Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Хостел розташувався у простій одноповерховій будівлі, всього за один квартал від центру Куйяби. Наша кімната виявилась страшенно тісною і бідно обставленою (по суті, окрім ліжок в ній нічого не було), зате достатньо чистою. Єдине вікно, над яким нависала масивна коробка старомодного кондиціонеру, впиралося прямісінько у стіну сусіднього будинку.

Помившись і перевдягнувшись у чистий легкий одяг, більш відповідний паркому бразильському літу, я та Алекс ввалилися в офіс «Pantanal Nature» (так, судячи з вивіски, називалась компанії Айлтона, від імені якої він час від часу водив мандрівників углиб Пантаналу), котрий знаходився відразу навпроти рецепції. Чесно кажучи, я посоромився б називати офісом убогу кімнатчину розміром 2 х 2,5 метри, в якій розмістилося все майно «Pantanal Nature». Але хто їх зна, тих бразильців? Можливо, за місцевими мірками то вважалося мега-крутим офісом.

Поки ми з товаришем, влаштувавшись на широких плетених кріслах, чекали на Айлтона Лару, мене не полишали неспокійні думки. «А раптом історія з візиткою всього лиш трюк, вигаданий хапкими жіночками — торговими агентами біля виходу з аеропорту? — думав я. — Може, вони навмисне скористалися іменем відомого натураліста, аби затягти нас до ось цієї жалюгідної контори із завсім неромантичною назвою «Природа Пантаналу»? І той провідник, який незабаром постане перед нашими очима, матиме стільки ж спільного з Айлтоном Ларою, як я з Уїнстоном Черчілем!». Чекання затягувалось, зміцнюючи фундамент недовіри під моїми підозрами і побоюваннями.

Зрештою знадвору долинуло кректання старенького двигуна, котре зависло у повітрі прямо навпроти хостелу. Кілька секунд двигун ґелґотав наче страус, після чого пчихнув і замовк. Затим голосно ляснули дверцята, а двоє зморшкуватих старих, що сиділи на лаві попід хостелом, голосно привіталися з новоприбулим.

Дімон та Лаврентій зайшли до офісу за мить до того, як двері прочинилися і до кімнати впірнув молодий широкоплечий бразилець. Зелена футболка вкрилась від поту темними плямами на грудях та біля шиї, показуючи, що він поспішав. Молодий чоловік зняв ковбойського капелюха і приязно привітався:

— Ola?! Tudo bem? [28] Я — Айлтон Лара!

Я окинув його прискіпливим поглядом і всі мої сумніви розлетілися геть, наче їх підірвали потужним зарядом вибухівки. Поза всяким сумнівом, переді мною стояв хлопець з фотографії у «Lonely Planet».

— Той самий? — замість привітання уточнив я, труснувши перед собою путівником.

Айлтон сором’язливо всміхнувся і знизав плечима, немов промовляючи: і таке буває. А тоді проказав:

— Так, це я.

— Я Макс. А це мої товариші, — я по черзі відрекомендував напарників: — Алекс, Діма і Лаврентій. Ми всі з України.

Поки бразилець вітався з кожним із моїх друзів, я уважно його роздивлявся. Коротко підстрижений, темнолиций, з якимись аж надто добрими, як на чоловіка, карими очима та двома рядами білосніжно-білих зубів, котрі ще більше підкреслювали бронзовий перелив шкіри. Високий, без виразної мускулатури, проте доладно скроєний (до слова, в Бразилії через переважно м’ясний раціон і чоловіки, і жінки доволі пухкенькі). Він видавався грубуватим як на вченого-зоолога, і водночас надто делікатним як для людини, котра чималу частину свого життя провела в непролазних нетрях.

Закінчивши обмін люб’язностями та взаємні розпитування, ми перейшли до справи.

— Коли ми вирушаємо у Пантанал? — сяючи, мов сонечко, почав я.

Тільки-но Айлтон розтулив рота, аж тут його перебиває Лаврентій. З прискіпливістю і поважним притиском, які властиві юристам, він говорить:

— Максе, почекай, — звернувся спочатку до мене. — Нехай Айлтон найперше розповість нам, чим конкретно ми займатимемось, куди саме він нас везтиме і скільки це коштуватиме. Якщо не сподобається, ми підемо шукати когось іншого.

— Але це ж натураліст, який, по суті, живе у Пантаналі! Нічого кращого навіть…

Сповненим гідності жестом Лара наказав мені замовкнути, а тоді повернувся до бразильця і відкарбував кострубатою англійською:

— Ви казати нам спочатку, куди ми їхати і що там бачити.

