Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (книги хорошего качества .TXT) 📗
З другого поверху спустився високий сухорлявий стариган у розкішному чорному пальті з великим шалевим коміром сірого каракулю, у чепурній шапці пиріжком з такого самого хутра. Пальто було розстебнуте, і з-під нього виглядав світлий шарф. У лівій руці старий тримав невеликий саквояж. Він підійшов до конторки якось по-особливому впевнено. Красивим театральним жестом зняв шапку і ввічливо вклонився черговій, недбало кинув погляд на тих, що чекали. М'яким оксамитовим баритоном промуркотів, що змушений раптом виїхати, і попросив рахунок і документи. Сашко дивився на поважного старигана і не міг позбутися думки, що він його десь бачив. Чергова виписала квитанцію, незнайомий дістав із задньої кишені штанів гаманець, поклав якусь купюру перед жінкою, широким жестом відмовився від здачі. Цей жест і поставив усе на місце. Сашко згадав кінокартину, яку нещодавно дивився, і впізнав незнайомого. У професора Полежаєва з «Депутата Балтики» були такі самі манери. Схожість просто разюча! Тільки професор був трохи старший і одягнений бідніше… «Артист Черкасов», — здогадався Дорохов і почав пильно, уважно дивитися на артиста. Той ще раз уклонився черговій і вийшов з готелю.
Сашко глянув на Фоміна — той поспіхом надягав доху, шапку й моргнув йому: мовляв, одягайся.
— Лиши чемодан тут, і за мною.
Надворі було холодно й безлюдно. Перед готелем стояло кілька візників, а трохи оддалік швидко йшов актор. Фомін штовхнув Сашка в сани, що стояли посеред візницької вервечки, і щось сказав кучерові. Застояний кінь узяв з місця. Коли акторові зоставалося кроків двадцять до провулка, вони обігнали його, завернули за ріг і одразу зупинилися.
Фомін вискочив на тротуар.
— Мишо! Я з тобою, — гукнув йому кучер, зіскакуючи з передка. Скинув вовчу доху, і Сашко впізнав у ньому товариша, якого випадково бачив напередодні в секретній частині.
Той тицьнув Сашкові віжки й побіг за Фоміним. Сашко не одразу второпав, що відбувається, але й не схотів залишатися осторонь.
Накинув віжки на спинку саней і підбіг до Фоміна. Той пояснив «кучерові»:
— Ти, Федоре, йди назустріч, пропусти і страхуй ззаду. Ми братимемо.
Тільки-но кучер зник за рогом, вони також вийшли на перехрестя і віч-на-віч зіткнулися з «актором», той зробив був крок убік, але в руках у Фоміна з'явився револьвер.
— Спокійно, Нікітський, — тихо й чітко мовив Михайло Миколайович. — Дорохов, обшукай його.
Промайнула думка: знову він сплохував! Добре, що хоч не поділився своїми спостереженнями з дядьком Мишею. Він не дуже впевнено зробив крок уперед і побачив, як старий абсолютно незворушно поставив на тротуар саквояж, швидко скинув рукавички, миттєво, але майже непомітно озирнувся і, побачивши «кучера» з пістолетом у руці, усміхнувшись, пробурмотів:
— Чого ви хвилюєтеся, громадянине Фомін, я ж ніколи…
Але той не дав йому закінчити, вигукнув:
— Не ворушитися! Сашко! Кишені, швидко!
Дорохов засунув руку в праву кишеню шикарного пальта й витяг плаский чорний браунінг. Він уже цілком отямився. Переклав пістолет у свою кишеню і впевнено обшукував далі. У внутрішній кишені пальта виявився ще один такий самий пістолет. «Нічого собі артист! Черкасов! Ну й тюхтій я!»
— Подивися в рукавах і за коміром.
У рукавах нічого не було, а за коміром пальта, там, де кріпиться вішалка, виявився невеликий фінський ніж. Сашко ніяк не міг його відчепити і тому просто вийняв з піхов.
— Візьми саквояж, — звелів Фомін.
Баульчик був досить важкенький. Михайло Миколайович наказав «артистові» йти за ріг, де зупинилися сани. «Кучер» відкинув хутряну запону, спочатку сів Сашко, потім затриманий і поряд з ним Фомін, який уже встиг позбутися бороди. Дорохов заново переживав усе, що сталося, уявив свою спочатку захоплену, а потім розгублену фізіономію і насилу стримався, щоб не розсміятися. Йому хотілося розповісти про це Фоміну, але той був мовчазний і серйозний, та й не до веселих розмов було зараз.
У кабінеті Фоміна одразу ж зібралося начальство. Прийшли Чертов і його заступник Іван Іванович Попов. На столі були розкладені новенькі браунінги, вже без патронів, і все, що було в саквояжі: набір відмичок з легованої сталі явно невітчизняного походження та оригінальної конструкції дрель. «Артист» неквапливо повісив пальто на ту саму вішалку, де висів одяг Фоміна й Дорохова, свій, а не гардеробний, — він мав набагато скромніший вигляд поряд з пальтом затриманого. Нікітський розчесав чуприну і спокійно всівся на стілець. Здавалося, несподіване затримання не викликало в нього анінайменшого засмучення.
Михайло Миколайович розпочав допит, а Сашка послав по прокурора по нагляду за міліцією. Прокурор, трохи крихкотілий юнак, не змусив себе чекати. Він зайшов у кабінет і, розташувавшись за столом Дорохова, почав уважно розглядати Нікітського. Фомін дістав з сейфа пачку документів і поклав їх перед ним, пояснивши:
— Коротка характеристика Гриші Міжнародного. За двадцять один рік Радянської влади він устиг одержати в цілому дев'яносто років позбавлення волі, з них не відбув і десятої частини. Всього за ним чотирнадцять утеч з різних колоній. До речі, до революції також був засуджений кілька разів, окрім того був зареєстрований у розшукних поліціях Харбіна, Парижа та Варшави.
Прокурор довго і з інтересом перечитував документи і поставив одне-єдине запитання, що, видно, мучило його:
— Як же так, Нікітський, вам шістдесят п'ять років, а п'ятдесят з них ви крадете. Я розумію, за царизму вас штовхала нужда, безправність. Ну а тепер? Як же вам не соромно, Нікітський?
Злодій посміхнувся і поблажливо відповів:
— Знаєте, громадянине прокурор, у кожного своя життєва філософія. А втім, відповім вам афоризмом, що спав мені на пам'ять: «Весь світ театр, усі люди артисти, і кожен виконує свою роль, як уміє».
…Кілька днів у карному розшуку тільки й розмов було що про Міжнародного. Сашка розпитували про подробиці затримання, вітали з успіхом, хвалили Фоміна. Але Михайло Миколайович сказав, що операція провалилася. Увесь маскарад був затіяний для того, щоб виявити спільників Нікітського, а він поплутав їхні плани. І сам на першому ж допиті пояснив, що інтуїтивно відчув небезпеку й вирішив чкурнути з готелю. Жалкує, що не зробив цього напередодні.
— Приглядайся уважно до Нікітського, Олександре, — радив Фомін. — За колишніх часів увесь злочинний світ на отаких типах і тримався. Слава богу, небагато їх лишилося. Тепер такий «артист» раз на рік трапиться, а раніше, до революції, їх у кожному великому місті по п'ятеро чи й дюжині було. Цей Нікітський негідник найвищої марки. В собі упевнений, наші закони назубок знає і, треба визнати, відчайдушний, пройда, нічого не боїться. Хвалитися почне, то ти не перебивай, слухай уважно. Можливо, щось цікаве бовкне.
