Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
Клосс попросив дозволу і закурив цигарку. Це було єдине питання, з яким він звернувся до оберста.
— Отже, в день арешту Єва Фромм лишилася в кабінеті оберста Люфта сама. Якийсь додатковий передрук. її начальник був необережний, але скажемо, зрештою, одверто, — додав генерал, — що він не мав приводу не довіряти секретарці — і не включив сигналізацію каси. Єва Фромм мала достатньо часу, щоб зробити мікрофільми наших укріплень на Західному валу.
У кабінеті залягла тиша. Больдт байдуже дивився в простір, Ганна Бойзель розглядала Клосса і робила це так демонстративно, що обер-лейтенант почував себе ніяково.
— Цей мікрофільм, — заговорив оберст, — попав, треба гадати, в руки ворожої розвідки, бо хоч наші люди відразу після арешту Фромм ретельно обшукали схованку, планів там уже не було.
Знову тиша. Клосс на мить стулив повіки й побачив Єву під портретом Фрідріха. Хто ж міг припустити, що в цій непоказній дівчині було стільки сили! І хто краще від нього розумів, що то означає “нічого не сказала”! Він, звісно, не знав, на кого Єва працювала — на американців чи на англійців, думав про неї як про солдата, що поліг у боротьбі.
— Власне, у зв’язку з цією справою, — вів Лангнер, — майор Бойзель і обер-лейтенант Клосс поїдуть до Польщі. Є в Генеральному Губернаторстві така місцевість — Ліско-Здруй, там будинок відпочинку для офіцерів. То ми гадаємо, навіть знаємо напевно, що найближчим часом у Ліску з’явиться союзницький агент, полковник Конрад, і що метою його подорожі є зустріч з берлінським агентом їхньої розвідки, який повинен привезти мікрофільми планів Західного валу.
“Звідки ви знаєте?” — хотів спитати Клосс, але змовчав. Він уже розумів, що має тепер справу з однією з тих важливих підпільних ігор, які часто вирішують долю битв.
— Ми маємо докладні інформації, — повторив Лангнер. — У Ліску п’ятнадцять років працює наш агент. Він прекрасно вжився у тамтешню обстановку. Член польської підпільної мережі. Його звуть Плюш, запам’ятайте, Клосс, добре: Плюш.
— Так точно, — нарешті озвався Клосс. І потім додав: — Я розумію, ми повинні захопити Конрада і його мережу. — Він, звісно, розумів, що вони їдуть туди не для того, але знав також, що пруссаки люблять, коли їхні офіцери не виявляють кмітливості.
— Ви не в гестапо працюєте, — кинув погордливо Лангнер. — Майор Ганна Бойзель зіграє роль Єви Фромм — між іншим, та Фромм повинна була виїхати післязавтра до Ліска — і вручить Конрадові плани Західного валу. Ось мікрофільм, — він кинув на стіл пакуночок. — Ви, Клосс, охоронятимете її. Зв’яжетеся з нашим агентом і доглянете, щоб Конрад спокійно повернувся до Лондона з цією здобиччю. — Він розсміявся. — Нарешті вони матимуть наші плани! Звісно, мікрофільм має на меті дезинформувати ворога, — додав Лангнер, бувши, мабуть, дуже невисокої думки про інтелектуальні здібності своїх офіцерів.
Операцію було задумано хитро — Клоссові довелося це визнати, а коли знову запала мовчанка, він ризикнув спитати:
— А якщо з’явиться справжній їхній зв’язківець? Якщо він попередить про арешт Єви Фромм…
— В тім-то й заковика, — відповів генерал, — треба взяти його, перш ніж він дійде до Конрада. Треба одібрати в нього справжні плани. Від цього залежить успіх нашої операції та безпека майора.
Була вона справді гарна, ця Ганна Бойзель, яка повинна була відіграти в польській розвідувальній мережі ту саму роль, яку Клосс грав у абвері, а йому треба було перешкодити їй і зробити це так, щоб на нього не впала навіть тінь підозри…
— Ти задумався, Гансе, — почув він її голос, — а хотів мені щось розповісти.
Поїзд гальмував перед станцією.
— Подорож територією Генерального Губернаторства, — сказав він, — не належить останнім часом до найбезпечніших. — Це було перше, що спало йому на думку.
— Ти боїшся?
