Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Він не пішов додому, подумавши, що Саша ще не спить і йому перепаде за зіпсований вечір. Роздивився навколо и побачив, що стоїть за кілька кроків від кінотеатру. Вирішив зайти. Демонструвався якийсь іспанський фільм. «Як він називається?» — спитав у молодої вродливої білетерки, що всміхнулась до нього так, ніби він був обранцем її серця. Фільм розповідав про життя славнозвісного тореадора і зовсім його не цікавив, і він знову почав думати про справу з роялями.
«Ця Ізабелла… Цікаво, чи довідаюсь я що-небудь про неї в домовій книзі? Мабуть, ні. Вона не з тих, що охоче прописуються. А власне, чому б ні? Адже на вигляд їй нібито нічого не можна закинути. І все-таки… Клубічко — романтик, його збиває з пантелику зовнішність людей, але ж я реаліст. Чому ж мене ніби щось штовхнуло поцікавитися нею? Зрештою, відшукати її буде не так важко, коли вже вона ходить по Кардових Варах. Але що я зміг би їй сказати? Ходити до винарні — це не злочин. Проводити час із Віртером — це, може, й свідчення про поганий смак, але теж не злочин. А проте…»
Він раптом відчув, що хтось торсає його за плече. Розплющив очі.
— Фільм уже закінчився, — промовила дівчина з солодкою посмішкою. — Якщо хочете подивитися нічний сеанс, треба купити новий квиток.
Тикач тупо всміхнувся і вийшов. Було десять хвилин на першу. «Ну, мабуть, моя половина вже спить», — подумав він блаженно і пішов додому. Але дивна річ: перше, що спало йому вранці на думку, була Ізабелла. Одягшись і вислухавши краєм вуха докори дружини, він помчав у четвертий відділ. А там, ледве впоравшись із першою навалою справ, знайшов під останнім аркушем записку: «Подзвоніть до хірургічного відділу».
«Це вже, мабуть, Віртер простяг ноги», — подумав Тикач з відчаєм і набрав номер. Ні. Віртерів стан не погіршився, але після десятої вечора про нього запитувала по телефону якась жінка. Їй нічого не сказали. Тикач поклав трубку. Хто це? Ізабелла? Він ще зранку довідався, що в Карлових Варах не прописана жодна Ізабелла. Але ж учора вона була у винарні, отже, живе десь непрописана. І якщо вона не така вже розумна, як йому здається, то неодмінно прийде до лікарні запитати про Віртера. Тоді він її візьме на допит.
Тикач послав до лікарні Овтрату, але Ізабелла — якщо це справді була вона — його перехитрила. Сама до лікарні вона не прийшла — влаштувала це інакше. До амбулаторії хірургічного відділу прийшов якийсь чоловік з мозолем на нозі, підкупив санітарку, і та довідалась у хірургії, що Віртер ще живий, але дихає вже на ладан. Овтрата, що сидів на лавці перед палатою Віртера, дізнався про це, коли було вже пізно.
«А тепер, — подумав Тикач, — вивідавши, що їй треба, вона зникне з Карлових Вар». Він наказав Овтраті, щоб спробував з'ясувати, хто був той чоловік, який приходив до амбулаторії. Але й це ні до чого не привело. Якийсь чоловік і справді хотів був оперувати мозоль, але зник ще до того, як надійшла його черга. Як його прізвище, ніхто не знав, бо він нікому цього не сказав, а санітарка, котра так йому допомогла, сказала лише, що він був у спецівці й мав «такі дивні очі» і якесь ніби полатане обличчя.
Полатане обличчя! Воно плутається тут мало не на кожному кроці…
16
Згідно з інструкцією, Кост найняв номер у старому готелі «Під сонцем» у Полічці. Переконавшись, що він поки що єдиний пожилець, Кост заглянув до танцювального залу. Це був звичайний примітивний зал чоловік на сто. На невеличкій естраді справді стояв рояль марки «Орфей», але без емблеми. Про всяк випадок він попросив настроювача відкрити рояль. Там не було нічогісінько, крім сили-силенної пороху. По обіді він зачинився у номері й став чекати. Більшої муки, ніж отаке безглузде чекання, не міг собі й уявити. Обоє вікон його кімнати виходили на невеличкий майдан з бензозаправною колонкою та маленькою будочкою для пасажирів, що дожидали автобуса, йому було, мабуть, ще нудніше, як їм. До Полічки можна було приїхати або поїздом із Нового Міста на Мораві, або автобусом із Глінська занедбаною напівгірською дорогою, якою, до речі, приїхав Кост. Людина, яку він тут очікував, прибуде не поїздом, бо з Прагою залізничний зв'язок звідси поганий, а автобусом або ж машиною. До Полічки прибули по обіді два автобуси. Один о 14.45, а другий о 17.58.
