Корабель приречених - Крупкат Гюнтер (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Знову пошкодження, Філліпс?
— Ні, шукаю торішнього снігу, — роздратовано відповів той, навіть не глянувши на другого радиста. — Чого ви ходите тут, мов привид? Зміна ж тільки опівночі.
— Мені не спиться. Я й подумав: зміню бідолаху Філліпса раніше, це йому не завадить.
— Ви справжня нянька, Брайд. Коли б мені дізнатись нарешті, що сталося з цим клятим ящиком! — Він відкинув інструмент і випростався. — Вони не шкодували мільйонів, аби тільки панам з товстими гаманцями було зручно. А для пристойної радіорубки мільйонів, видно, невистачило. Це ж, бач, не так важливо! Нехай дурень радист повзає в цій мавпячій клітці, доки не натре собі мозолі на заду, а коли цей ящик, що зветься радіоприймачем, остаточно розпадеться, склеїть його власною слиною. Все на цій блюзнірській посудині підпорядковане рекорду: швидкість, розкіш. А безпека судна — дурниці, про це нікому турбуватися. Все для реклами, друже!
— Що ви, Філліпс! — Брайд намагався заспокоїти товариша. — Ви просто перевтомились. Ідіть спати! Я наведу тут порядок.
— Перевтомився! Від чого? Від цієї балаканини? — Філліпс показав на аркуші паперу, що вкривали маленький столик, схопив кілька з них і подав Брайду. — Все те саме! Цілу пачку радіограм треба передати на мис Код: «Щире вітання від Гаррі й Маусі». — «Радіємо зустрічі». — «Великий привіт з веселого балу на борту найшвидшого в світі корабля. Меммі і діти». І так протягом довгих годин. Забагато втіхи, приятелю! Але коли вже вам так хочеться мені допомогти, то віднесіть оце на капітанський місток. Ще кілька попереджень. Біля Ньюфаундленду, здається, море покрите льодом.
Брайд посміхаючись узяв повідомлення з рук Філліпса.
– Вони скоро протуркотять нам вуха цими айсбергами.
– Тут немає абсолютно нічого смішного.
— Ну, ну, Філліпс! Ми так стукнемо ці крижинки, тільки затріщать.
— А ви бачили коли-небудь айсберги?
— Ні.
— Тоді не говоріть так вельмирозумно, юначе. Якщо така «крижинка» виступає над водою метрів на десять, то підводна її частина має метрів дев'яносто. Тільки дев'ята частина крижаної маси виступає над поверхнею. Візьміть це, будь ласка, до уваги, перш ніж «стукати».
— Отже, айсберг краще обійти, — розмірковував Брайд трохи розгублено.
— Краще, якщо його своєчасно помітять. Інакше…
— Інакше?
— … пани-мільйонери бенкетуватимуть на дні моря. В стюарда Уілтона з'явилося б тоді багато нових турбот. А тепер — ідіть, щоб я вас тут не бачив! Ви заважаєте мені працювати.
При світлі затемненої лампи Мардок прочитав радіограму, яку приніс Брайд, і зсунув кашкета на потилицю.
Його старанно поголене обличчя нервово сіпнулося. Примруживши очі, «старший» стежив за яскравим промінням двох прожекторів, що прощупували клуби туману. Видимість була дуже поганою при такій швидкості — всього якихось двісті метрів.
Підійшов Лайтолдер. На грудях у нього погойдувався бінокль.
— Знову попередження?
— Так, — «старший» подав радіограму.
— Коли б чергував я, ця штука давно вже задзвонила б. — Лайтолдер. показав на телеграф, що. зв'язував місток з машинним відділенням. — А ви, бачу, не насмілитесь. Принаймні хоч покажіть повідомлення капітанові.
Холодний тон, яким це було сказано, зачепив Мардока, але він стримався. Поставивши на радіограмі великий знак запитання, він одіслав її Сміту.
Капітан був на балу. Він прочитав радіограму, сховавшись у ніші. Поблизу чекав ординарець. Раптом перед командором з'явився Ісмей.
— Щось трапилось? — запитав він, помітивши заклопотаність на обличчі Сміта.
— Нові попередження про айсберги.
— Їх слід брати до уваги всерйоз?
Сміт здивовано глянув на президента.
— Ви що, сер Брюс, гадаєте, такими речами жартують.
Ісмей поквапливо вийняв з рота сигару. Зауваження капітана йому не сподобалось.
— Ось що, шановний Сміт, мене це не обходить. Я ні в що не втручаюсь. Ви капітан і повинні розпоряджатись як годиться.