Клосс не відповів. Невже вона його підозрює? Чи, може, його вже в Берліні запідозрили? Він завжди ставив собі це запитання і намагався знайти відповідь, що ґрунтувалася б виключно на аналізі фактів, бо знав, що у грі, яку вів, нема нічого найнебезпечнішого за паніку; людина починає тоді робити дурниці…
— Це чудова гра, — почув він. — Знаєш, що захоплює мене найбільше? Те, що я приношу більше користі, ніж багато чоловіків на фронті, а водночас у мене бурхливе життя, я ризикую і не відчуваю страху, коли подвоюю ставку. Життя віддячує сторицею!
“Провінційна Мата Харі”, — подумав він із зневагою, бо добре знав, якою ціною оплачується ця гра, і щодня проклинав мундир, який носить, і свою працю в цій війні, марячи про карабін і окоп, про звичайну солдатську роботу, коли йдеться лише про те, щоб знищити ворога.
— Ти любиш змагатися з чоловіками? — промовив він, аби щось сказати.
— Авжеж. Залюбки, наприклад, зіграла б з тобою.
— Але ми граємо в одній парі, — відповів він одразу, відчуваючи, як росте в ньому напруження. — Ти давно працюєш у розвідці?
— Такі питання ні до чого, але можу тобі сказати: з тридцять восьмого, — розсміялася вона. — Напевно, довше за тебе. У тридцять восьмому я приїхала до рейху. Я німкеня з Аргентіни, звідти й мови знаю…
— Стають у пригоді?
— Безперечно. У мене здібності до мов, мій любий. Я знаю навіть польську.
Він подумав, що без знання польської їй важко було б виконати завдання Лангнера. І подумав, що його завдання набагато важче. У складній плутанині окопів підпільної війни йому треба було знайти стежку до Конрада і водночас не наразитися на німецького агента Плюша; зробити це треба досить швидко, щоб зруйнувати плани абверу.
Поїзд пішов повільніше. Клосс знову відсунув фіранку й побачив контури будинків та руїни. Він уперся лобом у шибку, щоб Ганна не могла бачити його обличчя. Клосс не був певний, що його не зрадить вираз очей або ще щось.
— Що це? — запитала Ганна Бойзель.
— Варшава, — відповів він.
— Он воно що! Колишня столиця колишньої Польщі. Місто, яке назавжди лишиться провінцією. Гадаєш, ми довго тут простоїмо?
— Сподіваюся — недовго, — сказав він.
У Варшаві йому треба було зважитись на ризик, хоч, думаючи про це згодом, коли вже під’їздили до Ліска, він збагнув, що зустріч на вокзалі організували не так, як слід… Зрештою, за кілька хвилин він припустився третьої помилки: не дооцінив спритність “провінційної Мата Харі”.
Мацей мав чекати на пероні. Клосс надіслав з Берліна поштову листівку, текст якої був умовним шифром і містив дату й годину прибуття поїзда. Отже, треба було вийти з вагона: перон був, на жаль, порожній. Він одразу впізнав Мацея, хоч цей спеціаліст по маскуванню постав перед ним у вигляді літнього чоловіка в чорному плащі й такому ж капелюсі. Клосс узяв до рота незапалену цигарку, і за мить Мацей дуже запопадливо, навіть надто запопадливо, подав йому сірника. У них було лише кілька секунд.
— Я їду до Ліска, — встиг сказати Клосс. — Чекаю післязавтра. Йдеться про контакт з Конрадом. Не знаю, хто це…
Мацей кивнув головою і неквапно пішов уздовж поїзда. Клосс повернувся до вагона, даючи в проході дорогу плечистому літньому чоловікові в тірольському капелюсі. Завантажений валізами, він лаявся як навіжений.
— Жодного носильника у цій Варшаві, — горлав він, піднімаючи свій вантаж на полицю. Клосс допоміг йому витягти величезну шкіряну торбу і так познайомився зі старшим радником Гебардтом, який, як виявилося згодом, також їхав до Ліска.
Поїзд рушив. Клосс лишився в тамбурі й міг побачити ще, коли виїздили з тунелю, краєчок алеї Третього травня, а потім з мосту поглянути на Віслу й на Прагу.
— І все-таки надить тебе ця Варшава? — почув він за собою. Рвучко повернувся: Ганна Бойзель заскочила його зненацька втретє.
— Я провів тут кілька місяців, — кинув він.
— Поляки, як видно, добрі люди, — вела тим часом Ганна, — варто вискочити на перон, щоб відразу з’явився хтось і подав вогника німецькому офіцерові.
— Мабуть, теж німець, — сказав він байдуже. — А ти напрочуд спостережлива.
