Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович (е книги .TXT) 📗

— До цього не можна звикнути. Вдаю, що звик, насилу терплю. Терплю, бо так треба. Іноді до того нудно, що не знаєш, куди себе подіти. Ладен хоч до чорта в зуби, аби не бачити цих огидних пик! — Він встав, прочинив двері в коридор і пояснив: — Так краще… Буде видно, якщо хто підійде, А втім, у мою комірчину ніхто не заглядає.

Вони помовчали. В умовах нелегальної роботи часто бувають моменти, коли люди, які зустрілись по паролю, а до цього не бачили одне одного, дотримуючись правил конспірації, не знають, про що можна і про що не можна говорити. Так було й зараз. Туманова розуміла, що Готовцев — тільки проміжна ланка, що він не повинен знати, для чого і з яким дорученням вона прибула. Його справа — прийняти її і передати кому слід по ланцюжку, в якому він, Готовцев, зв'язаний, очевидно, лише з однією людиною і ні з ким іншим. І, звичайно, він не знає Чорноп'ятова, тому що не всім підпільникам слід знати керівника підпілля.

Юля почувала себе сковано. Це розумів і Готовцев. Після недовгої мовчанки вона запитала:

— Як будемо діяти?

— Як наказано, — відповів він. — Завтра ввечері поведу вас туди, де ви потрібні або хто вам потрібен.

— Аж завтра і аж увечері?.. — здивувалася Юля.

Готовцев розвів руками і пояснив:

— Не подумайте, що це моя примха. Мені суворо наказано, як діяти. Вранці до мене прийде товариш Степан…

— Сюди?

— Ні, на вокзал. Я працюю в двох місцях. Він прийде і скаже, куди вас провести.

Вийшло не зовсім так, як гадала розвідниця. Вона тішила. себе надією до ранку вибратися з міста остаточно, разом з дорогоцінними документами про «Дракона», і таке довге чекання її зовсім не влаштовувало. Вона не могла нічого не повідомляти Бакланову більше як добу. Там можуть хтозна-що подумати!

«Хто цей Степан? — міркувала вона в думці. — Принаймні це не Чорноп'ятов. Того звати Григорій Панасович, його підпільна кличка «Комбат». І ще питання: кому мене передасть Степан? Можливо, що між ним і Чорноп'ятовим стоїть ще хтось. Можливо, що Степан не знає Чорноп'ятова так само, як не знає його і Готовцев. Тоді я не вирвуся з міста й увечері. Це вже зовсім кепсько».

— Чого ви так задумались? — співчутливо запитав Готовцев. — Що вас непокоїть?

Туманова зітхнула, провела рукою по обличчю.

— Я планувала інакше.

— Нічого не, вдієш. Якби все залежало від мене…

«Звичайно, він правий, — міркувала Юля, — він робить так, як йому наказано, але від цього не легше. Отже, треба негайно залишити місто, пробратися до лісу і поінформувати Бакланова. А завтра ввечері можна вернутися в місто. Та в лісі й спокійніше, ніж отут. А взагалі складно…»

— Бачите, — зауважив Готовцев, — місто наше невелике. Тут кожна людина на приміті, і це змушує бути дуже обережним. Товариш Степан правильно робить: коли я зараз поведу вас до нього, це всім здасться підозрілим. Та й мало що може трапитися!..

Поки Готовцев говорив, Юля вже твердо вирішила: «Вернуся до лісу. Рацію поки що брати в місто не буду. Потім нею займуться товариші…»

— Ну що ж, — промовила вона, пориваючись встати. — Скажіть, де й в який час я побачу вас завтра?

— А… куди це ви? — сторопіло і з подивом запитав Готовцев.

— Піду за місто і пробуду там до вечора.

— Та що ви? Хіба я допущу? Добре діло! Хи! Приїхала сестра, а рідний брат виряджає її серед ночі. Тут і дурневі спаде на думку щось недобре.

— А що ж робити?

— Та нічого. Залишитеся в мене.

— До завтрашнього вечора?

