Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Біл ледве тримався в сідлі. Він придержав коня й задумався. Він знав цю місцевість, але його теж дехто знав, а чули про нього напевне всі. До табору пасинків закону було ще чотири дні їзди, і то швидкої. А він такої дороги нізащо не здолає…
За п’ять годин повільної їзди, на яку тільки й здатен тепер його кінь, лежить маленьке ранчо. Може, там би перечасувати? Але хто господар того ранчо? Біл завжди обминав його і сам, і зі своєю ватагою. Ох, чого тільки в житті йому не доводилось обминати… І часто саме те, до чого він тягся серцем. За голову його призначено винагороду. Коли називалося його прізвище, люди спльовували або, як та тінь, покидали дім, що прихистив його.
Та іншої ради не було. Стомлений і байдужий, Біл знову пустив коня вперед. Тоді йому сяйнула ще одна думка: “Навіть якщо тебе не впізнають, твій кінь викличе підозру. Він має тавро — “БФ”. Одначе Біл був такий змучений, що безвільно поїхав далі, ні про що вже не думаючи. Тільки часом дивився, чи кінь не збився з дороги.
Господар ранчо Велз, стоячи коло вікна в своїй хаті, побачив вершника. Він трохи здивовано похитав головою, надів куртку, вийшов надвір і гучно свиснув, заклавши два пальці до рота. З дверей стайні вистромив голову молодий ковбой і, побачивши господаря, підбіг до нього.
Біл Лік також почув свист і трохи випростався в сідлі. Та коли він спинився перед господарем ранчо і ковбоєм, голова йому знову тяжко похилилась на груди, а втомлені очі майже нічого не бачили.
— Здорові були, — озвався до нього Велз. — Злізайте з коня… Злізайте та йдіть до хати.
То були віддавна узвичаєні слова привіту в тутешніх мешканців.
Біл ворухнув губами на відповідь, проте холодний вітер відніс убік його шепіт. Ковбой допоміг Білові злізти з сідла.
— Там ще хтось лишився? — запитав Велз, кивнувши головою на гори. — То треба послати кількох хлопців на конях…
— Ні, — сказав Біл, — я сам.
— Тоді заходьте, з’їсте щось. Ви ж…
— Мені аби поспати. Мій кінь…
— Я про все подбаю.
Вони повели Біла до челядні. Кінь, мов той пес, потюпав за ними і, звісивши голову, спинився коло дверей. Але з хати відразу ж вискочило ще двоє пастухів, хутко розсідлали його, зняли вуздечку і повели до стайні.
У челядні Біл упав на лаву. Пастухи стягли з нього чоботи, відстебнули пояса з револьвером і накрили ковдрою. Тоді поставали кружка, зацікавлено дивлячись на Біла; всі мали його за такого ж пастуха, як і самі. А він лежав, наче мертвий. Обличчя його, заросле скуйовдженою бородою, було сіре, як попіл.
— І йому, й коневі якраз вистачило снаги добратися до нас, — зауважив один пастух. Решта кивнули головою.
Зайшли ті, що порали коня.
— Кінь має тавро “БФ”, — повідомили вони, проте ніхто не міг пригадати, чиє то прізвище.
Згодом кухар приніс гарячої юшки, однак збудити прибульця не вдалося, хоч пастухи добряче його торсали. Врешті вони дали йому спокій.
Прокинувся Біл Лік аж другого дня перед полуднем. Він довгенько лежав нерухомо, обмірковуючи, що йому робити. Тоді ворухнувся, і челядники принесли йому їсти. Надвечір Біл підвівся з лави: дужий організм усе здолав.
— Мене звати Біл, — спокійно сказав він. — Позичте мені хто бритву.
Йому дали бритву, і за кілька хвилин він знову став схожий на людину.
— Скільки звідси до найближчого селища? — запитав він. — Мені потрібен одяг і білизна.
— Годин шість доброї їзди, — відповіли пастухи, і гадки не маючи, що він це й сам добре знає.
Біл вичистив свою зброю і повісив на кілок над лавою. Коли Мак, управитель ранчо, запропонував повести його до коня, він на мить завагався, однак пастухи того не помітили. В маєтку ніхто не носив зброї, тож і він не зняв з кілка свого важкого револьвера.
Управитель був старий, плечистий ірландець із меткими очима. Хоч він удавав байдужого і розмовляв з Білом ніби з давнім знайомим, одначе той відчував, що Мак пильно стежить за ним. Кінь відпочивав у стійлі. Коли Біл зайшов, він скинув догори голову, стиха форкнув і затупотів копитами. Біл був добрий вершник, і розумна тварина швидко звикла до нього. Мак спершу гадав був, що зустріч з конем викаже Білів обман. Але помилився.