Відкинувшись на спинку крісла, Айлтон на хвильку задумався.

— Жаль, що ви приїхали так пізно, — зрештою озвався він. — Зливи частішають, і за два тижні в Мату-Гросу почнеться сезон дощів. Зазвичай, беручись за сафарі, я даю своїм клієнтам 95% гарантію, що відшукаю і покажу їм ягуара.

— Живого ягуара? — аж присвиснув Алекс.

— У природних умовах? — бовкнув я.

Бразилець стримано кивнув. Причому, присягаюся, у тому кивку не було жодного натяку на позерство чи підкреслений артистизм. Для цього чувака, схоже, побачити ягуара дійсно не було чимось особливим.

— Цього сезону до мене приїжджав фотограф з «New York Times». Два тижні не вилазив із савани. Тричі ми натрапляли на дорослу кішку, один раз просто в її лігві.

— І? — глитнувши слину, озвавсь я.

— Наробили багато класних фоток, — сміючись, відказав Айлтон. — Зараз, на жаль, вода потроху піднімається, майже всі ягуари відступили до гір. Якщо ми натрапимо хоча б на слід ягуара, це буде велике щастя. Але не переймайтеся, — смаглявий хлопець поспішив заспокоїти нас. — І без того ви побачите багато всілякої живності. Спочатку їдемо по Транспантанейрі практично до самого Порто-Джофре, затим звертаємо вбік і, якщо дороги ще не розмило, постараємось дістатися до фазенди мого товариша. Там буде наша основна база. Щонайменше один раз я проведу вас пішки по Пантаналу, потім забиратимемось далі на конях, якоїсь ночі (звісно, якщо не буде зливи) виберемося на нічне сафарі, ну і на завершення — ми цілий день плаватимемо по Ріо Кларо, де ви зможете порибалити на піраній.

— І це все? — високодумно спитав Лаврентій.

Мені здалося, Айлтон на якусь хвильку сторопів. А ще я підмітив вираз легкого розчарування, що мелькнув у його очах. Проте наступної миті обличчя бразильця набуло звичної незворушності і він спокійно підтвердив:

— Так.

— Ну не знаю… — прогугнявив наш доблесний юрист.

— Це круто! — поривно випалив я, аби трохи притлумити неприємний присмак, що завис у повітрі після Лаврентієвого запитання. — Не можу дочекатися, коли ми поїдемо!

Айлтон Лара зиркнув на мене і всміхнувся, показавши, що зрозумів, кому з нас належала ідея попертися в Пантанал.

У 1973 бразильський уряд осінила конгеніальна ідея прокласти автомобільну дорогу через увесь Пантанал від Куйяби до Корумби, прикордонного міста, розташованого по інший бік боліт на кордоні з Болівією. Після того, як робітники досягли Порто-Джофре, підготувавши для магістралі земляний насип висотою кілька метрів і довжиною 145 кілометрів, несподівано спливло питання доцільності будівництва. Якийсь розумник поставив уряду просте запитання: на дідька будувати дорогу, котра шість місяців на рік знаходиться під водою?

Будівництво припинили. Результатом проведених робіт, а точніше — їхніми залишками, і є Транспантанейра. По суті, Транспантанейра — то брудний земляний насип, що тягнеться вглиб Пантаналу, оточений густими заростями та сотнями різних тварин, серед яких найчастіше трапляються jacare?s(каймани) та капібари.

Вздовж усього шляху збудовано 125 невеликих дерев’яних мостів. На 65-му кілометрі обриваються всі електричні мережі. Протягом наступних сорока кілометрів все, що працює на електриці, живиться від дизельних генераторів чи сонячних батарей. Після 105-го кілометру довколишній краєвид різко змінюється, стаючи ще дикішим. Тут починається справжній Пантанал, країна ягуарів, останній прихисток цих волелюбних кішок у Бразилії.

Обривається Транспантанейра на Порто-Джофре. На всіх картах Порто-Джофре чомусь позначене як місто. Насправді це безсоромний обман. Порто-Джофре — ніяке не місто, а лиш невеликий готель з рестораном…

Ми ще дуже довго сперечалися, обговорюючи терміни перебування в нетрищах, і чи варто взагалі стільки платити за кількаденну вилазку в дрімучу шалину найбільшої заболоченої території світу, де не буде холодного пива, пляжів та гарних дівчат. Я відчував, як моє, за звичайних умов гранітне терпіння, розсмоктується та поступово змінює агрегатний стан, і, перетворившись на пару, виходить разом з краплинками поту через пори у шкірі.