Серця трьох - Лондон Джек (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
Кохала!.. Вона навіть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся і Торес — і надія розгорілася в ньому ще яскравішим полум’ям. Він вважав Леонсію вже майже своєю. Адже вона сказала: “кохала”, виходить, вона вже більше не кохає Генрі. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жінка з такою ніжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, поки той, інший, ще живий. Яка тонкість почуттів! Торес з гордістю подумав і про тонкість власних почуттів і навіть привітав себе в душі з тим, що зумів так правильно розгадати таємні помисли Леонсії. Тепер вже він подбає, вирішив Торес, аби ця людина, котра має вмерти наступного ранку, не була помилувана і не втекла з в’язниці. Для нього було зрозуміло одне: чим скоріше Генрі Морган помре, тим скоріше він матиме Леонсію.
— Не будемо більше про це говорити… поки, — сказав він з лицарською галантністю, не менш галантно потиснувши руку Леонсії; потім підвівся з колій і пильно подивився на неї.
Вона відповіла йому вдячним потиском і, визволивши свою руку з його руки, теж підвелася.
— Ходімо, — сказала вона, — подивимося, що роблять наші. Адже вони зараз розробляють — або, вірніше, намагаються розробити — план порятунку Генрі Моргана.
Коли вони вийшли на терасу, розмова негайно урвалася, немов присутність Тореса викликала недовіру.
— Ну як, придумали що-небудь? — запитала Леонсія.
Старий Енріко, який, незважаючи на свій вік, був такий же
стрункий і Спритний, як кожен із його синів, тільки похитав головою.
— Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, — почав було Торес, але відразу замовк, побачивши застережливий погляд Александро.
На алеї, що вела до веранди, з’явилося двоє обшарпаних хлопчаків. Судячи зі зросту, вони мали не більше десяти років, але за хитрим виразом очей і облич вони здавалися дещо старшими. Одягнені вони були кумедно: один мав сорочку, а другий штани. Але яка сорочка! і які штани! Були вони старі, парусинові й у свій час належали дорослій людині; хлопчисько ж натягнув їх на себе до підборіддя й обв’язав мотузкою навколо шиї, щоб вони не могли зісковзнути, а руки просмикнув у діри, що зяяли на місці бічних кишень; унизу штани були обрізані ножем — за його зростом. На другому хлопчиськові була чоловіча сорочка, поділ якої волікся по землі.
— Геть! — гаркнув на них Александро.
Але хлопчисько в штанях незворушно зняв камінь, що ніс на голові, і витяг з-під нього листа. Алесандро перехилився через балюстраду, узяв листа і, глянувши на адресу, передав Леонсії, а хлопчиськи взялися канючити гроші. Френк, дивлячись на це забавне видовище, мимоволі розсміявся, кинув кілька срібних монеток, і сорочка зі штаньми негайно подалися алеєю геть.
Лист був від Генрі, і Леонсія швидко пробігла його очима. Лист цей не скидався на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскільки така непередбаченість може трапитися, Генрі вважав своїм обов’язком попрощатися з Леонсією; при цьому він жартівливо просив її не забувати Френка, який заслуговує на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього, Генрі.
Спочатку Леонсія хотіла було показати лист усім іншим, але рядки про Френка змусили її відмовитися від свого наміру.
— Це від Генрі, — сказала вона, ховаючи записку за корсаж. — Нічого істотного він не пише. Вочевидь, він не сумнівається, що так чи інакше йому вдасться врятуватися.
— Ми вже постараємося, щоб йому це вдалося, — рішуче заявив Френк.
Вдячно посміхнувшись йому і привітно зиркнувши на Тореса, Леонсія сказала:
— Ви казали, що у вас є якийсь план, сеньйоре Торес?
Торес посміхнувся, підкрутив вуса і набрав поважного вигляду.
— Існує тільки один спосіб — спосіб грінго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий і надійний. Саме надійний. Ми поїдемо і викрадемо Генрі з в’язниці — зухвало, грубо і відкрито, як це роблять грінго. На це вони не очікують, а тому операція напевно удасться. На узбережжі можна знайти досить бандитів, за якими плаче шибениця, і з їхньою допомогою атакувати в’язницю. Пообіцяйте їм добре заплатити, тільки усі гроші не давайте відразу, і все буде як слід.
Леонсія радісно закивала. У старого Енріко заблищали очі, а ніздрі роздулися, ніби він уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усі подивилися на Френка: що він думає про це? Він заперечно похитав головою, і обурена Леонсія навіть вигукнула щось різке.
— Цей план безнадійний, — сказав Френк. — Ну навіщо усім нам ризикувати головою, вдаючись до цієї авантюри, приреченої на провал? — Говорячи це, він підвівся зі свого місця поруч Леонсії і, підійшовши до балюстради, став так, щоб бути між Торесом та іншими; вибравши мить, він кинув застережливий погляд Енріко і його синам. — Що ж до Генрі, то схоже, йому вже не допоможеш.
— Коротше, ви не довіряєте мені? — розсердився Торес.
— Не дай Боже! — запротестував Френк.
Але Торес, не звертаючи на нього уваги, продовжував:
— Виходить, по-вашому, я не можу брати участі у сімейній раді Солано, моїх найдавніших і найшановніших друзів? І це забороняєте ви — людина, яку я ледве знаю?
Старий Енріко, помітивши, як спалахнуло гнівом обличчя Леонсії, поспішив застерегти її поглядом і, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:
— У Солано не може бути такої сімейної ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справді давній друг нашої родини. Ваш покійний батько і я були товаришами і дружили, як брати. А проте — пробачте старому за відвертість — сеньйор Морган слушно зауважує про безнадійність вашого плану. Штурмувати в’язницю — найчистіше божевілля. Ви гляньте на товщину її стін. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втім, мушу зізнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася мені. Коли я був ще зовсім молодим і боровся з індіанцями в Кордильєрах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручніше, і я розкажу вам цю історію…
Але Торес, пославшись на численні справи, відхилив запрошення, дружньо потис усім руки, кількома словами вибачився перед Френком і, сівши на свого коня, сідло і вуздечка якого були оздоблені сріблом, поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стріт. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки міг передавати депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.
— Що ви маєте проти сеньйора Тореса і чому ви відхилили його план і так розсердили його? — спитала Леонсія Френка.
— Нічого, — відповідав той, — просто ми не маємо потреби в ньому, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А може, йому і зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і вчинимо: вирушимо до в’язниці і викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І нам зовсім не треба доручати це бандитам, за якими плаче мотузка, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро чоловіків. Якщо ми самотужки не зуміємо впоратися з цією справою, то тут уже нічого не вдієш.
— Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, — заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.
Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього; але Френк підтримав юнака.
— Правильно сказано! — погодився вій. — Ми усунемо вартових.
— А стіни завтовшки в п’ять футів? — нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.
— Ми пройдемо крізь них, — відповів Френк.
— Але як? — вигукнула Леонсія.
— Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господарка гасієнди, мали б, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі “Три зірочки”.
