І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Після шлюбу дочки Лерро залишив за собою весь перший поверх, але жив, фактично, лише в кабінеті, виходячи в їдальню і вітальню лише тоді, коли до нього спускалися з горішнього поверху молоді або приходили гості. У решті нижніх кімнат розмістилася охорона, жили слуги.
Сьогодні Лерро почував себе особливо самотнім у своєму кабінеті. І треба ж було подзвонити цьому Лемке! Правда, Гольдрінг обіцяв прийти. Ось, здається, і він. Так і є!
— Сподіваюсь, з усіма справами вже покінчено? — запитує Лерро.
— На сьогодні цілком. Можу хоч заночувати у вас.
— Так це ж просто чудово! — зрадів Лерро. — Зараз повечеряємо, вип'ємо пляшку вина, щоб краще спалося!
— О, я й так сплю, як бабак!
— Молодість, молодість! А от мені не спиться…
— Ви, мабуть, вибились із сну. Щоб увійти в норму, треба випити снотворного.
— Не в снотворному річ, спати не дають думки…
— Такі тривожні?
Лерро відповів не відразу. Він кілька разів затягся сигаретою, замислено дивлячись у куток кімнати, ніби вирішуючи, продовжувати йому розмову чи припинити. Але потреба комусь звіритись, з кимсь порадитись була настільки велика, що Лерро не витримав.
— Ви знаєте рішення Ялтинської конференції? — запитав він, напружено дивлячись на Генріха.
— Читав, але подробиць тепер не пам'ятаю.
— Але ж ви не могли забути тих рішень, де йдеться про покарання так званих воєнних злочинців!
— Гадаю, що це лише декларація. Війна є війна, і не було ще прикладу в історії…
— Так, так, вони не мають права, вони не можуть судити, хто винен, а хто ні!
— Ви так це говорите, ніби рішення цієї пресловутої конференції можуть торкнутися безпосередньо вас.
— Коли вони наберуть чинності, вони торкнуться і мене. Як це не безглуздо і не дивно звучить… Втім, можливо, вже й не так безглуздо… якщо подивитись на це з іншої точки зору.
— Нічого, абсолютно нічого не розумію!
Лерро замислився, і в голосі його, коли він почав говорити знов, ще чулися нотки вагання.
— Бачте, бароне, ваша скромність… так, ваша скромність дала мені змогу нічого не говорити про мою роботу на заводі і тому…
— Це не скромність, синьйор Лерро, а правило: я не хочу знати речей, які мене не стосуються.
Старий інженер сердито заперечив:
— Але вони стосуються мене! І тому я мушу вам дещо пояснити. Інакше ви не зрозумієте. Та й розмова ця, я певен, лишиться між нами. Так що…
— Я вас слухаю, синьйоре Лерро.
— Я почну з того… хоча ні… Скажіть мені краще ви! Так от, ви читали вчорашнє повідомлення про бомбардування Англії снарядами-літаками?
— Звичайно.
— І звернули увагу на кількість жертв?
— Важко було не звернути на це уваги! Такого ефекту не давало ще жодне бомбардування.
— В цьому винен я. Це я їх убив!
— Синьйоре Лерро, ви нездужаєте, стомилися, перехвилювалися. Я певен, що ви робите з мухи слона. Прошу вас, давайте поговоримо про все це завтра…
— Ні, ні, я цілком здоровий. І те, що я кілька днів уже вдаю з себе хворого… Так, вдаю! Щоб не йти на завод!
— Синьйоре Лерро!
— Повторюю, я цілком здоровий і при повному розумі. При такому повному, що міг винайти прилад, який допомагає керувати літаками-снарядами по радіо…
— Ви? Альфредо Лерро?
— Ось бачите, ви не вірите і перелякалися… Але я не боявся, я досі ніколи не боявся! Я сам себе запитую, чому це так? По-перше, мабуть, тому, що мене цікавила сама ідея… Я ніколи глибоко не замислювався над тим, як застосують мій винахід на практиці. Знав, що працюю на воєнному заводі, знав, що з допомогою мого приладу літаки-снаряди полетять туди, куди їх спрямує воля людини. Ми не добилися ще такої точності, щоб снаряд влучав у потрібний об'єкт, але на певний населений пункт ми могли його спрямувати! Все це я знав. Але знав, так би мовити, теоретично. Я давав свій мозок, все інше було їхньою справою. Мені байдуже було, хто застосує цю зброю. І проти кого… Але ні, мабуть, не тільки тому я не боявся, не замислювався. Я почував, що з мене не спитають! Ось це головне. А тепер, коли побачив, що стіна, за якою я ховався, рушиться, коли зрозумів, що я відповідатиму нарівні з усіма… Може, навіть більше, звичайно, більше, бо в них були тільки руки, а я давав їм мозок! Тепер я почав боятися…
— І цілком слушно, синьйоре Лерро, — не витримав Генріх.
