Смок і Малий - Лондон Джек (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Чудово! Тепер проживем, поки скресне річка. А знаєш, Смоку, у нас хороші собаки. Скупник пропонував мені по двісті за кожну. Я сказав, хай не моститься. Вони були б те кращими, якби їли більше м'яса. Але ж м'ясо дорожче від хліба. Ходімо, вип'ємо. Треба замочити ці вісімнадцять фунтів цукру.
Через кілька хвилин, коли вони одважували золотий пісок за віскі, Малий стукнув себе по лобі.
— Я й забув, що домовився зустрітись в «Тіволі» з одним хлопцем! Він продає зіпсоване сало по півтора долара за фунт. Ми ж можемо годувати ним собак і заощадити по долару на фунті. Бувай!
— Бувай! — відповів Смок. — Я теж незабаром піду.
Тільки-но пішов Малий, як до салуна увійшов одягнений у хутра чоловік. Побачивши Смока, він радісно посміхнувся, і Смок упізнав містера Брека, того самого, якому він провів човна через Ящиковий каньйон та крізь пороги Білого Коня.
— Я чув, що ви в місті, — поквапливо заговорив Брек, — і вже півгодини шукаю вас. Ходімте звідси, я хочу побалакати з вами.
Смок з жалем глянув на розжарену пічку.
— А тут не можна?
— Ні, справа дуже важлива. Ходімте на вулицю.
Виходячи з салуна, Смок зняв рукавицю, запалив сірника і глянув на термометр, що висів за дверима. Мороз обпік йому руку, і він швидко одяг рукавицю. У небі палало північне сяйво, а по місту чути було сумне виття тисяч собак.
— Скільки там показує? — запитав Брек.
— Шістдесят нижче нуля. — Кіт плюнув, і слина замерзла в повітрі. — Термометр дедалі падає. Годину тому було всього п'ятдесят два. Не хотілося б зараз бути в дорозі.
— Якраз і доведеться їхати, — прошепотів Брек, оглядаючись, щоб ніхто не почув. — Ви знаєте струмок Індіанки, що впадає в Юкон миль за тридцять звідціля?
— Там нема нічого, — відповів Смок. — Його обнюхали ще кілька років тому.
— Так було з усіма багатими місцями. Ось послухайте! Це справжній скарб! І золото залягає неглибоко — від восьми до двадцяти футів. Там нема жодної ділянки, що дала б менш як півмільйона. Це велика таємниця. Двоє чи троє моїх найкращих товаришів повідали мені її. Я пообіцяв дружині, що спочатку скажу вам, а потім поїду. Бувайте. Інструменти мої сховані на березі. Я пообіцяв друзям не вирушати, поки не засне Доусон. Ви знаєте, що буде, коли побачать, як ви лаштуєтесь до походу? Беріть вашого товариша — і гайда! Можете взяти собі четверту або п'яту заявку від «Знахідки». Та не забудьте: струмок Індіанки. Третій за Шведським струмком.
Увійшовши до хижки на околиці Доусона, Смок почув знайоме хропіння.
— Я сплю, — пробурмотів Малий, коли Смок торкнув його за плече. — Я ж не в нічній варті, — пручався він, коли Смок поторсав його дужче. — Звернись краще до бармена.
— Одягай штани! — сказав Смок. — Нам треба зробити дві заявки.
Малий сів і почав лаятись, але Смок затулив йому рота.
— Цить, — прошепотів він. — Розбудиш сусідів. Усе місто спить.
— Знаю я твої секрети! Ніхто нікому нічого не розповідає, а потім усі зустрічаються н дорозі! Де ж той твій скарб?
— Струмок Індіанки, — казав і далі пошепки Смок. — Цілком певна справа. Мені сказав Брек. Золото лежить неглибоко, майже під мохом. Вставай! Підемо упорожні!
Очі Малого заплющились, і він знову заснув. Смок стягнув з нього ковдри.
— Якщо не хочеш, то я йду сам, — сказав він.
Малий почав одягатися.
— Собак візьмемо? — спитав він.
— Ні. Навряд, щоб там була дорога, і ми швидше дійдемо без собак.
— Тоді я кину їм їсти. А ти візьми березової кори та свічку.
Малий відчинив двері, але, ужалений морозом, поспішив одягти шапку й рукавиці.
За п'ять хвилин він повернувся, розтираючи собі носа.
— Смоку, далебі, я проти цієї подорожі. Надворі холодніше, ніж було в пеклі за тисячу років до того, як чорти розклали там перше багаття. До того ж сьогодні п'ятниця та ще й тринадцяте число. І взагалі, здається, що ми йдемо шукати торішнього снігу.