Коли Біл зайшов до господаря ранчо Велза, той усміхнувся:
— Ну як? Нині у вас уже не той вигляд. Усе скінчилося гаразд, і ваш рудий теж добре почувається. Гарний кінь.
Біл кивнув головою. Вони посідали, і Біл став пояснювати, що з ним скоїлося.
— Я управитель маєтку Боба Фелдера з того боку гір. Восени ми відігнали ще одну череду худоби, і пастухи повернулися додому без мене. Я маю там у долині кревних, але бачитися з ними випадає рідко. А їдучи назад, я здибав ватагу мисливців зі Сходу. Трапер, що був їм за провідника, попав у лапи ведмедеві. Довелося лишити його, щоб лікар трохи підлатав. Мисливці були надто зарозумілі, гадали, що далі втраплять самі. А виявилося, вони ні до чого не здатні. Я взявся за добру платню перевести їх через гори. Вони всі з міста, зманіжені, і ми не швидко долали дорогу. А все ж я їх перевів, тільки згаяв багато часу. Коли я повертався, одної ночі мене заскочила буря. Сніг ішов такий густий, що я, відійшовши осідлати коня на якихось десять кроків від того місця, де ночував, потім не знайшов його. Далі, мабуть, не треба й оповідати. Настали тяжкі дні іі страхітливі ночі. В таку негоду хоч би хто може заблукати. Я, звісно, хотів швидше вибратися з гір, але… До Ведмежої долини я доплентався зовсім випадково. Решту ви вже самі знаєте.
Велз спокійно кивнув головою.
— Вам пощастило. Ті нетрі не одного вже поглинули.
— За кілька днів я зовсім оклигаю. Тоді поїду собі.
— Куди? В оті провалля?
— Ні, миль за двадцять на цьому боці я маю добрих приятелів.
— Це інша річ. Але знайте: мій дім до ваших послуг, Біле. Тут ви нікому не заважатимете.
— Дякую, пане Велзе.
На цьому розмова скінчилася, і Віл вийшов. Велз дивився йому вслід. Щось у цьому чоловікові його цікавило. Чимось він вирізнявся з великого тлуму пастухів. Управитель Мак, либонь, теж був такої думки.
Минали дні. Віл зволікав з від’їздом, усе вагався. Чи добереться він ще до свого табору? Навряд. Там, певне, теж запала вже зима, що убезпечувала табір від будь-якого несподіваного наскоку. Може, в таборі втратили й надію, що він повернеться?
Біл так і не поїхав. Усе тут здавалося йому новим і заразом рідним. Усе будило спогади про давні часи. Тут не треба було нікого підозрювати, бути насторожі, не виникало лютих сварок і колотнечі, всі ставилися до нього щиро, по-товариському. Невдовзі пастухи прихилилися до спокійного Біла, хоч вважали його трохи відлюдькуватим. О тій порі на ранчо не було багато роботи, однак Біл старанно допомагав їм. Вони лагодили стайні, обтісували колоди, плели нові ласо, виготовляли тавра, порали худобу, особливо молоду. Зимувала вона здебільшого надворі, в загородах. Часто пастухи збиралися разом і оповідали різні історії та пригоди. Біл тоді лиш мовчки слухав. Часом вони співали біля коминка сумних або веселих пісень, а невеличкий мексіканець награвав їм на банджо. Біл не приєднувався до їхнього співу. Інколи він довго лежав бездіяльний на попоні, і пастухи його не займали: мовляв, химерує чоловік. Одного вечора Біл підсів до них грати в покер. Карти непоборно вабили його до себе. Скоро пастухи завважили, що з Біла пречудовий гравець.
Управитель Мак сидів збоку, курив і приглядався, як спритно, мов ті ящірки, рухалися Білові пальці, коли він тасував карти. Мак не міг відвести від них очей. Ліва рука була гладенька й незасмагла, а права темна від сонця й порепана. На неї Біл ніколи не надягав рукавиці.
Біл вигравав. Перед ним уже була чималенька купка доларових папірців і монет. Обличчя його було байдуже, непорушне, майже жорстоке. Раптом Біл занепокоївся і з-за карт крадькома зирнув на партнерів. Відтепер йому вже не щастило, він грав часом просто нездарно. Мак йому не повірив, а інші захоплено користувалися з такої нагоди. Коли весь виграш перейшов до них, Біл підвівся, всміхаючись, подякував за товариство і неквапом вийшов надвір.
