Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович (е книги .TXT) 📗
Він закурив, замислився. Та життя нагадувало про себе. Воно не чекало, вимагало боротьби, вимагало його, Чорноп'ятова, сил.
— Прощай, Костю! — вголос промовив Чорноп'ятов. — Ми не забудемо тебе!..
Вернувшись від командуючого армією, полковник Бакланов вийшов з машини біля околиці свого сільця й попростував до буднику.
У палісадниках перед хатами відцвітав бузок, і його пряний аромат висів над вулицею. Цього року він цвів особливо буйно, дружно й довго, наче йому кортіло дочекатися повернення тих, хто його саджав, вирощував і пестив.
Зруйноване сільце з де-не-де уцілілими хатинками, все простріляне й обгоріле, різко контрастувало із святковим цвітінням бузку й навівало смуток.
Бакланов обійшов колодязний зруб, біля якого хазяйнували солдати, оголені до пояса. Залишаючи село, гітлерівці пристрелили двох псів і вкинули їх у колодязь. Солдати вичистили його і тепер вичерпували звідти воду.
Біля входу до хати стояв вартовий, а на східцях гапку сидів капітан Дмитрієвський. Побачивши Бакланова, він кинув недокурену цигарку, встав і спустився з гайку, даючи дорогу полковникові.
Бакланов мовчки пройшов до хати, слідом за ним попрямував Дмитрієвський.
— Снідали, капітане? — спитав Бакланов, скинувши кашкета й повісивши його на цвях.
— Тільки що…
— Шкода, я думав, що сьогодні будете мені за компанію. — Він підійшов до вікна і розчинив його навстіж. Запах бузку полився в кімнату. — Як Горєлов?
— Мовчить, — відказав Дмитрієвський.
Бакланов почекав трохи, дивлячись у вікно, потім сказав:
— Командуючий і член Військової ради схвалили наше рішення. Захоплені горєловською групою документи дуже важливі. Наказано вивезти їх за всяку ціну і негайно. Командування фронту додержується такої ж думки.
Вони розмовляли, стоячи посеред кімнати один проти одного.
Говорили з Юлією Василівною?
Так точно, говорив, і докладно.
— Ну?
— Вона готова.
Бакланов зітхнув:
— Яв цьому не сумнівався. Юлія Василівна завжди готова. Ну що ж… запросіть її сюди.
— Слухаю, — відповів Дмитрієвський і вийшов.
Бакланов підійшов до польового телефону.
— Чайка? Прошу шістнадцятого. Так, так… Доброго здоров'я, Володимире Дмитровичу! Уже знаєте? От і добре. А час я вам скажу… Так. Машина потрібна буде о двадцять третій нуль-нуль. Звичайно, післязавтра (що умовно означало «сьогодні»). Так, на викид. Через годину я підішлю капітана Дмитрієвського. Домовились? Єсть!
Бакланов поклав трубку й пройшовся по кімнаті. Через вікно крізь сітку розквітлого галуззя бузку проціджувалося сонячне світло. Воно дробилось на скалочки, вистилало підлогу строкатим килимом і робило кімнату святково прибраною і веселою.
Але на душі в полковника було невесело: горєловський кореспондент мовчав. Він не з'явився на контрольний сеанс і не відповідав на виклики армійського радіоцентра. Тривожні догадки й припущення межували вже з упевненістю: значить, там, у Горєлові, скоїлось якесь лихо. Але яке? На це ніхто не міг відповісти.
І само по собі напрошувалося питання: якщо там щось сталося, то чи не вплине це на виконання завдання Тумановою?
Це дуже непокоїло не тільки Бакланова, а й члена Військової ради та командуючого армією. Але іншого виходу не було.
«Вся надія на Чорноп'ятова, — подумав Бакланов. — Григорій Опанасович не повинен схибити. Він стріляний горобець. Та й Юлія Василівна людина вже досвідчена в таких справах. Знайде рішення на місці. Немислимо зараз передбачити всі можливості й перешкоди. Якась частка риску неминуча в підпільній роботі. Наше завдання — звести цю частку до можливого мінімуму». Стук у двері перервав роздуми Бакланова.
— Заходьте! Заходьте! — голосно запросив він.
Увійшли капітан Дмитрієвський і лейтенант Туманова, дівчина років двадцяти двох. Вона ступнула раз, стала в положенні «струнко» і, приклавши руку до пілотки, відрекомендувалась:
— Товаришу гвардії полковник, лейтенант Туманова з'явилась на ваш виклик.