Захопивши легенькі пакунки, вони зачинили за собою двері й почали сходити з пагорка. Північне сяйво погасло, тільки зорі миготіли в морозяному повітрі. На вигині дороги Малий упав у глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли народився.
— А чи не можна тихше? — забуркотів Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш усе місто.
— Еге ж! Он бачиш світло в цій хижі? І в тій? А он, чуєш, двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж вони тоді світять? Мабуть, ховають мерців. Не збираються ж вони н похід!
Коли вони зійшли з гори і були майже її самому місті, вогні світилися в усіх вікнах, скрізь грюкали двері, а позаду чути було ходу багатьох мокасинів, що рипіли на втоптаному снігу. Малий знову заговорив:
— Та й до дідька ж людей проводжають небіжчиків!
На стежині стояв чоловік і кликав приглушеним голосом:
— Чарлі, давай мерщій!..
— Бачиш, Смоку, отой клунок у нього на спині? Цвинтар, певно, дуже далеко, коли вони беруть з собою ковдри.
Коли Смок і Малий вийшли на головну вулицю, за ними слідом вже йшло чоловік сто, а поки вони у тьмяному світлі зірок відшукали шлях до річки, позаду вже гомонів цілий натовп. Малий посковзнувся і з височини тридцяти футів скотився у м'який сніг. Смок покотився слідом і налетів на Малого, який, борсаючись, намагався встати на ноги.
— Я перший знайшов! — бурмотів Малий, скидаючи рукавиці і струшуючи з них сніг.
Ще через хвилину їм довелося тікати від лавини тіл, що падали на них згори. З того часу, як ударили морози, крига змерзлася в цілі горби, які підступно припорошив сніг. Упавши кілька разів. Смок витяг свою свічку і засвітив її. Ті, що йшли ззаду, радісно загули. У безвітряній тиші свічка горіла ясно і Смок пішов швидше.
— Це справжній похід, — сказав Малий, або, може, всі вони привиди?
— Як би там не було, ми на чолі походу, — відповів Смок.
— Аякже! Можливо, це світляки? Глянь-но. Я певен, що попереду нас ціла валка людей.
На цілу милю до західного берега Юкону мерехтіли вогники. А позаду, на високому березі, з якого вони зійшли, вогнів було ще більше.
— Слухай-но, Смоку, це не похід, а якась повінь! Попереду нас біля тисячі людей, та ще позаду тисяч десять. Слухайся старших, Смоку, мої поради завжди до речі. З цього походу нічого путнього не вийде. Ходімо додому і завалимося в ліжка.
— Побережи легені, якщо не хочеш відстати, — обірвав його Смок.
— Овва! Ноги, щоправда, у мене куці, але вони згинаються самі собою, і тому м'язи не втомлюються. Б'юсь об заклад, що випереджу будь-кого з тутешніх скороходів.
Смок знав, що той каже правду. Він давно переконався, що його товариш чудовий ходак.
— А я навмисне йду повільно, щоб ти не відставав, — під'юджував його Смок.
— Тому я й наступаю тобі на п'ятки. Якщо не можеш іти швидше, то пусти мене наперед.
Смок наддав ходи і швидко наздогнав перший гурт золотошукачів.
— Піддай пари, Смоку! — підгонив його Малий. — Випередимо цих непохованих мертв'яків. Тут їм не похорон. Треба йти так, щоб аж п'яти шкварчали!
Смок нарахував вісім чоловік та двох жінок. Незабаром вони випередили й другий гурт — чоловік двадцятеро. За кілька футів під західного берега стежина звертала на південь, переходячи на рівний, як скло, лід. Але й він був захований під шаром снігу, кілька футів завтовшки. Спереду слалася вузька стежка для санок. Ступиш убік — і загрузнеш по коліна, а то й глибше. Шукачі золота, яких вони наздогнали, не хотіли пускати їх наперед, і Смоку з Малим доводилося звертати в сніговий настил і провалюватися по пояс.
Малий був злий і похмурий. Коли люди, котрих він штовхав, лаяли його, він відповідав так само.
— Куди ти квапишся? — запитав один з них.
— А ти куди? — відповідав Малий. — Вчора з Індійської річки рушила сила народу. Вони вже там, і тобі нічого не залишиться!
— А чого ж ти біжиш?
— Хто? Я? Я не шукач золота! Мене слав сюди уряд. Я маю ревізувати Індіанку