— Я знаю це вже багато десятків років, сер, — відрізав командор.
— Ні, шановний, ви не зовсім зрозуміли мене. Я маю на увазі ту особливу ситуацію, в яку ви потрапили. Можливо, виконати доручення компанії не зовсім просто. Кінець кінцем, йдеться про те, щоб узгодити ваш службовий обов'язок, ваші власні інтереси з інтересами компанії. Але, думаю, одне ні в якому разі не виключає другого.
— Думайте, що вам завгодно! — сказав Сміт і пішов. Ісмей деякий час не зводив з нього впертого погляду, а потім, знизавши плечима, попрямував до своїх гостей.
Розгонистим крупним почерком капітан накидав кілька слів на радіограмі з «Люсьєна». Через дві хвилини Мардок читав: «При найменшій ознаці наближення криги стишити хід! Сміт». Ясний письмовий наказ!
— Гм… — старший офіцер засунув папірець за обшлаг рукава і, спершись на телефон, тривожними очима почав вдивлятися удалину, де шугали промені прожекторів.
Як хвилювався туман в їх матовому світлі! Під натиском корабля він розходився в сторони, клубочився і знову змикався за кормою над пінистим морем. На густій неспокійній завісі туману танцювали відблиски святково сяючого корабля. Іноді на капітанський місток, де серед виблискуючого скла височіли довгі нерухомі тіні вахтових, вітер доносив звуки оркестру, сміх і вигуки.
— Підла погода! — пробурмотів старший офіцер. Він протер очі, глянув на хронометр. — Цій ночі не буде кінця. Ще тільки пів на дванадцяту. Жахлива ніч! Правда, Лайтолдер? Найлютіший шторм був би куди приємнішим. Тоді принаймні хоч видно було б, що діється навколо. А тут очі продивишся, а нічого не побачиш.
Лайтолдер опустив бінокль і провів пальцями по повіках.
— Давайте кинемо якір, доки зійде сонце, — єхидно сказав він.
— Тут майже дві тисячі триста метрів глибини, — заперечив Мардок. — Щоб виконати вашу пропозицію, треба опинитися на дні моря.
— На жаль, наш корабель не підводний човен.
— Звичайно, ні. Це туман примушує говорити дурниці.
— Щиро вдячний за відвертість.
— За що дякувати? Ми ж розмовляли вдвох.
— Так, це правильно.
Після недовгої мовчанки Мардок запитав:
— Що там на балу, Лайтолдер? Не так приємно, як тут, га? Ці манірні жінки завжди псують мені нерви. Викручуєш собі мозок весь вечір, забавляючи їх. Мила пані, знаєте це, мила пані, а знаєте оте!.. А кінець кінцем, усі вони без винятку прагнуть одного. Нудота! Чому ви нічого не говорите? О, ви поринули в спогади! Тоді я не заважатиму вам.
Лайтолдер дивився на гру світла і тіней, на химерні образи, створені туманом. Так, він думав про бар, про Бетті. Йому знову чулися скрипки, він відчував в своїх обіймах Бетті, танцював з нею, дивився їй в очі…
Раптом він здригнувся, мрії розвіялися. Перехилився через поручні. Від сірої стіни тягло крижаним холодом.
— Мардок, відчуваєте, як стало холодно? — крикнув він. — Певно, десь поблизу лід!
— Вигадки! — сердито проскрипів старший офіцер і сильним ривком підняв вітровідбійник.
Лайтолдер глянув на термометр.
— Температура знов упала на три градуси.
— Квітневі ночі часто бувають холодними. Мабуть, ви ніколи не відзначались особливою спостережливістю?
— Не говоріть, Мардок, так, наче про айсберги не було й мови! — вибухнув Лайтолдер. — Що відповів капітан на повідомлення «Люсьєна»?
— Нічого.
— Отже, і далі з найбільшою швидкістю?
Тверде, коротке «так» зірвалось з губ старшого офіцера. Він дивився прямо на щупальця прожекторів і не повернув голови навіть тоді, коли Лайтолдер підійшов до нього впритул.
— Мардок! Судно зараз у ваших руках, — почав Лайтолдер, — велетенське судно. На його борту багато пасажирів. Ніхто не дорікав би вам, якби ви наказали зменшити швидкість. Ніхто! Навпаки, це було б честю для вас. Небезпека нависла над нами. Хіба ви не помічаєте цього? Небезпека зіткнення з кригою. Мардок! Чи вартий того проклятий рекорд!