Бакланов мимоволі замилувався нею. У звичайній, але гарно припасованій червоноармійській гімнастьорці з польовими погонами, в куценькій шерстяній спідничці чорного кольору, в гарненьких хромових чобітках Туманова здавалась дуже молодою, стрункою і привабливою. На її хвилястому густому волоссі, зібраному ззаду в тугий вузол, насилу трималась пілотка. Орден Червоного Прапора і медаль «За відвагу» виблискували на гімнастьорці.
— Здрастуйте, Юліє Василівно, і ще раз здрастуйте! — привітав її Бакланов, узяв за руку, підвів до стола й посадовив на табуретці. — Як я зрозумів капітана, ви згодні?
— Так, — відповіла Туманова. — Я готова. Тільки б досвіду вистачило…
Бакланов лукаво і трохи сумно посміхнувся.
— Я не звик говорити компліменти. Не прибіднюйтесь… Зачиніть, будь ласка, вікно.
Капітан зачинив вікно і став осторонь, біля стіни.
— Чи все вам ясно? — звернувся Бакланов до Туманової.
— Все ясно. Наскільки тут можливо, я ознайомилась із справами й умовами горєловської групи. Докладу всіх зусиль, щоб справитись із завданням, — спокійним і рівним голосом сказала Туманова.
— Добре! — схвально озвався Бакланов. — Але я не хочу від вас приховувати: там можуть бути несподіванки. Нас дуже непокоїть одна обставина…
— Зрив передачі? — попередила його Туманова.
— Так! — і Бакланов подивився на капітана. Той стояв, розглядаючи карту. — І в даному випадку я навіть не знаю, що підказати, що порадити. Як ви гадаєте, капітане?
Дмитрієвський заглибився у вивчення карти й не відразу зрозумів запитання.
— Вибачте? — перепитав він у полковника.
Бакланов удруге виклав свою думку. Дмитрієвський вислухав його і, трохи зачекавши, відповів:
— Дуже важко що-небудь порадити. Доведеться орієнтуватись на місці. Нам ні з чого вибирати. Ми маємо явки, але позбавлені можливості перевірити їх.
— І в нас немає підстав не вірити Чорноп'ятову, — додала Туманова. — Він же не дає нових явок?
— Все це правильно, друзі, — замислено сказав Бакланов. — І одна явка на нього ж самого. Не може ж Чорноп'ятов не довіряти самому собі! Але я думаю про інше. Не слід забувати, що він писав радіограму ще до того, як перервався зв'язок. Ми не знаємо, чого він перервався. Можливо, що зараз Чорноп'ятов дав би нам інші явки. Можливо, що вся обстановка докорінно змінилася. Мені здається, що йти на основну явку без будь-якої перевірки було б необережно.
— А що ви пропонуєте? — зацікавилась, Туманова.
— Я б порадив, — продовжував свою думку Бакланов, — перш ніж зайти до цього кафе, зробити невеличку розвідку. Вигадати що-небудь, погоджуючи це з обстановкою. Важливо переконатися в тому, чи «благополучний» Готовцев. Зробити це не так уже й важко, оскільки він працює в ресторані.
— Розумію, — кивнула Туманова.
— Цілком вірно, — додав капітан. — Зрештою важливо дізнатись, чи працює Готовцев. Якщо працює, можна сміливо йти до нього.
— Так, так… — підтвердив Бакланов. — Нам відомо, що організація в Чорноп'ятова побудована на незалежних одна від одної групах. І коли в небезпеці радист, то це ще не означає, що небезпека загрожує і Готовцеву. А проте обережність необхідна.
— Я так і зроблю, — промовила Туманова. — Я постараюсь потрапити до міста трохи раніше і дещо зроблю.
— Паролі запам'ятали? — запитав Бакланов.
— Так, вони не складні й легко запам'ятовуються.
— Рації до міста не заносьте ні за яких умов, — застеріг Бакланов. — Це взагалі небезпечно, а тим більше зараз, коли перервався зв'язок. Можливо, що їхнього радиста запеленгували.
— Для мене це ясно, — відповіла Туманова. — Рацію і все інше я сховаю в лісі, а далі видно буде. У місті з'явлюся тільки з документами.
— Ви зважайте на те, що центр слухатиме вас цілу добу, — нагадав Бакланов, — по десять хвилин після кожної парної години. Сховайте рацію якомога ближче до міста, щоб можна було скористатися нею без великої затримки чи швидко перекинути до міста, в надійний куточок.
