Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Шаворський аж підскочив.
— Та вони там що, блекоти об'їлися! — пополотнівши, закричав він. — Легко сказати: всіх отаманів! Та коли ж я встигну це зробити? Чорти б їх усіх взяли! Їм там гарно плани будувати під румунським крильцем! А про зброю вони подумали?
— До речі, — ніби тільки зараз згадавши, сказав Олексій, — Цигальков передав усно, що зброю для нас підготували.
— Справді? Так чого ж ви мовчали? Скільки зброї? Коли переправлять?
— Чого не знаю, того не знаю. Сказано тільки, приготовлено, а скільки і коли — про те мови не було. — І, помітивши, що в Шаворського знову похмурніло обличчя, додав: — Може, її з Максимовим доставлять? На тій самій фелюзі…
— Може, може, — роздратовано скривився Шаворський. — Може так, а може й ні! Організатори!.. Але що ж усе-таки робити? Отаманів доведеться збирати…
Він довго ходив по кімнаті, кусав губу, крутив носом і нарешті сказав:
— Завдали ж робітку! Гадаєте, легко умовити їх кинути насиджені місця і зібратися? Чом не так! І до кожного потрібен особливий підхід, вони з капризами…
— З'їдуться! — зауважив Олексій. — Справа ж спільна.
— Спільна… — Шаворський посилено тямкував. — Гаразд, чорт з ними, зберу! Нехай пани за кордоном пересвідчаться, що ми і в наших умовах здатні робити більше, ніж вони, що в нас тут не балаканина, а діло…
— Що ж передати Рахубі?
— Як ви передаватимете?
— Пошлю Золотаренка в Тирасполь до Галини. Там Цигальков відрядить когось із своїх людей.
— Пишіть так: Максимова зустрінемо, керівників повстанських загонів зберемо. І нагадайте про гроші та зброю.
— Гаразд, — сказав Олексій. — Між іншим, я, коли йшов сюди, Микошу зустрів. Він кликав на діло, елеватор якийсь…
Шаворський насупився:
— Правда?
— Так я подумав: навіщо зараз чекістів дражнити? Вони гармидер зчинять на всю Одесу, винних шукатимуть, а ми на Максимова чекаємо. Щоб не нашкодити!
Шаворський зле скривив рота:
— А як ви гадаєте, вони зараз нас не шукають? Не догадуються, що ми існуємо на цім світі?.. До речі, попереджаю: на Новобазарну ходити не можна.
— Чому?
— Явка провалилась!..
Було схоже, що Олексія це повідомлення приголомшило.
— Отож-то й воно! — стрепенувся Шаворський. — Вони про нас знають, нікуди під цього не втечеш. Тож нехай же думають, що наша діяльність обмежується окремими диверсіями, ну і… експропріаціями. Якщо ми не підпалимо сьогодні елеватор, наші відносини з більшовиками не поліпшаться, а на тім елеваторі зібрана добра половина всіх міських припасів хліба! Ви розумієте, що це означає? За нехватку продовольства в Одесі судитимуть більшовиків, а не нас. Громадська думка — річ безглузда, а вже поголос ми пустимо!..
Шаворський бігав по кімнаті. Обличчя йому зсудомило. Сплетені за спиною пальці побіліли. Він зупинився перед Олексієм.
— А чому вам справді не взяти участі?
— Що треба робити?
— Загалом, не така вже й складна справа. Там усе підготовлено. Пожежа розпочнеться без вашої допомоги, треба тільки не дати її погасити.
Олексій почухав голову під картузом.
— Чого ж, я не проти…
— Тоді доповідайте, що ви дізналися про Нечипоренка, і сідайте за шифровку Рахубі. Микоша по вас зайде…
Увечері Олексій мав намір побувати у Павки Синєсвитенка. Хотілося глянути, як живе хлопчина, подумати, як влаштувати свого маленького осиротілого друга до від'їзду в Херсон. Він уже твердо вирішив, що забере Павку з собою…
Не заставши дома Золотаренка, Олексій помчав шукати телефон.
Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.
Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.
Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:
— Немає, немає.
— Чого немає?
— Хіба я не знаю, що вам треба! — І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.
— Та я не по те, — Олексій перехилився через стіл і спитав пошепки: — Телефон у вас є?
Аптекар зсунув одну пару окулярів на кінчик носа, другу підняв на лоба.
