Північна Одіссея - Лондон Джек (онлайн книга без .txt) 📗
Тут, у Селкірку, він зустрів перших провісників утечі з голодного Доусона; вони раз у раз траплялися назустріч, — страхітлива, жалюгідна юрма.
— Їсти нема чого! — казали вони знову й знову. — Їсти нема чого, доводиться тікати. Тільки й просимо в Бога, щоб навесні полегшало. Борошно — півтора долара фунт, та ніхто не продає.
— Яйця? — перепитав один з них. — По долару за штуку, таж їх немає.
Расмунсен зробив швидкий підрахунок.
— Дванадцять тисяч доларів, — мовив він уголос.
— Що? — не зрозумів чоловік.
— Нічого, — відповів Расмунсен і погнав собак далі.
Коли він прибув до річки Стюарта, що за сімдесят миль від Доусона, п'ять його собак здохли, а решта падали з ніг. Расмунсен теж впрягся у нарти і тягнув з останніх сил. Але навіть так він проходив не більше десяти миль у день. Його вилиці й ніс, обморожені багато разів, почорніли й запеклися кров'ю. Великий палець, що мерз більше від інших, коли доводилося тримати поворотну жердину, теж обморозився й дуже болів. Нога все ще була взута у неоковирний мокасин, і її аж скручувало від болю. На Шістдесятій Милі останні боби, давно поділені на порції, скінчились; але про те, щоб торкнути запас яєць, Расмунсен не хотів і думати. Він навіть не дозволяв цій злочинній думці проникати у його свідомість — і сяк-так доплентався до Індіанської річки. Щедрість тутешнього старожила та свіже м'ясо щойно вбитого лося додали снаги йому та собакам; а добувшись до Ейнслі, він і зовсім збадьорився, бо, за словами втікача з Доусона, що покинув місто п'ять годин тому, він мав отримати за кожне яйце не менше долара з чвертю.
Він наближався до крутого берега, де стояли доусонські казарми, і серце в нього шалено калатало, а коліна тремтіли. Собаки були такі зморені, що він мусив спинитись і, чекаючи, поки вони відпочинуть, безсило прихилився до поворотної жердини. Мимо пройшов чоловік вельми солідного вигляду, у грубій ведмежій шубі. Він з цікавістю глипнув на Расмунсена, зупинився і діловито озирнув собак' і троє нарт, зв'язаних разом.
— Що везете? — спитав він.
— Яйця, — насилу відказав Расмунсен хрипким шепотом.
— Яйця! Ого-го! — Чоловік підскочив, крутнувся і шалено загопцював на місці.
— Та ну! І оце все яйця?
— Так.
— Слухайте, то ви, мабуть, Яєчний Чоловік? — Він обійшов Расмунсена кругом і глянув на нього з іншого боку. — Скажіть, ви — це він, правда ж?
Расмунсен не був того певний, проте сперечатися не став, і чоловік у шубі дещо заспокоївся.
— То скільки ви за них просите? — обережно спитав він. Тут Расмунсен трохи знахабнів.
— Півтора долара, — сказав він.
— Гаразд! — поспішно згодився чоловік. — Дайте мені дюжину.
— Я… я мав на увазі, півтора долара за штуку, — боязко пояснив Расмунсен.
— Атож, я чув. Давайте дві дюжини. Ось пісок.
Чоловік вийняв туго напханий мішечок із золотом, товстий, мов сарделька, і недбало постукав ним об жердину. Расмунсен відчув дивне тремтіння під грудьми, лоскіт у ніздрях і майже непереборне бажання сісти й заплакати вголос. Та довкола уже почала збиратись юрма глядачів, люди витріщалися на нього та один за одним вимагали яєць. У Расмунсена не було терезів, але їх приніс чоловік у ведмежій шубі. Він люб'язно зголосився важити пісок, поки Расмунсен відпускав товар. Скоро у натовпі почалися чвари та галас. Кожен хотів купити, і кожен хотів, щоб його обслужили першим. Що більше хвилювалися довкола, то спокійнішим ставав Расмунсен. Тут щось не те. Мабуть, недарма вони так розмітають ті яйця. Розумніше було б трохи зачекати, а потім дізнатися ціну. Може, тепер яйце коштує вже два долари. Та хоч там як, а півтора долара він завжди отримає.
— Все, годі! — крикнув він, розпродавши пару сотень. — Більше не продаю. Втомився. Мені ще треба знайти житло, а тоді — приходьте, прошу.
Натовп загудів, але чоловік у ведмежій шубі підтримав Расмунсена. Двадцять чотири мерзлих яйця торохтіли у його глибоких кишенях, а що їстимуть інші — йому було цілком байдуже. До того ж, він бачив, що Расмунсен ледве тримається на ногах.