— А чого ж? Ви не турбуйтесь. Тут краще, ніж в іншому якомусь місці, та й, крім того, ви ж моя сестра!

— Ну, а якщо мені треба вийти за місто? — посміхнулась Юля.

Готовцев помовчав трохи і сказав:

— Тільки не зараз, не вночі. Не моє діло розпитувати, що вас тягне за місто. Значить, треба. Але це рисковано й може викликати підозру не лише до вас, а й до мене.

Туманова вагалася. Доводи Готовцева звучали переконливо. Але думка про те, що вона більше доби не дасть звістки розвідвідділу, дуже непокоїла її.

Вона зітхнула і промовила:

— А все ж мені треба піти.

— Куди? Чого? — запально заперечив Готовцев. — Я не бачу в цьому ніякої необхідності. Та мені Степан голову відірве, якщо з вами щось трапиться.

— Нічого зі мною не трапиться, — заспокоїла його розвідниця. — Документи в мене в порядку, і я вільний птах.

Готовцев здивовано знизав плечима, задумався і, прийшовши, видно, до якоїсь думки, сказав:

— Не будемо сперечатися, сестричко. Зараз я вас нікуди не пущу. В цьому можете не сумніватися, а якщо вам так уже треба вийти за місто, то ви це зробите вранці. Отак. — І він ляснув рукою по своєму коліну. — Вам далеко йти, якщо не секрет?

Туманова подумала, що нічого страшного не буде в тому, якщо вона відповість на запитання правильно. І відповіла:

— Шість кілометрів.

Готовцев задумався, щось міркуючи і посмикуючи себе за край вуха.

— В якому напрямку?

— На Оршу.

— Прекрасно. Все зробимо як слід. Вранці я поїду на ферму по молоко і прихоплю вас. Висаджу, на шостому кілометрі чи там, де ви скажете, а по дорозі назад заберу вас. Матимете годину. Вистачить?

— Мабуть, — невпевнено відповіла дівчина.

Цей варіант був ніби компромісом і підходив їй. Вранці вона зв'яжеться з армійським центром і поінформує про все Бакланова.

— Домовились, — підсумував Готовцев і посміхнувся. — І вовки ситі, і вівці цілі. Старшого брата завжди треба слухатися. Відпочиватимете тут. Зачиніться зсередини і спіть на здоров'я! Сторожа я попереджу, а господареві поясню, що ви посварилися з моєю жінкою і додому йти не хочете.

— А він як, ваш господар, зговірливий? — поцікавилася Туманова, вже зовсім вирішивши послухатися поради Готовцева.

— Він дивак страшенний, — пояснив Готовцев. — З ним можна домовитися про що завгодно. Та хіба в цьому справа… Іноді задумаєшся, і так важко стане на серці, що завжди хочеться…

— Чого б це?

— Ну, як вам сказати… Степан вимагає, я виконую. Розумію, що й Степан не для себе старається… Заводжу дружбу з ось такими, як Ціглер, та і ще з деякими відвідувачами. Іноді й випити доводиться, а то ще й Радянську владу вилаяти…

Розвідниця засміялася: «Чиста душа цей Готовцев!»

— Це ж для справи. Як треба — то й «хайль Гітлер» крикнеш, — зауважила вона.

— Розумію, все розумію, — відповів Готовцев. — Але ось люди, наші, радянські люди, що живуть тут, не можуть цього зрозуміти, і пояснити їм цього не можна. Для них Готовцев — фашистський прихвостень, лакуза. Ярлик лакузи причеплять, ї буде він на шиї до самої могили теліпатися.

— Це вже занадто, — заперечила Юля. — Настане час, і все з'ясується.

— Гм… — посміхнувся Готовцев. — А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.

Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.

— А взагалі, буде видно. — І Готовцев підвівся. — Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?

— Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.

— Чого ж ви мовчите! — з докором промовив Готовцев. — Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!

Він вийшов.

Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.

— Ти розумієш мене? — промовив Чорноп'ятов.

— І розумію, і ні, — відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. — Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…