Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
Клосс допив останній ковток міцної та дуже солодкої кави, ще раз кинув оком на шпика на протилежному кінці столу. Той перехопив погляд, але нітрохи не знітився. Він доїв м’ясо, начисто вимастив таріль білою булкою і зараз, мабуть, молиться своєму аллахові, щоб людина, за якою наказано стежити, якомога довше сиділа в цьому прохолодному напівпідвальному ресторані. У Клосса виникло навіть співчуття до свого переслідувача. Він міг би сказати йому: “Знаєш, брате, посидь тут зо три години, я тим часом влаштую свої справи й вернуся. Адже ніхто не перевірятиме, виходив я з цього ресторану чи ні”.
Він збирався вже постукати в таріль, щоб покликати господаря, але той прийшов сам. Клосс сплатив за досить завищеним рахунком. Очевидно, іноземці були рідкісними відвідувачами цього ресторанчика, і його власник скористався випадком. Вже розсуваючи завісу, помітив краєм ока, що шпик нервово нишпорить у своєму портфелі. Клосс неквапно пішов нагору. Лишалась принаймні година, а до полудня він не боявся, що турецька поліція знатиме його маршрут. Що може бути природнішим, коли посланець німецького міністерства торгівлі відвідає німецьку торгову місію? Якщо тут і є щось підозріле, то тільки те, що робить він це лише на другий день після свого приїзду.
Зупинився Клосс перед залізною балюстрадою. Під ним гомоніла вулиця: продовжена мостом над затокою Золотий Ріг, вона сполучала західний район з європейським Стамбулом — під назвою Бей-оглу. Оце тут, поблизу пристані, звідки відпливає пором до Іскудару, старої азіатської частини міста, де живуть заможні грецькі крамарі, власники великих магазинів, на головній вулиці розташувалась німецька торгова місія. Клосс витяг із футляра свою “лейку”, наклацав кілька знімків.
Ідучи вниз, він помітив, що шпик щось квапливо записує до блокнотика із зеленою палітуркою. Клосс подумав про Марту Ковач. Може, тому, що в неї був темно-зелений плащ, а сумка й черевики мали такий самий зеленкуватий відтінок, що й блокнотик турецького шпика. Подумав. про неї, як про Марту Ковач, хоч міг би заприсягтися, що ні її ім’я, ні прізвище не відповідають дійсності. Вона не була вродливою, о ні, просто вирізнялася спокійною елегантністю, такою рідкісною у жінок з середньої Європи на третьому році війни. Він міг би зараз побитися об заклад, що вона майнула на пероні варшавського Центрального вокзалу, перш ніж він сів на своє місце у вагоні першого класу поїзда Варшава—Софія. А може, це тільки здалося? Він став на пероні, вдивляючись у червоне око семафора, зовні спокійний, хоч і не дуже впевнено почував себе в цивільному одязі, від якого одвик. Старанно приховуване збентеження мало серйозні підстави. Перейшовши під оруду Ресмана, він підлягав — і Клосс про це знав — посиленому наглядові. Тільки раз йому вдалося непомітно зв’язатися телефоном із Людвіком, який виконував протягом останнього часу роль зв’язківця Клосса з Центром, і повідомити його примітивним шифром про рішення своїх начальників. Він не знав, чи вдасться йому ще скористатися телефоном, точніше знав, що це буде неможливо. Знав лише день і час свого від’їзду. На випадок такої ситуації у них була багато разів випробувана система. Якийсь продавець газет або цигарок увесь час крутиться на пероні, й нема нічого дивного, що людина, яка лаштується до від’їзду, купує газету чи цигарку. Під час розрахунку дуже зручно кинути мимохіть кілька слів або передати, що більш безпечно, цидулку. Проте нині, як на лихо, на пероні не було нікого, хто сказав би, чи можна буде в місті, куди він їде за наказом німецьких начальників, розраховувати на допомогу Центру. Зо два рази йому вже випадало працювати без зв’язку із Центром, і Клосс знав, що для агента нема нічого гіршого, ніж подібна ситуація. Йому не потрібні були інструкції, що робити в Стамбулі, бо це підказували самі обставини. “Одначе факт відрядження мене німцями до цього міста міг би прислужитися і нам, нашій роботі”, — думав Клосс, не бажаючи зізнатися навіть собі самому, що йдеться передусім про те, щоб відчувати поруч себе присутність людей, яким можна безоглядно довірятися в найтяжчих випробуваннях. Щоб, навіть не користуючись їхньою допомогою, знати, що така допомога можлива. Відси й ледь приховувана нетерплячка.
