. Григорій никав по квартирі, знов лягав. Роздуми не давали спокою…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Хейєндопф прагне вловити кита
У пансіонаті на Григорія чекала несподіванка.
Таємниче притишивши голос, господиня повідомила синьйора Фреда Шульца, що протягом сьогоднішнього ранку двічі заходив якийсь іноземець, скоріш за все американець, і дуже цікавився, хто з пожильців-німців у неї зупинився. Вона мусила назвати ім’я шановного синьйора, бо справді ж, з німців живе у неї лише він, а вона жінка самотня і не хоче наражатися на неприємності, бо пансіонат — то її хліб, і коли вона…
— Який він з себе? — перервав її Григорій, намагаючись не виказати свого занепокоєння.
— О, з вигляду дуже пристойний синьйор, такий собі… — Жінка покрутила пальцями, не знаючи, як змалювати іноземця, в зовнішності якого не було нічого примітного. — Середнього зросту, здається, шатен, обличчя, як би вам сказати… Та що ж це я! — схаменулася вона. — Він залишив вам цидулку, ще конверта в мене попросив.
Недбало засунувши листа в кишеню, Григорій піднявся до себе в кімнату і лише тоді надірвав конверт. У ньому була поспіхом написана коротенька записка:
«Отже, ви тепер Фред Шульц? Це завдало мені клопоту, та не зменшило радості від перспективи побачитися з Вами. Слово гонору, це так! Тому рівно о сьомій я зайду потиснути Вашу руку й запросити Вас повечеряти разом десь у гарному куточку. Ол райт! Щиро прихильний до Вас Девід Хейєндопф».
«Хейєндопф? Чому він опинився в Римі і звідки дізнався про мою персону? Бува, не посланець він від Думбрайта?»
Саме таке припущення здалося Григорію імовірнішим, і він подумав, як вдало вийшло, що всі справи злагоджено, і навіть касету з плівкою, на якій зафіксовано списки, передано за вказаною полковником адресою. От тільки як поведеться Джузеппе? Дзвонити на віллу не хотілось, якщо приїхав Рамоні — сам його відшукає, Вітторіо кортітиме дізнатися про наміри Умберто Вісконте. Напевне ж і Лідія, і Джузеппе йому відразу розкажуть про спробу Маріанни накласти на себе руки.
Викликавши покоївку, Григорій послався на телефонну розмову, якої чекає, і попросив подати сніданок до себе в кімнату. Після затишної, обжитої квартирки Матіні, номер у пансіонаті здавався особливо непривабливим з стандартним умеблюванням і стандартними окрасами: неодмінними вазою на круглому журнальному столику і виверженням Везувію на стіні. Мало не в усіх тратторіях, перукарнях, ресторанах, де побував Григорій, вивергався Везувій чи плюскотіли хвилі Неаполітанської затоки. Підморгнувши вулкану, наче давньому знайомому, Григорій заходився біля опалого і прохололого омлету, запиваючи його ріденькою кавою. Їсти хотілося страшенно, — вчора він не повечеряв, і Григорій вже намірився вийти, щоб десь до-справжньому поснідати, але спинив телефонний дзвінок. Рамоні!
З трубки, проте, долинув інший голос. Церемонно вибачаючись, Умберто Вісконте просив шановного синьйора Шульца завітати до нього в пильній справі. Якщо синьйор Шульц буде такий ласкавий, то бажано хоч зараз.
— Безумовно… безумовно, синьйор Вісконте. Вважатиму за свій обов’язок… Ні, машини присилати не треба, адресу я запам’ятав, за кілька хвилин буду.
Умберто Вісконте сам відкрив вхідні двері Григорію і відразу провів його в свій кабінет.
Ще під час першої зустрічі з батьком Маріанни Гончаренка вразило, з якою стриманою гідністю він тримався, незважаючи на всю трагічність обставин, за яких відбулося їх знайомство. Тепер хвилювання Умберто Вісконте теж виказувало лише тремтіння пальців, якими він механічно пересував дрібнички на столі, що потрапляли під руку, та гарячковий блиск очей. Прикривши їх на мить долонею, Вісконте вибачився:
— Даруйте, я цілу ніч не спав, болять повіки.