— Тут є одна хатина, за другим поворотом від «Монте-Карло», — сказав він, — вікно там із пляшок для содової. Вона не моя, але мені доручили її здати. Ціна десять доларів на день, та це ще й дешево. Ви вселяйтеся, а я зайду до вас згодом. Не забудьте: вікно з пляшок… Тра-ля-ля! — проспівав він. — Піду до себе їсти яєчню та мріяти про рідний дім.
Дорогою Расмунсен згадав, що голодний, і купив дещо з харчів у крамниці Компанії, а у м'ясній — біфштекс і в'ялену рибу для собак. Хатину він знайшов одразу і, не розпрягаючи собак, розпалив вогонь та взявся готувати каву.
— Півтора долара за штуку… тисяча дюжин… вісімнадцять тисяч доларів! — бурмотів він знову й знову, пораючись біля печі.
Коли він кинув на сковорідку біфштекс, двері відчинилися. Расмунсен озирнувся. То був чоловік у ведмежій шубі. Він увійшов з рішучим виглядом, так, наче мав щось на думці; але, поглянувши на Расмунсена, завагався, і на його обличчі промайнув подив.
— Слухайте, я ось що хотів сказати… — почав він і затну вся.
Расмунсен подумав, що він прийшов узяти квартирну платню.
— Слухайте, чорт забирай… яйця… вони, знаєте, тухлі!
Расмунсен остовпів. Він почувався так, наче його вдарили дрючком межи очі. Стіни хати похилились і закружляли навколо нього. Він простягнув руку, щоб не впасти, і вхопився за пічку. Гострий біль і запах горілого м'яса привели його до тями.
— Розумію, — повільно вимовив він, порпаючись у кишені. — Ви хочете отримати гроші назад.
— Та ні, я не за грішми, — мовив чоловік. — Чи нема у вас інших яєць — свіжих?
Расмунсен похитав головою.
— Ви краще візьміть гроші.
Але той відмовився й позадкував до дверей.
— Я зайду перегодом, як ви розвантажите товар, — сказав він, — і розберетеся, що й до чого.
Расмунсен вкотив до хати колоду і заніс скрині з яйцями. Він взявся до діла дуже спокійно. Узяв сокиру і почав розрубувати яйця навпіл, одне за одним. Половинки він ретельно оглядав і кидав на підлогу. Спершу він брав яйця з різних скринь, на вибірку, потім спорожнив одну скриню за раз. Купа на підлозі все зростала. Кава википіла, сморід підгорілого біфштекса заповнив хату. А Расмунсен усе рубав та рубав, поки не спорожніла остання скриня.
Хтось постукав у двері, постукав ще раз і увійшов.
— Що за чортівня? — мовив прибулий, на мить затнувшись при вигляді цієї картини. Потрощені яйця відтавали у теплі, і бридкий сморід посилювався щомиті.
— Мабуть, іще на пароплаві протухли, — зауважив він.
Расмунсен втупив у нього порожній погляд.
— Я Мюррей, Великий Джим Мюррей, мене тут усі знають, — представився гість. — Оце почув, що у вас яйця протухли, і пропоную вам двісті доларів за всю партію. Звісно, це не те, що риба, та собаки все одно поїдять.
Расмунсен наче скам'янів. Він не міг ворухнутись.
— Забирайтесь під три чорти, — мовив він без будь-якого виразу.
— Та ви подумайте. Як на мене, це добра ціна за таку погань, усе ж таки краще, ніж нічого. Дві сотні. Ну то що?
— Ідіть під три чорти, — тихо повторив Расмунсен, — геть звідси!
Мюррей перестрашено зиркнув на нього й тихцем позадкував до дверей, не зводячи погляду з хазяїна.
Расмунсен вийшов за ним слідом і розпріг собак. Кинув їм усю куплену рибу, відв'язав і намотав на руку шворки від нарт. Потім увійшов до хати і замкнув за собою двері. Чад від обгорілого біфштекса їв йому очі. Він став на ліжко, перекинув шворки через балку в стелі й на око прикинув довжину. Мабуть, щось було негаразд, бо він поставив на ліжко стілець і виліз на нього. Зробивши на кінці шворки петлю, він просунув у неї голову, а інший кінець закріпив. Потім відштовхнув стілець ногою.
КАНЬЙОН З ЧИСТОГО ЗОЛОТА
У зеленому серці каньйону стіни відхилилися від жорсткого початкового плану. Пом'якшивши різкість своїх ліній, вони утворили затишний куточок і по вінця наповнили його свіжістю, округлістю форм та пластичністю. Здавалося, що тут усе відпочивало. Навіть вузенький рівчак — і той на якийсь час стишував тут свій шалений плин, і цього було достатньо, щоб утворити тихе озерце. Червонястий олень з розлогими рогами дрімав, стоячи по коліна у воді і млосно напівзаплющивши очі.