— Телефон? Навіщо вам телефон?
Олексій зрозумів: зараз не такий час, щоб з доброго дива пускати в дім незнайому людину.
— Я з Чека, — сказав він.
— Чого він хоче? — крикнула жінка з каси.
— Людині треба подзвонити по телефону, — відповів аптекар, метушливо зсуваючи окуляри на перенісся.
— І що з того? Нехай іде на поштамт!
— Навіщо йому йти на поштамт, якщо він може подзвонити звідси? — невпевнено заперечив аптекар.
— Я колись помру від розриву серця, — заволала жінка. — Ти ладен пустити в дім першого стрічного. Тут же не телефонна станція! Тут торгують ліками!
— Вона мене вчитиме, чим тут торгують, а чим не торгують! — пробурчав аптекар і відчинив дверцята стойки. — Ідіть же!
Дерев'яний, що за формою скидався на домашню аптечку, апарат висів на стіні у великій напівтемній кімнаті, де пахло ефіром, валер'яною і карболкою, а на столах безладно стояли фарфорові кухлі і штангласи з синього товстого скла.
Олексій покрутив ручку телефону. Аптекар потупцював біля стола і, переконавшись, що відвідувач справді викликав ЧК, вийшов з кімнати.
Голос чергового було ледве чути. Він насилу пробивався через тріск і шкварчання мембрани.
Олексій втискував губи в мідний ріжок мікрофона, закритий тонкою дротяною сіткою:
— Передайте Інокентьєву або Олов'яникову: в порту, на елеваторі, зрада! Нехай вживуть заходів! Сьогодні вночі його збираються підпалити… Ви зрозуміли мене? Пожежа, кажу! Пожежа!.. Так, так! Сьогодні вночі! Там хтось орудує. Нехай як слід обшарять увесь елеватор… Елеватор нехай обшарять, кажу! І треба посилити охорону! Все зрозуміли?… Охорону посилити!..
— Хто передає? — донеслося здалеку.
— Скажіть, херсонець.
— Хто?
— Херсонець. Так і передайте, вони зрозуміють.
— Буде зроблено… — прохрипіло здалеку.
Олексій повісив трубку на важіль. Прислухався. Потім ступив до дверей і ривком відчинив їх. За дверима стояв аптекар. Вигляд у нього був сконфужений.
Олексій поманив його пальцем.
— Мушу попередити, — неголосно сказав він, причиняючи двері, — те, про що я зараз говорив, крім нас з вами, не знає жодна стороння людина. Якщо почнуться розмови… Все розумієте?
У провізора обличчя стало таким, як колір його халата.
— Що ви, що ви, товаришу комісар! — замахав він руками. — Я ж зовсім не мав на увазі… Просто, знаєте, незнайома людина, так я трохи боявся. Ай-яй-яй, який жах, який жах!..
— Я вас, здається, попередив? — насупився Олексій.
— Ради бога, не турбуйтесь! Усе помре в цій кімнаті!
— І дружині своїй скажіть, якщо вона чула…
— Нічого вона не чула! А в мене скоріше язик відсохне, ніж я довірю жінці таку справу! Ай-яй-яй!..
— Отож-то! За телефон спасибі.
— Про що мова! — закричав провізор. — Яке тут може бути спасибі! Заходьте ще, коли треба! Приходьте запросто! Я завжди з великим задоволенням!..
Він провів Олексія до виходу повз здивовану дружину і довго кланявся, стоячи на порозі.
Олексій поспішив звернути за ріг.
НА ЕЛЕВАТОРІ
В урвищі на морському березі була вузька щілина, що заросла реп'яхами. Протискуватися в неї треба було боком, а далі хід розширювався і поступово переходив у низьку печеру. Тут і побачив Олексій «гвардію Шаворського», яка мала сьогодні «забезпечити» пожежу на елеваторі.
Це було строкате збіговисько, чоловік двадцять. Переважна більшість — звичайні карні злочинці, ті, що в нічний час наводять жах на одеських обивателів. Серед інших Олексій розгледів людей з військовою виправкою, помітну, незважаючи навіть на заяложений, з чужого плеча одяг, в який вони були вбрані. Втретє він тут зустрів відомого «представника гужового транспорту» Хому Костильчука. Хома теж пізнав Олексія і по-приятельськи підморгнув йому.
