Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Та ні ж бо, Стефаніє! Цього разу йдеться про справжню синьйору з синьйоритою. Я вже й частину грошей заробив, — збрехав Матіні не зовсім впевнено.
— Чого ж це вона так розщедрилась?
— Бо хоче бути першою, щоб влаштувати хвору доньку якнайкраще Мабуть, завтра доведеться і виїхати.
— Завтра? — Стефанія впала на стілець. Отак усе покинути, знятися, мов птиці небесні, що не сіють і не жнуть… Як вам завгодно, а тільки я не поїду. Каменем сяду, нічим мене не зрушите! Через примхи якоїсь вередливої пані кинути те що наживалося чесною працею…
— Що ж, — витираючи губи серветкою, Матіні підвівся, — доведеться їхати самому. Зберіть чемодан. Заради цієї мізерії,— він обвів рукою по кімнаті,— я не можу ставити під загрозу всю свою практику на новому місці. Така реклама для лікарні, і її втратити!
— Реклама? — Тепер непевність пролунала вже в голосі Стефанії.
— Звичайно! Не думаєте ж ви, що я заради грошей наважився поламати свої плани? — Матіні вимовив це з такою недбалою гордовитістю, що Григорій ледве втримався від сміху.
Вкрай спантеличена, Стефанія вийшла на кухню, щось бурмочучи собі під ніс. Матіні весело підморгнув другові.
— Тепер все буде гаразд. Ручуся. Отже, я зараз заїду до Умберто Вісконте, гляну, як Маріанна, а потім до Кола ді Ріенца. Коли ми зустрінемось?
— Щоб не зв’язувати руки собі й вам, Мартін, давайте ввечері.
— Гаразд. Бо у мене справ на сьогодні багатенько. Треба буде відправити ще деяке обладнання, м’який інвентар.
— Не уявляю вас власником приватної лікарні.
— Я теж. Ці гроші звалились на мене, наче з неба. Якийсь настільки дальній родич, що в нашій родині навіть імені його не згадували. І ось, маєш, помер у Бразилії бездітним, з юридичних спадкоємців лишився тільки я. Спочатку хотів було відмовитись від цих грошей, та коли дізнався, що вони перейдуть у власність нашого милого уряду, вирішив — ні! Довіку не забуду того, що зазнав з вини тих, що стали при владі! Відкривши свою невеличку лікарню-санаторій, я хоч матиму змогу взятися за наукову роботу.
— Паплюження учасників руху Опору, як дізнався я від Рамоні,— один із запланованих неофашистами засобів, до якого широко вдавалися відразу по війні. Одним пострілом вони вбивали двох зайців: відвертали увагу від справжніх колабораціоністів і усували з дороги людей прогресивних поглядів. Як бачите, ваш випадок не поодинокий, та й не випадок це, а планомірне здійснення добре обміркованих планів. Щоб зламати їх, Мартін, треба боротися, а не самоусуватись від борні, як хочете зробити ви.
— Ми знов повертаємось до нашої вчорашньої суперечки. І якщо продовжимо її…
Стефанія з’явилась на порозі вже цілком охоплена азартом підготовки до від’їзду. Поки вона радилась з Матіні, що в першу чергу забирати, Григорій зателефонував на віллу Рамоні.
Як він і сподівався, Вітторіо ще не повернувся. Джузеппе телефонним дзвінком попередив Лідію, що буде тільки надвечір. Усе складалось якнайкраще — вперше вони з Лідією залишаться на віллі самі й матимуть досить часу, щоб розшукати списки, а можливо, й якісь цікаві документи, що стосуються діяльності МСІ. Лідія знатиме, кому і куди їх передати…
Сьогодні зранку, вперше з дня приїзду Григорія до Італії, небо над Римом не те щоб затьмарилось, а втратило свою прозору ясність, стало каламутно-вицвілим. Неприємний гарячий вітер бив у обличчя, як не повернись. У Григорія, що після контузії в Сен-Ремі тяжко переживав вітряну погоду, відразу розболілась голова. Довелося заїхати до аптеки, купити якісь патентовані порошки від головного болю і тут-таки один випити.
— Сірокко! — співчутливо сказав провізор. — У такі дні виручка збільшується, мусив би радіти з доброго зиску, та як радітимеш, коли сам місця не знайдеш.
У садку біля вілли пекучий вітер тріпав дерева, кущі. Втративши пружність, листя звисало з черенків обм’якле, прив’яле, подекуди скручене. Квітник поліг на один бік — чашечки квітів низько припали до землі, ховаючи барвисті голівки в гущавині прикореневих лапатих листків.
Лише опинившись у приміщенні, Григорій зітхнув з полегшенням, хоч голова ще боліла.