Автобусом о 14.45 приїхало дев'ятеро пасажирів, всі, видно, тутешні, бо ніхто з них не поцікавився готелем. Косту страшенно хотілося піти прогулятись, але доводилось рахуватися з тим, що очікувана ним особа може прибути машиною. Тому він самовіддано нудився аж до шостої вечора, коли почувся жахливий гуркіт розхитаного автобуса. Надворі було ще досить видно, і він ясно побачив, що з автобуса вийшли двоє: дівчина в елегантному демісезонному пальті і юнак років двадцяти, одягнений у твідове пальто незвичного покрою. Вони озирнулись довкола й одразу ж попростували до готелю «Під сонцем». Незабаром Кост уже чув, як слуга, за його вказівками, заводить їх до сусіднього номера. Хоча Кост заздалегідь відсунув шафу, яка закривала двері, проте не почув нічого, крім голосів, жіночого та чоловічого, і часом сміху. За півгодини обоє пішли до їдальні, мабуть, вечеряти. Кост, що саме на це й розраховував, замовив вечерю собі в кімнату. Десь за годину з їдальні долинула музика. Хтось дуже гарно грав на роялі. Ще за годину ті двоє повернулись у номер. В готелі було зовсім тихо. Тепер вони вже не розмовляли голосно, а про щось напівпошепки радились. Невдовзі двері їхньої кімнати рипнули. Кост вислизнув за ними. Зал був у сусідстві з їдальнею, що з'єднувалася з кухнею обертовими дверима з матового скла. Скрізь панувала мертва тиша, в готелі, мабуть, було дуже мало пожильців. Кост через кухню пройшов до їдальні. З танцювального залу долинав шепіт. Дівчина, що була тепер у светрі й чорних штанях, сиділа біля рояля і долотом знімала планку. Поруч неї стояв юнак, що без пальта виявився зовсім худим, і присвічував кишеньковим ліхтариком. У другій руцi він тримав револьвер, але незабаром поклав його на кришку рояля. Дівчина якийсь час длубалась, потім на мить зупинилась і глянула на юнака. Кост упізнав її — то була дівчина з автобуса «Kraft durch Freude», її фото Клубічко йому показував.
— Слухай, Берте, — стиха промовила вона по-німецькому, — я кажу тобі, що це марна праця. Адже Віртер присягнувся матусі, що ті речі є лише в «Орфеї» з лавровим вінчиком.
— Віртер міг нещиро присягнути, — сердито прошепотів юнак. — Твій батько міг сховати дещо і в роялі без лаврового вінчика.
— Одначе, — заперечила дівчина, — «Орфей», у який я хотіла заглянути в консерваторії, мав саме таку емблему. І про це мамі Віртер сказав.
— Це дуже добре, — нетерпляче відрубав юнак, — та коли я вже тут, то мушу його оглянути. Дай сюди долото, я зроблю це сам, коли ти така ледача.
Дівчина віддала йому долото й почала присвічувати. Час від часу вона занепокоєно озиралась на двері і врешті прошепотіла:
— Швидше, Берте, я щось почуваю себе тут не дуже добре. Мені б не хотілося, щоб мене ще раз застукали під роялем. Тим паче, що все це даремно, там однаково нічого немає.
Юнак на відповідь пробурчав щось незрозуміле і працював далі ще завзятіше. Незабаром Кост почув, як планка впала на підлогу. Потім юнак майже вигукнув:
— Прокляття — нічого!
Ту ж мить почувся настійливий голос дівчини:
— Облиш це, Берте. Невже ти хочеш накликати на нас поліцію? Постав планку на місце.
Юнак, тихо проклинаючи все на світі, взявся до роботи.
— Поліція! — пробурчав він. — Я боюся її найменше. Побачиш, їм скоро звелять у це не втручатися.
Кост примчав до Клубічка на другий день вранці. Парочка, яку йому пощастило сфотографувати, звеліла розбудити себе на вранішній автобус. Він приїхав з ними до Праги, не викликавши їхньої підозри. З автобусної станції вони поїхали в готель «Шроубек» на Вацлавській площі. Кост попросив показати йому книгу реєстрації гостей. Ті двоє назвалися Еммою та Гербертом Ванке. Мешкали там із 13 вересня.
