Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги регистрация .txt) 📗

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана… [1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…

Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.

Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не погрожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запитав, хто вони й куди їдуть?

Леребур пред’явив документи й пояснив, що вони — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.

— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міністерства внутрішніх справ.

— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!

Жорж посміхнувся.

— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.

Командир задумався. Цей європеєць мав-таки рацію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:

— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А грабує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи більше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…

Леребур сів за руль, — була його черга вести машину, — й пообіцяв:

— Напишемо, як є… — Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їхали: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігаються з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…

— У нього мужнє й благородне обличчя, — зауважив Карл.

— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.

Карл зареготав.

— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.

— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.

Карл схвально нахилив голову — Гюнтер мав-таки рацію.

Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової трави. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це — трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля — Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо трава зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, людина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.

Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.

Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скінчились, тепер “пежо” котився зі своєю звичайною швидкістю — шістдесят кілометрів на годину. З гребеня невеличкого горба Жорж уже побачив будиночки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупинилась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:

— Чекати тут когось, щоб виканючити галон бензину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не більше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.

Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаючись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго залишалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.

Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чолов’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:

— Хто такі?

— Журналісти. Ми — швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.

— Не бачу, на чому ви їдете… — зареготав чоловік і простягнув руку. — Документи!

Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в тому числі й документи, залишилось у “пежо”.

Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:

— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?

— Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.

— Гарна легенда, капітане, — підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. — Можу закластися, це — шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…

— Маєш рацію, — схвалив капітан. — Так ось, лебедики, казатимете правду, чи допомогти вам? — ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. — Для чого вас підіслали сюди?

— Ви можете легко перевірити, — швидко почав Карл, — наша машина…

Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.

— Ви не маєте права! — раптом закричав Гюнтер. — Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!

— Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, — додав Карл, тримаючись за щоку, — і я вимагаю, щоб ви…

— Ти тут нічого не можеш вимагати, — вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: — Ясно, шпигуни… Розстріляти!

Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвівся на коліна, мовив якомога переконливіше:

— Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.

Капітан схопив його за барки, підвів.

— Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.

— Маємо листа до полковника від самого Чомбе.

— Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! — відштовхнув Карла. — Розстріляти!

Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’язали. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до узбіччя.

— Давай… Нема часу…

Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішення, і їхню долю вирішено.

Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покірно пішов до кущів.

Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовхнули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.

— Даю вам слово честі, — почав у розпачі, — ми журналісти й маємо доручення до полковника… — Солдати підхопили його під руки, потягли. — Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!

Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.

Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Молодик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою: