І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Я не знаю, чим я зможу віддячити вам, гер лейтенант! — з сльозами на очах тихо прошепотів Курт Шмідт, не зводячи з лейтенанта погляду, сповненого подяки.
— Віддячиш хорошим виконанням своїх обов'язків, — відповів Генріх, — а зараз знайди мого колишнього денщика Фріца Зеллера, він тобі все покаже і, взагалі, введе в курс справ. Дізнайся в штабі, де ти житимеш, і приходь у готель «Темпль», що навпроти штабу.
Генріх попрямував до готелю, але на півдорозі його наздогнав писар штабу.
— Вам лист, гер лейтенант.
Гольдрінг недбало засунув його в кишеню і лише в номері побачив, що це лист від Бертгольда.
«Мій хлопчику, — писав він, — я скучив за тобою, як за рідним сином! Довго не писав тобі, бо було багато справ. Зараз я працюю при штаб-квартирі керівником одного з відділів. Три дні тому мені присвоїли звання генерал-майора. Забрати тебе до себе зараз можливостей нема. Але при першій нагоді я зроблю це. Фрау Ельза і твоя сестра Лора дуже хочуть тебе побачити і вимагають, щоб я просив твого генерала дати тобі таку можливість. Сподіваюся, що мій друг, гер Еверс, не відмовить мені. Як ти живеш? Взагалі, ти міг би писати частіше.
Твій Вільгельм Бертгольд».
Дочитавши листа, Генріх швидко роздягнувся і кинувся в ліжко. Тільки тепер він відчув, як стомився. І не лише тому, що ніч у Шамбері коштувала йому великого напруження нервів. От і сьогодні! Йому треба було вдавати з себе безжурного і веселого, а ліонські газети заповнені кореспонденціями, фото і зведеннями з Східного фронту — розпочався великий наступ гітлерівських полчищ. І, як твердять газети, наступ розвивається невпинно. Правда, треба зробити велику знижку на всім відому геббельсівську галасанину, але все ж частка правди у цих зведеннях, мабуть, є. Отже, гітлерівці наступають. З якою насолодою кинув би він усе це і, зодягнувшись у звичайну шинелю червоноармійця, взяв би до рук автомат! Читати переможні зведення з фронту і робити вигляд, що вони тебе тішать, пити тости за перемогу, коли хочеться вихопити з кобури пістолета і розрядити його в тих, з ким сидиш за столом! Але так йому наказано. Треба грати роль далі і… чекати.
Мабуть, ніхто з людей так гостро не відчуває, яке то страшне слово «чекати»!
Людина їде поїздом, дуже поспішає. Шлях їй здається нудним, а поїзд занадто повільним. І в людини виникає думка: а що, коли б можна було зараз, негайно опинитись у тому місці, куди їдеш, навіть вкоротивши своє життя на ті кілька годин, які треба витратити на дорогу!
Юнак вийшов на побачення. Дівчини немає, вона запізнюється. З якою б радістю закоханий скоротив своє життя на ось ці хвилини болісної непевності і чекання.
І так у всьому! Коли б доля була слухняною і корилася волі людини, життя багатьох було б куди коротшим, бо люди б самі вкорочували свій вік, тільки б швидше досягти мети, тільки б позбутися хвилин, годин, днів нестерпного чекання.
А Генріх віддав би, не вагаючись, навіть половину життя, щоб опинитись зараз на Батьківщині!..
Що це за дурні в нього думки: «Якби доля була слухняна!» Ми повинні примусити її служити собі!
Для цього треба не філософствувати, а боротися, берегти кожну хвилину, а коли треба, і чекати, чекати, зціпивши зуби, безтурботно ходити на краю прірви, куди можна зірватися щохвилини. Ось і зараз можуть увійти до його кімнати, і все скінчиться!
І все ж йому не так важко, як тим, хто працює отут, поблизу Сан-Ремі, під землею. Він, Генріх, якщо буде пильним, побачить світлий День Перемоги, адже все залежить від нього самого — від його сміливості, вправності, вміння. А що можуть зробити для свого порятунку ті росіяни, французи, чехи, поляки, яких кинуто в підземелля без будь-якої перспективи побачити колись світло сонця, дихнути свіжим повітрям, помилуватись красою світу, повернутися на батьківщину і зустрітися з рідними, близькими, друзями?
І вони ще мусять працювати на ворога, виковувати для нього нову зброю, хоч кожен новий міномет — то наближення їх власної смерті. Страшної смерті всіх тих, кого кинули в підземелля.