— П’ять хвилин перепочинку, Лідіє, і склянку води!
Під час своєї роботи з Гольдрінгом у комендатурі Кастель ла Фонте Лідія добре вивчила всі його звички, знала, що якихось десять-п’ятнадцять хвилин цілковитого спокою впливають на нього магічно. Тому і тепер, подавши воду, тихенько вийшла в іншу кімнату.
Григорій зробив ковток, напівзаплющив очі, випроставшись у кріслі, розслабив м’язи… Сон і не сон. Буття і небуття… Підспудна думка б’ється так далеко, що не добереш, звідки долинають її ледве чутні імпульси: з глибини єства?.. Із зовнішнього світу?
Таку здатність цілком абстрагуватись від свого «я» Григорій виробив шляхом довгих тренувань, ще будучи в спецшколі. І поштовхом до цього став випадок, здавалось би, аж ніяк із задуманим не пов’язаний.
Сталося так, що курсант Гончаренко опинився на операційному столі. Перед заліками Григорій довго перемагав недугу, і звичайний апендицит перетворився на гнійний, почалося запалення очеревини. Операцію довелося провадити під загальним наркозом. Усе, що їй передувало, Григорій сприймав з млявою байдужістю змученої хворобою людини.
Накладання маски. Спроба крутнути головою, щоб від неї звільнитися. Коротка задуха. Запах ефіру. Наказ рахувати. Лічба. Один, два, три, чотири… Він дорахував до шістнадцяти, потім почав збиватися. Вісімнадцять… Двадцять три… Спробував виправитись. Двадцять… дев’ятнадцять… сімна… Провалля. Небуття…
А після цього сталося чудо. Тіло лишилося мертвим, навіть не мертвим — його просто не було. І взагалі нічого не було. Тільки глибокий, чорний морок, серед якого пульсувала його думка. Гранично чітка, розкуто вільна, єдина реальність у темній безодні, існуючій за межами звичних нам вимірів простору і часу.
Мабуть, усе це тривало якусь мить, може, хвилину. Поступово морок почав розсіюватись, сірішати, до слуху долинули короткі і владні накази хірурга, що квапив своїх асистентів. Григорій і досі не відчував свого тіла, але пережите щойно відчуття безмежно вільного ширяння власної думки вже не поверталося.
Одужавши, Григорій часто силкувався відновити той дивний стан, у якому перебував наприкінці операції. Поволі привчив своє тіло скорятися велінням розуму, а далі й роботу самого розуму спрямовувати так, як йому хотілося. Він ніби настроював його на потрібну хвилю то інтенсивного мислення, то повного спочинку.
От і сьогодні. Кілька хвилин самовідключення — і він підвівся з місця, наче оновлений. Голова не боліла. Думка працювала чітко і ясно.
Почувши кроки Григорія, Лідія швидко вийшла з дверей суміжної кімнати.
— Ось! — молода жінка простягла в’язку ключів. Вони тихо дзенькнули, і Лідія повела плечима, ніби їх обсипало морозом. — Повинні підійти. Зліпки вийшли вдалі, а у Маріо золоті руки.
— Спасибі! І не хвилюйтесь — жодного паперу я з собою не заберу. Тільки сфотографую.
Лідія мала рацію, вихваляючи якогось-то Маріо. Ключ, вставлений у проріз першого ж замка, повернувся легко, і Григорій обережно висунув середній ящик письмового стола Рамоні. Пильним поглядом зафіксував, як що лежить. Товстий зошит у сап’яновій обкладинці… Якісь покреслені сторінки, очевидно, чернетки. Записна книжка. Кілька рахунків. Дві запальнички — одна в формі пістолета, друга зовсім непристойного малюнка. На довгому аркушику якісь нотатки. Поламаний ніж, той самий, над яким кілька днів тому плакала Маріанна. Пачка конвертів з марками…
Методично, один за одним, Григорій переглянув усі папери, дбайливо вкладаючи їх так, як вони раніш лежали. Нічого цікавого! Навіть натяку на те, що він шукав. От хіба що в записній книжці… Ні, і тут нічого! Телефони, підрахунки витрат. Кілька цитат з д’Анунціо, Юліуса, Евола. Ого! Не дурно цього останнього вважають ідеологом неофашизму: маячні мрії про створення єдиної дужої фашистської партії, глибокодумні розмірковування про роль спартано-романської раси, що разом з германською мають стати панівними у творенні історії. На окремій сторінці позначки до кожного з тридцяти шести томів повного зібрання творів Муссоліні — том такий-то, сторінка така-то… Цитатами з творів Муссоліні, Гітлера, Еволи нашпиговано і мемуари самого Рамоні. Як він, бідолаха, пнеться, силкуючись пишними словами прикрити вбогість думки!