— О, коли й ви такої думки, то… Що ж ви порадите мені робити?
— У вас, по-моєму, єдиний вихід. — Генріх спинився, пильно дивлячись в очі Лерро.
— Який?
— Війна наближається до кінця, отже, дорогий кожен день…
Лерро мовчки хитнув головою.
— Вам треба втекти в якусь нейтральну країну, скажімо, в Швейцарію, і оголосити в пресі протест. Послатися на те, що вас примушували працювати силою. Заперечити проти того, щоб ваш винахід використовувався для руйнування населених пунктів і вбивства мирних людей. Коли ви заявите про це зараз, вам повірять.
— Ви маєте рацію!
— Але треба, щоб ви мали з собою креслення, формули, взагалі все, що стосується вашого винаходу. Я знаю, що здобути ці матеріали дуже важко, всі вони, певно, переховуються на заводі, але…
— У мене є фотокопії.
— І ви такі речі рискуєте зберігати вдома?
— Я їх добре заховав. Серед великої бібліотеки це легко зробити… Ніякий чорт не здогадається, де вони, поки я сам не скажу…
— Тоді вам нема чого довго думати і вагатися! Ви врешті-решт рятуватимете не лише себе, а й сотні тисяч ні в чому не винних людей. І це зуміють оцінити.
— Та як же, як же все це здійснити? Адже ви знаєте, як за мною наглядають!
— Обіцяю продумати план і сказати вам у найближчі дні. І, звісно, допоможу, чим зможу.
— Я знаю, що ви благородна людина! Може, вперше за багато днів я цієї ночі засну.
Генріху приготували постіль у суміжній з кабінетом кімнаті. Він довго крутився в ліжку, схвильований думкою, що, нарешті, наблизився до мети. Навіть уві сні він продовжував складати плани того, як найкраще здобути потрібні матеріали.
Годині о третій Генріха збудив напіводягнений Кубіс:
— Щойно дзвонив Курт. До вас посланець від Лемке.
— Де він?
— Курт зараз привезе його машиною. Генріх почав швидко одягатися.
— Креслення шукайте в бібліотеці серед книжок. Фотокопії. Можливо, це саме те, що вам потрібно. Покажете мені, і разом перевіримо, чи це так, — пошепки сказав Генріх Кубісу, при водячи себе до порядку.
— Але я не можу їх вам дати, — ревниво прошепотів Кубіс.
— Та на якого біса вони мені здалися! Я ж дбаю про вас! Щоб не трапилось конфузу. Адже може статись, що до винаходу ці фотокопії ніякого відношення не мають. А коли так, треба шукати далі. Невже ви не скористаєтесь з такої щасливої нагоди забезпечити себе на все життя? Я вже бачу вас багатієм! І навіть згоден відстрочити сплату вашого боргу ще на рік… якщо я переконаюсь у вашій кредитоздатності.
Через свого посланця Лемке сповіщав, що наскочив на партизанську засідку, веде запеклий бій і просить негайної допомоги.
Вступати в нічний бій, та ще на боці Лемке, а не партизанів, Генріху, звісно, зовсім не хотілося. Але обставини вимагали дій, настільки швидких і рішучих, щоб не виникла підозра. Довелося по тривозі піднімати парашутистів і ті два взводи німецьких єгерів, які лишилися в Кастель ла Фонте, а самому водночас всіляко затримувати виконання своїх же власних розпоряджень.
Генріх примусив командирів взводів провести перевірку всієї автоматичної зброї і виправити виявлені під час цієї перевірки дрібні недоліки. Коли зброя вже була готова, наказав захопити додаткову кількість патронів, і за ними довелося бігти на склад. А тим часом з'ясувалося, що в моторі одного з бронетранспортерів чується якийсь підозрілий стукіт… Генріх бігав, гримав, загрожував, що віддасть винних під суд, а в душі щиро радів, що виїзд затримується.
Допомога Лемке, завдяки цьому, вирушила з Кастель ла Фонте лише на початку п'ятої, а на місце прибула лише о шостій годині ранку, коли бій уже скінчився. Ще лунали поодинокі постріли, злітали в повітря ракети, але партизанів не було видно.
