Смерть малороса або ніч перед трійцею - Мухарський Антін (полная версия книги .txt) 📗
Не гіршими від Наталчиних грудей-кавунців були ніжки і відстовбурчений задок. Трохи покусані на литках комарами і брудні від дорожнього пилу, вони втікали під коротеньку спідничку двома стрункими берізками. Молоді природні сили, що тільки-но влилися у них, проривалися назовні крізь тугу ніжну шкіру, що аж світилася несамовитим бажанням втіхи і наче благали: доторкніться нас, відчуйте нашу прохолодну пружність, і шовковисту пристрасть, ковзніть долонею під спідницю і дістаньтеся пальцями того заповідного місця, де цупкі пагони молодої виноградної лози, ледь прикривають маленьку ще незайману вологу норку, в якій вміщується несамовита пристрасть усього світу!
Словом, ви вже зрозуміли, що у душі Леся спалахнув шал еротичних бажань. Він нарешті на власному досвіді впевнився, що, таки, Набоков із своїм Гумбертом Гумбертом, були не «конкретними педофілами», як він вважав досі, але мали якусь рацію, констатуючи факт наявності дуже тонкої сексуальної перверзії, яка примушує дорослих, виважених чоловіків задивлятися на зовсім молоденьких дівчат. До цього моменту Лесь вважав педофілію, як, зрештою, і педерастію, тупим сексуальним збоченням. Але від часу першої зустрічі з Наталкою цього літа, як би це мовити, трохи змінив свої думки.
«Привєт, малая, как дєла?» — ледь вгамовуючи важке сопіння, кинув він до Наталки, що вже, переодягнувшися після пасовиння корів, години близько сьомої вечора прямувала повз його паркан до місцевої крамнички.
«Харашо, дядько Лесь!» «Куда ідьош?»
«Баба у магазин за оселедцями послала»
«За сєльодочкой, значіт… Прікольно! Пріході вечером… пабалтаєм, чаю папйом…»
«Ні, сьогодні не зможу, мені до братів треба з'їздити з малими посидіти…»
«Ну, то завтра вечером заході…»
«Завтра може бути…»
Отак відбулася їх перша зустріч. І оце проказане тоді: «завтра може бути…» розтяглося на цілих довгих десять днів, поки доля, таки, не привела Наталку до Леся у гості.
Сталося це суботнього вечора, напередодні Трійці, коли високе червневе сонце ще й не думало падати за обрій, а лагідно зігріваючи усю землю, висіло собі над соснами і дубами розлогого мотовилівського лісу, умліваючи від терпких запахів лісових квітів, суниць, осоки, любистку, м'яти, та дикого жасмину, які розливали у повітрі розпусні свої аромати.
Вона, зайшла на подвір'я, як німфа, як божественна наяда, що тільки помивши голову, пустила свої коси струменями по напівоголених плечах, і купала їх у сонячному промінні за всієї своєї дитячої безпосередності, не розуміючи навіть і сотої міри того, якою ж манкою, якою привабливою була вона в той момент. Така проста, рум'яна і розпашіла у своїй коротенькій сукні — халатику з глибоким вирізом, що застібувався саме на перламутрові ґудзики, у смішних блакитних кросівках з коротенькими білими шкарпеточками, що, здавалося, сама цнотливість і хіть, сама боттічеллівська Афродіта відвідала захаращене дровами і різним господарським крамом звичайне сільське подвір'я родини Забуг.
Граціозним рухом, відкинувши ще вогке волосся за плечі, стала посеред двору і відшукавши поглядом Олеся, який лежав у гамаку під яблунями мляво перелистуючи гітлерівський «Майн кампф», запитала:
— Пане Лесю, а у вас є «Кобзар» Шевченка, мені в школі дали на літо завдання прочитати його «Причинну», «Гайдамаків», «Катерину» і щось ще, я не дуже пам'ятаю?
Відразу по тих словах у повітрі забриніла пауза такої емоційної напруги, що навіть сонце, відчувши неладне, розплющило примружені оченята і зглянулося на село Плисецьке, де починали розгортатися події, гідні трагедій самого Есхіла.
«О Боже!» — ці слова Лесь вимовив майже пошепки, так що Наталка їх не почула.
У контровому сяйві вечірнього сонця він побачив дівочий силует неземної краси, оповитий сонячним німбом, і не відразу збагнув, що то за божественне створіння відвідало сумний чертог малороса-затворника.
«Наталко, ти!?» — схопився він зі свого гамака, впустивши «Майн кампф» просто на траву…
«Я, я! — жваво озвалася Наталка, — у вас пиво є?»
«Що? — Лесю здалося, що він недочув.
