Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Як завгодно, як завгодно… — розводячи руками, забурмотів старий і квапливо зачовгав по сходах.
Свічник він поставив на широку балюстраду площадки сходів і зник за високими дубовими дверима з крученими блискучими ручками.
Альошка ніколи ще не бував у такому будинку. Тут і стіни, і навіть підлога з різнобарвних квадратиків були мармурові. По обидва боки дверей височіли якісь статуї, вкриті чохлами. Велике опудало ведмедя тримало на витягнутих лапах широке блюдо з чашею із зеленого каменю. Голі малята з крильцями літали по стелі…
І серед всієї цієї пишноти мовчки стояли люди в пропахлих потом, махоркою ї димом шинелях, суворі люди з натрудженими руками, які тримали владу в місті.
— Даремно ми його самого відпустили, — несподівано промовив Силін. — Одразу треба було йти, і квит!
— Не можна, Петре, — урезонював його Попов. — Як-не-як дипломатична особа!
— Плював я на цю особу! — сказав Ващенко і справді плюнув у куток. — Злидень, і все!
— Ну, ну!..
Дубові двері відчинились, і з них вийшов високий на зріст чоловік у довгому, до п'ят, шовковому стьобаному халаті. Він схрестив руки на грудях. Китиці плетеного пояса звисали до самих його колін. Обличчя у чоловіка було гладеньке, нерухоме, з безгубим ротом, який Альошка так добре запам'ятав. За ним показався дідуган.
— Пан Бодуен вас слухає, — промовив він.
Попов повернувся до Альошки.
— Це той самий?
Альошка кивнув головою.
— Він…
Бодуен теж глянув на Альошку і трохи примружився, ніби пригадуючи, де він його бачив.
Попов підійшов до іноземця, тримаючи наган в опущеній руці.
— Я член Ради п'яти, — сказав він. — Ми повинні оглянути ваш будинок.
Економ швидко забелькотів не по-російськи, перекладаючи його слова.
Бодуен щось уривчасто промовив, і старий переклав:
— Пан Бодуен висловлює протест проти ваших дій. Він питає пана, — не маю честі знати прізвище, — чи відомо йому, що таке екстериторіальність?
Незнайоме слово збентежило всіх, крім Попова, який в минулому був студентом.
— Пан Бодуен, — насмішкувато сказав він, — очевидно, недавно розучився говорити по-російськи? А втім, це не має значення. Так, ми маємо уявлення… Екстериторіальність забезпечує недоторканність дипломатичному представникові, але не тим злочинцям, яких він переховує… Щойно ми схопили німецького шпигуна, який вийшов з вашого будинку…
Пантюшка смикнув Альошку за рукав: що він каже?.. Альошка стиснув зуби і відштовхнув його ліктем. Це не пройшло поза увагою Бодуена. Тонка пряма щілина його рота ледве-ледве розтяглася.
— У нас є підстави вважати, — говорив далі Попов, — що тут переховується ще хтось. В зв'язку з тим, що Херсон на обложному стані, ми повинні обшукати будинок.
Старий швидко переклав. Вислухавши відповідь свого хазяїна, він сказав:
— Пан Бодуен попереджає вас: якщо буде порушена недоторканність дипломатичного житла, він звернеться до свого уряду.
Попов нетерпляче труснув головою:
— Це його право! — І він сказав до своїх: — Ващенко, ти побудь тут, а ви, Петре і Зуєв, ходімо зі мною!
Бодуен швидко щось сказав економові, і той шмигнув у двері. Сам він лишився на місці, заступаючи вхід. Попов підійшов до нього впритул.
— Дозвольте пройти!
Той не поворухнувся.
— Дозвольте пройти, кажу! — повторив Попов, і голос його пролунав погрозливо.
Як і раніш, тримаючи руки на грудях, Бодуен відступив на крок до дверей і раптом заговорив по-російськи, повільно, чітко, карбуючи кожен склад.
— Ім'ям великої держави, яку я маю честь тут представляти, я категорично заперечую проти вторгнення в будинок, що їй належить!
— Ага! — посміхнувся Попов. — Ви згадали російську мову! Ви, очевидно, добре знаєте і німецьку, якщо так легко розумієте німецьких шпигунів… Досить базікати: постороніться, добродію!
— Я ще раз повторюю… — почав був Бодуен.
Він не встиг договорити. На вулиці знявся галас, тупіт, пролунали постріли. Попов різко повернувся:
— Що там таке?
Силін зробив йому знак лишитися на місці і вийшов на ганок. Альошка й Пантюшка вискочили теж.
У темряві недалеко від будинку лежала людина. Інша нахилилася над нею.
— Що трапилось? — вигукнув Силін.
— Товаришу Силін, — випрямившись, сказав фронтовик, що лишився біля будинку на варті, — цей з вікна вистрибнув. Я гукнув: стій! А він стріляти. Довелося й мені.
— Убив?
— Здається, є трохи!..
Силін підійшов ближче і запалив сірника. На бруківці, відкинувши руку з пістолетом, лежав чоловік у короткій порваній чумарці. Вогник сірника відбився в його відкритих очах. Плоска кепочка відлетіла вбік, оголивши лисий череп. Силін розстебнув чумарку, під нею був німецький френч. Ретельно обшукавши вбитого, Силін з допомогою хлопців стягнув з нього чоботи і обшарив ноги. В шерстяній шкарпетці він знайшов пачку папірців…
Потім вони повернулися в будинок.
— З вікна вистрибнув озброєний чоловік, — коротко сказав Силін Попову.
Той повернувся до Бодуена.
— Ну, що ви на це скажете?
Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.
— Так… — промовив Попов.
Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка…
Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.
Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.
— Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо, — сказав він. — Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.
Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.
— Усе. Можна йти.
ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ
Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.
— Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, — сказав Силін, — а ви, хлопці, ходімо з нами.
Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.
У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей — це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пантюшкою.
Із свого місця підвелася друкарка.
— Товаришу Попов, — заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. — Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?
— Зараз розберемося, — відповів Попов, скоса глянувши на неї.
Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.
Альошка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря…
Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.
Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки…
Прокинулись писарі.
Двері розчинилися навстіж — на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки,
— Ось ця? — хрипко спитав він. — Ось ця сама?..
Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.
Киренко дивився їй просто в очі.
— Це ти… Костюкова загубила?.. — З придихом на кожному слові промовив він.
— Що він говорить?! Я не розумію!.. — забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.
