Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Папірець пішов по руках. «Наказ» був оформлений на совість: вихідний номер, підпис начальника штабу і навіть якась неясна, але переконлива на вигляд помітка червоним олівцем у верхньому кутку навскоси.
— Повертаючись назад, я всю дорогу думав: для чого вони це затіяли? Припустімо, що Філіппов не показав би мені той наказ і полетів у Миколаїв… А там, до речі, сказано прибути четвертого липня о шостій годині нуль-нуль хвилин, тобто на світанку… Через годину, найбільше через дві підробку викрили б, і загін повернувся б у Херсон. Усе це вони, звичайно, розуміли. Значить, їм треба було вивести загін з Херсона на три-чотири години. Навіщо?.. Потім згадав: якраз четвертого на світанку білі робили спробу перейти Дніпро, пам'ятаєте?
— Правильно, четвертого.
— Ось і відповідь: хотіли позбутися нашої авіації на час переправи. Це перша причина. Але можлива і друга: я думаю, що самому Філіппову з його льотчиками на новому місці готувалась тепла зустріч. Могли б не повернутися назад.
— А Філіппова ви не запідозрюєте? — спитав Табачников.
Брокман відповів не зразу.
— Я особисто думаю, що Філіппов не зрадник. Міркуйте самі. По-перше, він міг не показувати мені наказу або, показавши, все-таки полетіти. По-друге, в бою він орел — нічого не скажеш. А по-третє, зрадник сів би на свою машину, махнув хвостом, і лови його в хмарах!.. З другого боку, звичайно, є підстави для недовір'я: багато став пити. Зазнався, Почуває, що замінити ніким. Ну, гаразд, усе це ми перевіримо. Який висновок можна зробити зараз? У Херсоні діє шпигунська група, в якої є агентура в штабі тилу. Губчека в Миколаєві вже зайнявся нею. Тепер тут… Часу в нас мало. Незабаром почнеться наступ, так що треба поспішати. Ось вам слід: сигнальник. Ганьба! Під самісіньким носом шпигун подає відомості про нас противникові! Знайти його, за всяку ціну! Ясно тобі, Величко? Кому доручиш виконання?
Величко, очевидно, вже думав про це.
— Вороньку і Михальову, — відповів він. — Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.
— Добре, — сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. — Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.
— Зробимо, — пробасив Воронько.
Олексій нахилив голову.
Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.
Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..
Повернувся Курлін.
— Привіз, — коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.
ДОПИТ ФІЛІППОВА
Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:
— Бажаємо здоров'я!
Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:
— На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.
Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.
Брокман вказав Філіппову на табурет.
— Сядь.
Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.
— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?
— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.
— Де ти одержав цей наказ?
— Як це де? В штабі, звичайно.
— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?
— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…
— Хто? Ординарець, кур'єр?
— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?
— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..
Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.
Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.
Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.
— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?
Філіппов потер чоло.
— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.
— Просто до цієї знайомої?
— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.
— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?
— Давно не давно, а тижнів два є.
— Як її звати?
— Дунаєва Надія.
— Де живе?
— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!
— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!
— Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.
Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.
— Поясни мені таку річ, — сказав Брокман. — Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?
— Що ти від мене хочеш, товаришу голова? — запально сказав льотчик. — Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…
— П'яний, чи що?
— Ну, п'яний!
— Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?
— Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. — Філіппов роблено посміхнувся, — Адже я тоді не один пив, сам розумієш…
— Ро-озумію! — промовив Брокман. — Тепер розумію.
Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.
Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:
— Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?
— Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?
Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.
— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…
— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?
