І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Усі виструнчилися, коли ввійшов генерал. Еверс попрямував на своє місце на чолі стола, але не сів, а став за своїм стільцем. Офіцери також стали, кожен за відведеним йому місцем. Еверс пальцем поманив Гольдрінга і рукою вказав йому на стілець праворуч від себе.
— Панове офіцери! — звернувся генерал до присутніх. — Дозвольте відрекомендувати вам нового офіцера нашого штабу, лейтенанта барона фон Гольдрінга.
Генріх вклонився присутнім.
— Він працюватиме моїм офіцером для особливих доручень. Досі лейтенант фон Гольдрінг був офіцером для доручень при начальникові відділу І-Ц штабу корпусу, яким командував генерал Іордан.
Дехто з офіцерів поштиво глянув на Генріха.
— Ближче ви познайомитесь з ним в процесі самої роботи. Генерал сів.
Слідом за ним посідали і офіцери. Генерал налив собі супу. Взялися по черзі за розливні ложки й інші. Генріхові було дуже кумедно спостерігати, як усі присутні наслідували свого начальника.
Обід тривав довго і нудно.
Нарешті генерал підвівся. Підвелись і офіцери. Генріх полегшено зітхнув.
— Після обіду я вам потрібний? — запитав він Лютца, коли вони вийшли з казино.
— Знаєте, давайте вже з завтрашнього дня. Якось ні до чого душа не лежить. Та й у генерала болить печінка — отже, він сидітиме в себе на віллі.
— Тоді до дев'ятої. Якщо я вас не знайду в штабі, приходьте прямо до моєї кімнати.
У вестибюлі готелю Генріх зіткнувся з Монікою.
— Доброго здоров'я, мадемуазель! — привітався він з дівчиною досить холодно.
На його здивування Моніка посміхнулася:
— Доброго здоров'я, бароне!
— А ви вмієте посміхатися? — з удаваним здивуванням запитав Генріх.
— Я, здається, жива істота. Що ж тут дивного?
— У вашій літературі є чудовий роман, який ви, звісно, читали: «Людина, котра сміється». Ну, а вас тут називають: «Дівчина, котра не сміється». Наші офіцери мені говорили, що жодного разу ви до них не посміхнулися.
— Посміхатися їм?
— Виходить, ви зробили для мене виняток?
Моніка, певно, згадала дане їй Франсуа доручення і прикусила губу, щоб утриматися від ущипливої відповіді. Але все-таки не втрималась.
— Ви надто високої думки про себе, бароне! Я привітніша до вас тому, що вважала вас більш культурним, ніж ваші колеги, які добрим вихованням аж ніяк не можуть похвалитися.
— Ви з упередженням ставитесь до нас, німецьких офіцерів, і тому всіх міряєте однаковою міркою.
Моніка глибоко перевела дух і опустила вії, мабуть, ховаючи гнівний блиск очей.
— Війна є війна, мадемуазель. Не ви й не я її почали, — примирливо сказав Генріх.
Дівчина не відповіла, але й не пішла, і у Генріха раптом майнула смілива думка:
— Мадемуазель Моніка, ви не вважатимете мене настирливим, якщо я насмілюсь просити вас зробити мені одну велику послугу?
— Навряд чи я зможу в чомусь вам допомогти.
— О, я певен, що зможете. Адже ви розмовляєте по-німецькому і вам легко буде допомогти мені вивчити французьку мову.
— У вас під час допитів є перекладачі!
— Невже ви гадаєте, мадемуазель… Адже я не есесівець, а звичайний собі офіцер, якого призвали в армію. Ще до війни я самотужки почав вивчати вашу прекрасну мову, мадемуазель, а тепер, коли трапилась така чудова нагода…
— Чудова для вас, бароне, але дуже сумна для нас, французів. Хоча… — Моніка труснула головою, і її хвилясте волосся розсипалося. — Я вірю, що Франція ще буде великою державою!
— Я теж у це вірю, мадемуазель. Хіба можна скорити надовго волелюбний народ, народ з такою славною історією?
Уста дівчини зовсім по-дитячому напіввідкрились від здивування. Генріх зробив вигляд, що не помічає враження, яке справили його слова.
— Так ви згодні допомогти мені?
— Вивчати мову не так просто, — ухилилася від прямої відповіді Моніка. — Для цього, крім словників і підручників, потрібні не лише здібності учня, а й учительки. Мені здається, ви могли б знайти далеко кращу помічницю, ніж я.