Григорій розумів — старому просто важко почати розмову, він хоче зібратися з думками.
— Ви не вважатимете мене невихованим і зарозумілим молодиком, якщо я вас попрошу про одну річ? — спитав Гончаренко, бажаючи йому допомогти.
Умберто Вісконте скинув на нього очі, сповнені щирої приязні.
— Я перед вами в неоплатному боргу, синьйор Шульц, ви можете мене просити про що завгодно.
— От саме про цей, як ви його назвали, «борг» я і попросив би вас забути. З телефонної розмови я зрозумів — ви боїтесь мене обтяжити, вам незручно, що я, людина стороння і мало вам знайома, стала свідком подій, які ви бачите в надто трагічному світлі. Це позбавляє наші взаємини звичайної людської простоти. А мені так би хотілося бути корисним і вам, і синьйориті Маріанні! Я в Римі пробуду недовго, але все, що зможу для вас зробити, зроблю з охотою і від щирого серця. Вважатимемо, що з преамбулою покінчено?
— Так, — уперше посміхнувся самими очима Вісконте. — Іноді мовчазна довіра може бути красномовніша за слова.
— Отже?
— У цього негідника лишилося дві записки Маріанни і один лист. Він мусить їх повернути. І хай не посилається, що кудись подів. Такі бережуть кожен папірець, як зброю.
— Рамоні поверне все до клаптика. Передусім він боягуз. Ну, а про те, як примусити його мовчати, ми вже говорили минулого разу.
— Мені сумно, що ви збираєтесь залишити Рим.
— Мені теж. Я тут лишаю кількох хороших друзів.
— Зарахуйте до їх числа і нашу родину. І пам’ятайте: завжди, у всяку пору…
— Спасибі, синьйор Вісконте! Я дуже ціную цю ознаку вашої приязні.
Домовившись зустрітися завтра, Гончаренко розпрощався з батьком Маріанни.
Повертатися до пансіонату не хотілось, апетит чомусь пропав. До ресторану, першого, який трапився по дорозі, його привів уже не голод, а бажання подзвонити на віллу, дізнатися, чи приїхав Рамоні. Замовивши, для годиться, сухого вина і печеню з молодої баранини, Григорій попрямував до кабіни таксофону. Трубку взяли тієї ж миті, ніби на його дзвоник давно чекали. У вуха линула злива запитань, нарікань на терміновість справ, які так невчасно погнали в дорогу, вибачень і прохань приїхати якнайскоріше. Вітторіо явно нервував.
«Нічого, потерпиш… Я ще не такого страху на тебе нажену!» — подумав Григорій, вирішивши не квапитись. Розмова з Рамоні звеселила і повернула смак до їжі. Після омлету, яким його почастували вранці, печеня здалася особливо смачною, вино було терпке і прохолодне. Свідомо затягуючи сніданок, Григорій переглянув ранкові газети і підвівся з місця лише тоді, коли згорнув останню з них.
Рамоні зустрів його докірливим вигуком:
— Це не по-дружньому, Фред, так випробовувати моє терпіння!
— Я затримався у ваших же справах, — підкреслено роздратовано кинув Григорій. — І завдали ж ви мені мороки! Уявіть, батько Маріанни хотів виставити мене головним свідком кримінальної справи, яку намірився порушити.
Вітторіо так прикусив верхню губу, що кінчик носа загнувся вниз, і обличчя відразу набрало хижого виразу.
— Я… я можу подати позов на його донечку. Вдертись до мого дому за моєї відсутності і розіграти таку трагікомедію! На юридичній мові це зветься спробою…
— Ми не в суді, і я не прокурор, отже, давайте говорити на мові людській, — обірвав його Григорій. — Я розумію, вам неприємна ця історія, але будьте ж справедливим: коли дівчина наважується вкоротити собі життя і залишає на столі листа, адресованого в прокуратуру…
— Якого листа? Де він? — сполошився Рамоні.
— Вона забрала його з собою, коли прийшла до пам’яті. Зараз він у батька. А на юридичній мові, до якої ви щойно вдалися, це зветься документом, речовим доказом. Я не помиляюсь? — з невинним виглядом запитав Григорій.