Кілька хвилин тому погасло червоне світло і спалахнуло зелене — дорога поїздові, яким Клосс повинен був їхати, відкрита, а на пероні так ніхто і не з’явився. Пролунав протяжний свисток, з грюкотом позачинялися двері вагонів, паровоз смикнув і натужно зрушив вагони з місця. Клосс став на східцях, збираючись зачинити за собою двері, як раптом помітив хлопчину в картатій жокейці, котрий вибіг із тунелю. Клосс не міг помилитися: це мав бути той, на кого він чекав. “Може, його затримала облава, може, він лише в останню мить отримав інструкції?” — роїлося в голові. Хлопець не здавався, хоч поїзд і набирав швидкість. Він біг уздовж вагонів і кричав: “Кафе Розе”, — ніби це був заголовок найсенсаційнішої статті у варшавській щоденній газетці. Хлопець, мабуть, побачив Клосса, який стукнув за собою дверима, бо, вигукнувши ще раз своє “Кафе Розе”, уповільнив біг, а потім — ніби у відчаї — рвучко повернув до виходу.
Ще не знаючи, що повинно означати “Кафе Розе”, Клосс не мав сумнівів, що це призначалося для нього. Він пішов коридором, шукаючи купе, де залишив свою валізу. Може, тому, що, зазираючи до купе, дивився насамперед на горішні полиці, він не одразу помітив дівчину в зеленому плащі. Вона сиділа зіщулившись у кутку купе і роздивлялась, як за вікном повільно пропливають стіни якихось залізничних складів. Майже непомітним рухом голови відповіла на його привітання. Так, це Марта Ковач — її прізвище Клосс дізнався лише згодом, провівши кілька годин у цьому купе, — вже в протектораті Чехії та Моравії. Вона була спритна дівчина. Не бажала знайомитися з випадковим попутником, що тільки б підсилило його обережність, навпаки, робила все, щоб уникнути розмови. Метка дівчина і непогана акторка. Лише за кілька десятків кілометрів до угорського кордону, коли почало зростати в ній нервове напруження, а точніше — як це вже Клосс знає тепер — вона почала удавати, що дуже нервується, де й поділася її байдужість! Вона ніби намагалася зарівняти провалля між ними, що виникло внаслідок тривалої мовчанки. Але тепер Клосс був насторожі. Йдучи до вагона-ресторану, він побачив (цього дівчина не знала) за погано закритою фіранкою одного із сусідніх купе чоловіка, якому не було чого ховати від Клосса своє обличчя, коли б не мав наміру діяти проти нього. Це був сам штандартенфюрер Ресман…
Клосс зрозумів, що може бути. Якщо він погодиться перевезти через кордон кілька пачок із цигарками, то стане її спільником, бо на території Угорщини пані Ковач зізнається, що працює на когось там, а в пачці, перевезеній Клоссом, будуть компрометуючі документи або мікрофільм. Відкритий шлях до шантажу: “Ви повинні мені допомагати, бо інакше…” Присутність Ресмана у щільно завішеному купе і той факт, що Марта подорожує зі зброєю (коли вона вийшла на часинку з купе, Клосс вправно обмацав муфту на поличці й відчув форми дамської “п’ятизарядки”), виключив можливість співпраці Марти Ковач з якоюсь союзницькою розвідкою чи підпільною організацією однієї з окупованих країн. Отже, обережно. Звісно, Клосс міг відмовити Марті Ковач у цій дріб’язковій послузі, руйнуючи увесь майстерно приготовлений план, але, по-перше, йому кортіло переконатися, що він не помиляється, по-друге — він знав, що коли СД справді вирішило ще раз його перевірити, то невдовзі знайде для цього іншу нагоду.
Отже, “він був такий люб’язний”, що взяв од Марти Ковач дві пачки із цигарками. Вибрав ті з них, у яких целофан був приклеєний нерівно, і показав Марті.
— Скажете, яку пачку відкривати, чи в усіх шукатимемо? — спитав він.
Марта не відповіла, Клосс зірвав целофан і, пильно дивлячись їй в очі, вийняв цигарку за цигаркою. Всередині пачки він відчув щось тверде.
— Мікрофільм, — сказав він скоріше ствердно, ніж запитально. — На кого ви працюєте? Попереджаю, що ми ще на території рейху, і я на найближчій станції покличу поліцію… Будете говорити?