— Ні, ні, я все добре обміркував і саме на вас покладаю найбільші надії. Зважте на те, що я не матиму певного вільного часу для занять, А те, що я живу у вашому готелі, полегшує справу, — ви даватимете мені уроки тоді, коли ваші і мої вільні години збігатимуться. І не забувайте, цим ви робите не лише послугу мені, а й… ну, як би вам сказати… руйнуєте перепони, які віддаляють один народ від другого. Коли людина вивчає якусь чужу для неї мову, вона мимоволі проймається і духом того народу. Адже так? Починає краще розуміти його культуру, прагнення. Я все це виклав вам досить незграбно, плутано, але щиро.
— Ну гаразд! — нарешті погодилася Моніка. — Але ж треба мати словники, підручники…
— Все це я вже придбав! І коли ви зараз маєте час, я б просив вас поглянути на них. Можливо, доведеться купити інші.
Моніка завагалася. Розуміючи причини її нерішучості, Генріх поспішно сказав:
— Словом честі я можу вам гарантувати цілковиту безпеку.
Трохи почервонівши, дівчина ступила на сходи, що вели на другий поверх, де була кімната Генріха.
Пропустивши Моніку вперед, Генріх на мить затримався в передпокої.
— Фріц, — сказав він тихенько денщику, — ось тобі гроші, побіжи купи найкращих цукерок і фруктів.
Коли Генріх зайшов до кімнати, Моніка вже сиділа в кріслі біля стола і переглядала словники.
— Як ви вважаєте, стануть у пригоді?
— На мою думку, словники непогані. Тут є граматичні правила, а в кінці подано готові речення, необхідні для першого вжитку. Дуже зручно для туристів і… завойовників.
— Ви жорстокосерді, мадемуазель! Проте мені, як учневі, це піде на користь. Що ж до речень для першого вжитку, то я їх осягнув, принаймні настільки, щоб зрозуміти ту фразу, яку ви сказали вашій матері під час нашого першого знайомства.
— Невже вона така значна, що ви її запам'ятали?
— Принаймні досить образлива, щоб її не забути. Ви твердили, що я награбував багато грошей.
Моніка густо почервоніла.
— Я не знала, що ви мене почуєте. Адже ви говорили, що ані слова не розумієте по-французькому, — сказала вона, виправдуючись. — Ви спровокували мене своєю заявою про незнання мови! І це не тільки нечемно, а й нечесно! А тому і не чекайте, щоб я у вас попросила пробачення!
— Я чекаю лише одного: щоб ви мені сказали, коли ми можемо почати наші уроки? Звичайно, я мушу спочатку це погодити з вашою шановною матір'ю, мадам Тарваль?
— З мамою я погоджу все сама. А почнемо… — Моніка замислилась. — Ну, хоча б завтра! — сказала вона рішуче, підвелась і, холодно кивнувши головою, вийшла.
ОСОБОЮ ГОЛЬДРІНГА ЦІКАВИТЬСЯ ГЕСТАПО
— Вам термінове завдання генерала, Гольдрінг, — сказав Лютц. — Потрібно підшукати зручне місце, щоб на ньому провести пробну стрільбу з міномета. Довжина майданчика повинна бути не менша шестисот метрів, ширина — двохсот. Бажано, щоб місцевість не була вкрита високою рослинністю і щоб не треба було виставляти сторожову охорону.
— А трава не заважатиме?
— Зорієнтуйтеся на місці. Провадитиметься випробування нових запальних мін. Я гадаю, — продовжував Лютц, підійшовши до настінної карти, — що ось тут, на північний захід від Сан-Ремі, є плато, яке нас може влаштувати. Огляньте його. Зробіть це до обіду. Їхати доведеться верхи, бо машина там не пройде. Візьміть двох солдатів з комендантської роти і обов'язково захопіть з собою автомат.
— Мій новий шістнадцятизарядний пістолет не гірший від автомата!
— Будьте обережні. Є дані, що партизани вештаються в околицях міста.
— Негайно ж виїжджаю, гер гауптман!
Захопивши зброю, Генріх за чверть години вже їхав до плато, в супроводі солдата-коновода, озброєного автоматом.
Кілометрів за п'ять дорога закінчувалась, і далі до плато вела лише вузенька стежечка, що круто здіймалась вгору. Ненатреновані коні почали задкувати, лякаючись крутизни.
— Залишайся біля коней і чекай мене! — наказав лейтенант коноводові.
