Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Мабуть, чутки про розгром «Всеукраїнського повстанкому» ще не дійшли до Нечипоренка. В отамана витягнулося обличчя.
— Звідки ви взяли, добродію, про «Всеукраїнський повстанком»?
— Злапали ваш повстанком, — кинув Сієвич, смикаючи борідку. — Самостійно хотіли більшовиків здолати! Вояки…
Шаворський поклав руку на плече Нечипоренка.
— На жаль, це справді так, Степане Онисимовичу. Ми всіма силами намагались об'єднатися з ними, діяти спільно. Приїжджав їхній представник. Я вже його і так і сяк уламував, доводив — нічого не вийшло. І от наслідок! У Києві Чека захопила майже всю організацію, в тому числі Шпака, Гайового і Лозовика — найвидніших керівників руху.
Він сказав це таким тоном, що можна було зробити висновок: невдача підстерегла київський повстанком тільки тому, що петлюрівці відкинули його, Шаворського, участь і керівництво.
— Лозовика взяли? — промимрив Нечипоренко.
Його лисина вкрилася потом.
— Усіх! Сподіваюсь, ви розумієте, що безглуздо повторювати їхні помилки? Саме тому ми й прагнемо об'єднати повстанський рух, створити могутній кулак, який вдарить нищівно по більшовиках. Ми зв'язалися з усіма отаманами, що діють у губернії. Через кілька днів вони зберуться в Одесі, приїдуть Палій, Гуляй-Біда, Заболотний…
— Заболотний приїде? — усумнився Нечипоренко.
— В усякому разі, він не відмовився.
Нечипоренко посмикав вуса і буркотливо спитав:
— А на якого біса здався вам Гуляй-Біда? Хіба він людина? То ж бродяга: і Григор'єву і Махнові служив. Наволоч збираєте!
— Особисті стосунки доведеться на деякий час відкинути, Степане Онисимовичу. Тепер важливий кожен, хто підтримує нас.
— У Гуляй-Біди три сотні шабель, а це не хвіст собачий! — зауважив Дяглов.
З виразу обличчя Нечипоренка було видно, що компанія Гуляй-Біди йому не до вподоби, але від суперечки він і на цей раз утримався.
Шаворський вів далі:
— На нараду по координації наших дій приїде з-за кордону представник вищого командування. Ми хочемо запропонувати такий план. Отамани почнуть активні дії одночасно, того самого дня, коли ви поведете через кордон полк, сформований у Бендерах. — Бажаючи, мабуть, полестити Нечипоренку, Шаворський підкреслив слово «полк». — А вслід за цим ми захопимо Одесу зсередини…
— Е-е, добродію! — перебив його Нечипоренко. — Що ж виходить? Значить, перший удар усе-таки по нас? Де ж тут одночасність?
— Та зрозумійте ж ви, дорогий, — терпляче, як колись умовляв Поросенка, став доводити Шаворський, — усі справді почнуть одночасно: ви — на Тираспольщині, Заболотний — на Балтщині, Палій — на Ольгопільщині і так далі. Сили червоних розосередяться по всій губернії, і отоді ми виступимо тут, в Одесі. Розумієте: удар по всьому фронту і — вибух у більшовицькому тилу! Цей план на сто процентів гарантує успіх…
Для обробки Нечипоренка підключилися Дяглов і Сієвич. Кінець кінцем, він махнув рукою:
— А… мабуть, і справді, так краще!
Він був поступливий, не такий, як Поросенко. Задоволений Шаворський Заговорив як про справу вирішену:
— Тепер визначимо термін. Отамани зберуться двадцять першого. Довго ми їх не затримаємо, після наради їм потрібно буде дві доби, щоб повернутися у свої загони. Ще два дні на підготовку… Яке це буде число? Двадцять п'яте? Отже, домовляємось остаточно: двадцять п'яте — день загального повстання!
Дяглов розлив у склянки спирт. Сієвич сказав:
— Нехай цей день буде щасливим для Росії!
Олексієві теж налили. Він випив, розміркувавши, що тост, по суті, непоганий: інша справа — як його розуміти…
Попередню розмову він чув уривками. Доводилось удавати з себе ревного начальника охорони і раз у раз перевіряти пости.
Закусивши шматком шинки, він знову вийшов на вулицю. Вже за дверима почув, як Нечипоренко сказав:
— Ну добре, панове. А як там мій дружок поживає, Лежин?
Незнайоме прізвище примусило Олексія зупинитись.
— Живе не тужить, — відповів Шаворський. — Лежин молодчага! Незамінна для нас людина!
«Ще один незамінний!» — подумав Олексій. Він напружив слух.
— Без нього нам довелося б скрутно, — говорив Шаворський.
Нечипоренко зареготав:
— Хлопець правильний! Сусіда мій, полтавський… Батько його великі угіддя мав за Полтавою, будинок з колонами — палац! Хитрун: капітал ще в шістнадцятому році перевів чи то у Францію, чи то в Голландію. Почув, мабуть, чим пахне! І сини в нього пішли! Старший у самого барона Врангеля ад'ютантом, а цей тут, виїхати не схотів… Побачитися з ним ніяк не можна?
— Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.
— Ну, бог з ним! При нагоді — поклон від мене і оце — на пам'ять…
За дверима усі одразу заговорили. Потім вирізнився голос Шаворського:
— … Завтра ж. Ви коли збираєтесь їхати?
— Та от закінчимо — і поїду.
— Звідси прямо в Бендери?
— Туди.
— А хто із загоном?
— Осавул Цигальков, козак. Та ви його знаєте…
Олексій тихенько вийшов з будинку. «Лежин… — думав він, — Чи не він це часом у Чека?..»
У КАТАКОМБАХ
Після наради Нечипоренко зажадав на власні очі побачити «переконаних противників більшовизму», про яких говорив Шаворський.
— Під землю доведеться лізти, — перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.
— І поліземо, якщо треба.
— Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.
— Ото й побачимо! — вперто стояв на своєму Нечипоренко.
Суперечити не доводилося.
— Я з ними сходжу, — сказав Олексій Шаворському. — Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.
Шаворський не заперечував.
Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:
— Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…
Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».
— Ну, можна йти, — сказав Дяглов.
Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.
У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.
Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.
Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:
— Хто йде? — З темряви виступили троє з гвинтівками.
— Тула, — сказав Дяглов. — Відзив?
— Тесак. Це ви, пане половнику?
— Я. Вогонь у вас є?
Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.
— Сюди, тут сходи, — покликав Дяглов.
Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним — Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.
У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір — тунель…
Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.
Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.
Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.