Лютц тоді, на щастя, проговорився про існування цього підземного заводу! От за те, щоб не було таких таборів смерті, він і мусить боротися. Ні, він не має права на втому і спочинок! Він не має права відчувати, що в нього є нерви! Бо кожне виконане ним завдання — то наближення часу перемоги, то помста за всіх тих, кого, може, саме в цю мить, коли він лежить у своїй кімнаті, спалюють в крематорії, щоб завтра продати попіл у магазин добрив, який міститься в кінці цієї ж головної вулиці колись такого мирного містечка Сан-Ремі.
Спочинку для нього немає і бути не може! Генріх схопився з ліжка і почав одягатися. Спускаючись сходами, він згадав про свою обіцянку генералові і зайшов до ресторану.
— Доброго здоров'я, мадам!
— О, ви вже приїхали! А я боялася, чи не сталося чого. Адже ми на вас чекали ще до сніданку. Сідайте, прошу вас!
— Мадам Тарваль, у мене до вас велике прохання, і коли ви виконаєте його, я буду щиро вдячний.
— Ви ж знаєте, бароне, що для вас я зроблю все, що в моїх силах!
— Мені потрібно десять пляшок хорошого — але справді хорошого — шампанського, не гіршого від того, яким ви мене частували перед від'їздом.
— У мене особисто нема. Але я знаю, де можна здобути. За півгодини всі десять пляшок будуть тут.
— Ви запакуйте його, а я пришлю за ним свого нового денщика, він віднесе, куди слід.
Генріх повернувся, щоб іти, але в той час відчинилися бокові двері, і до залу вбігла Моніка.
— Мамо, ти знаєш, я… — почала вона ще від дверей, але, побачивши Генріха, зупинилася і почервоніла.
— Моє шанування, мадемуазель Моніко! Як себе почуваєте?
— Добре, тільки все турбувалася, що ваше навчання йде без жодного плану, — відповіла за дочку мати.
— Мамо!.. — з докором кинула дівчина.
— Ну, тепер я буду старанним учнем! А щоб моя маленька вчителька не запізнювалася на уроки, я привіз їй з Ліона ось це…
Генріх витяг з кишені футляр, взяв Моніку за руку і одягнув на зап'ястя дівчини мініатюрний годинник.
— Що ви? — Моніка шарпнула руку.
— Мадемуазель, прошу зважити, що це не подарунок, а тільки маленька компенсація за той час, який ви витрачаєте на мене. Адже було б дивним, коли б ви давали уроки німецькому офіцерові задурно.
— Але…
Репліка Генріха привела Моніку у велике замішання. І справді, з якої речі вона має витрачати свої вільні години на уроки з оцим офіцером? Ще уявить собі, що робить їй велику честь і приємність! І потім, мусить же вона, нарешті, встановити якийсь новий тон у взаєминах з бароном… Інакше вона ніколи ні про що від нього не дізнається. Як же бути?
Мимоволі Моніка звела запитливий погляд на матір.
— Ти краще б подякувала баронові, — сказала мадам Тарваль.
— Спасибі, бароне! — тихо прошепотіла дівчина.
— Сьогодні почнемо заняття рівно о шостій, якщо ви вільні.
— Тоді давайте звіримо наші годинники. От бачите, різниця майже на п'ять хвилин! Хто з нас поспішає жити, а хто спізнюється?
— Мабуть, поспішаю я. Саме перед тим, як спуститися сюди, я думав про те, що віддав би половину життя, щоб тільки прискорити біг часу.
— Навіщо це вам? — серйозно спитала Моніка.
— Щоб швидше дочекатися мети.
— Якої?
— Колись я, може, вам скажу, мадемуазель. Але і цієї нагоди треба чекати, — напівсерйозно, напівжартома сказав Генріх і, вклонившись матері і дочці, вийшов.
Біля під'їзду штабу він побачив машину, а біля неї Еверса і Лютца. Генріх підійшов.
— Гер генерал, дозвольте передати вам привіт від генерал-майора Бертгольда!
— Як? Він уже генерал-майор?
— Так! Я щойно одержав листа про це. Гер Бертгольд повідомляє, що зараз він працює при штаб-квартирі Гіммлера.
— О! — багатозначно промовив генерал. — Вітаю! Від щирого серця вітаю!
Генерал так довго тиснув Генріху руку, ніби це барон фон Гольдрінг, а не Бертгольд, удостоївся великої честі працювати з Гіммлером.
