Смерть малороса або ніч перед трійцею - Мухарський Антін (полная версия книги .txt) 📗
«Тяжка внутрішньополосна травма, із сильним зовнішнім (та вірогідно внутрішнім) крововиливом, що сталася в наслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі», — приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радяться із хірургом, що ж його робити далі.
«Тільки у Київ у Військовий госпіталь до Зомбаківського, бо я боюся більше ніхто і не візьметься… Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника… або, чорт його знає, може якось через анус під загальним наркозом… коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратимо!»
«Ну-ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України», — озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав.
І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу і він, справді ледь-ледь, але посміхався. Лікарі вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив в це всім серцем, всією душею!
Але долі судилося вчинити інакше.
Десь здалеку почулося завивання сирен і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.
«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» — з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.
Коли ж ноші було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них… кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!
«Що там у нього?» — запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.
«Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато…»
«Наскрізні? — головлікар нахилився намагаючись побачити характер поранень… — фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?»
«У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку… хрін його знає…»
«Теж наскрізна… оно вихідний отвір… — вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, — Марино Олексіївно, — звернувся до медсестри, — зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні дані на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що і попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини… Іване Петровичу, — звернувся до хірурга, — ми з вами їдемо, давайте збирайтеся… Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь і чим швидше, тим краще…
«Так машина ж одна! — спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.
«Нічого, якось помістимось!»
Коли ж хвилин за сім, карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.
Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»
«Та хєрня якась! — знизав плечима один з ментів, — оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01… скільки там?» — запитав у товариша.
«666 Ка Ве…» — відповів той, затягуючись цигарчаним димом.
«Отож… а десь години близько пів п'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе-хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські… Опа! Ідіть сюди… Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули тай розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі… А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує… у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати… Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому вийшло, як вийшло. Завалили, карочє… Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався… Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить…»
«Ага, якщо виживе…»
«Та виживе, виживе… — роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, — звичайний больовий шок, і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня, «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе… Хоча…»
Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин, проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого у всьому світі міста, що занурене у найміцніший передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.
Саме о цій порі доспівували свою третю за ранок пісню горласті півні по всій Україні. Але найголосніше виводив своє «ку-ка-рі-ку» видатний забіяка із Плисецького вогняно-червоний Жора.
Сонце вже показало з-за обрію густо-рожевий, полум'яний диск і піднімалося з того боку нашого пишного краю, де несла свої води швидкоплинна Десна. Від його ще зовсім лагідних, теплих променів розбігалася, тікала навсібіч різна сатанинська наволоч.
Втікали у свої хащі та малогабаритні квартири звичайні лісові та київські відьми, дикі вурдалаки та лисаки плигали в свої болота та каналізаційні люки, забивалися у підвали перевертні, дрібні та середні демони різних мастей втікали далі із ніччю на захід і, лише один, здоровезний лисий і рогатий чорт настирливо переслідував карету швидкої допомоги, в якій знаходилася заповідана йому душа малоросійського письменника Леся Білого.
Якщо встигне ухопити її до шостої ранку, як на великий лаврський дзвіниці ще не задзвонять дзвони, а сонце не освітить разом куполи усіх київських церков, то буде душа його навіки! А як забариться сам чорт, то світлий празник Святої Трійці, яка воз'єднається нині на небесах, відніме у нього те право! Бо не дозволяє Господь на Великі, двунадесяті свята забирати чортам душі людські у пекло.
Тому і летів чорт за машиною, підглядаючи за усім, що відбувалося в її салоні, де на пересувних ложах з обох боків лежали два поранені чоловіки, один з яких був непритомний, а інший (душа його і належала чорту) із вдячністю дивився на дії лікарів — хірурга та його помічниці, що у будь-який спосіб підтримували у них обох життя. Головлікар поруч з водієм сидів на передньому сидінні.
Чкурнувши проспектом 40-річчя Жовтня, машини вилетіли на Московську площу і бульваром Дружби народів помчали у бік іншого бульвару імені видатної української поетеси Лесі Українки, де і знаходився військовий шпиталь, у якому чергова бригада хірургів-лікарів вже готувала операційні для двох поранених.