«Я питаю, — вже більш інтимно продовжила Наталка, простуючи йому назустріч, — чи є в вас пиво, бо я посварилася з бабкою, яка забрала собі мої гроші, бо я хотіла з дівчатами піти на дискотеку, а у них же ж грошей нема, так я просила у бабки, щоб вона мені дала… А вона не дала і сказала, що ми там будемо бухати і курити, а я сказала, що вона стара дура і нічого не розуміє, карочє, посралися конкретно… Так я оце з дому пішла, навіть волосся не висушивши, а у мене ж ні копійки грошей, а бухнути хочеться, бо завтра ж вихідний, а коли мені гуляти, як не в суботу, цілий тиждень, окрім тих корів, нічого не бачиш, так я оце подумала до вас завернути і спитати, чи нема у вас «Кобзаря» Шевченка, бо у нас в школі дуже сувора училка з літератури і мови, навіть в якомусь там товаристві тіпа «Просвіта» головує, ганяє нас так, аж гай шумить, так я оце дорогою згадала, що ви теж тіпа письменник, так я оце до вас і зайшла…»
Наприкінці свого монологу, вона підійшла майже впритул до Леся так, що він відчув її запах… Знаєте, оцей ні з чим незрівняний запах незайманого дівочого тіла, яке дихає парним молоком, фіалками, туманами, пелюстками троянд і ще чимось таким невловимим, що, певне, саме і зветься так: «аромат незайманого дівочого тіла». Ніздрі його затріпотіли: «Скільки ж тобі років, красуне, що ти хочеш «набухатися»? — проковтнувши півсклянки слини, що за якісь секунди накопичилися у роті, під'юджував її Лесь.
«У серпні буде чотирнадцять, я ж «ровєсніца Незалежності», — посміхнулася до нього Наталка, — народилася саме 24 серпня 1991 року, це якщо чесно… але то фігня, я вже від десяти років канкрєтно бухаю… ну не самогонку, понятно, а пиво, бо я самогонку нє люблю… Якось мені тато на весіллі у своєї куми налив, так я ледь не обригалася, фу, гадость редкая, а пиво заходить нормально, і всі знають, що я пиво п'ю, і мама і батько, тільки оно стара кляча. — Наталка кивнула у той бік, де на сусідній вулиці стояла бабина хата, — все нудить, що я так сбухаюся… А як тут збухаєшся, коли цілими днями тих корів пасеш, а як приходиш додому, то вже тільки й сил, що телевізор дивитися… Ви, кстаті, к Снєжанє Єгоровой как относітєсь? От мені вона подобається! Класна баба, а чоловік її колишній, отой знаєте рудий Мухарський, що з «Тайдом» по хатах бігає, то щось не дуже…
«Та знаю, і ту і того — дебіли гламурні… Вони в тому шоу бізнесі — всі підараси кончені!.. А пива, мала, у мене нема…»
«То давайте сходимо, купимо, бахнемо по пляшці…»
«Давай зробимо от як, — після нетривалої паузи рвучко запропонував Лесь, — ти лишайся тут вдома, подивись телевізор, або хочеш — пограй на комп'ютері… А я швиденько до магазину збігаю…»
«А у вас «Рапунцель» є?»
«Який рапунцель?» — не зрозумів Лесь.
«Ну, гра така, «Рапунцель»… там принцеса і їй треба там одяг міняти, з башти її визволяти, від злодіїв рятувати»…
«Ні, «Рапунцеля» у мене нема, у мене є стрілялки різні, літачки, стратегії… О! Хочеш я тобі на комп'ютері «Гаррі Поттера» поставлю. У мене є! Перша серія «Гаррі і філософський камінь».
«Ну давайте, ставте Поттера. Пиво мені беріть світле «Чернігівське», і цигарок «Мальборо лайт» прихопіть, про всяк випадок…»
До магазину, який знаходився за якихось метрів триста, так що заводити і виганяти з двору авто не було ніякої необхідності, Лесь летів як на крилах (банальний вислів, але кращого світова література ще не придумала).
«Та вона ж дитина! Ще зовсім дитина, що у «Рапунцель» мріє грати і Гаррі Поттера дивитися — спалахували у його голові блискавичні думки. — Та яка дитина? Груди щонайменше третього розміру, і задок такий, що у-у-у-у, аби втримати себе в руках!»
Узявши шість(!) пляшок світлого «Чернігівського» для Наталки, та три безалкогольних «Балтики» для себе, а ще «пачку «Мальборо лайт» і цукерок «Вечірній Київ» і пару шоколадок з горіхами, він складав то все у великий чорний пакет «Х'юго Босс», який йому видала продавщиця.
