Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

Запекла битва не припинялася день у день, тиждень за тижнем і зі змінним успіхом кипіла то на підступах до міста, то на озері, а то й просто на вулицях. Іноді іспанці відкочувалися з великими втратами, але потім знову кидалися на штурм зусібіч. Одного разу ми захопили в полон шістдесят іспанських солдатів і тисячу з гаком їхніх союзників. Усі вони були принесені в жертву на вівтарі Уїцилопочтлі, а тіла їхні віддані на розтерзання фанатикам. Ацтеки дотримувалися цього звірячого звичаю і пожирали тіла принесених у жертву богам зовсім не тому, що їм подобалося людське м’ясо, а тому, що так наказував якийсь таємний релігійний обряд [87].

Марно я благав Куаутемока припинити ці жахи.

— Зараз не час церемонитися! — злісно відповів він. — Я не можу їх врятувати від вівтаря і не став би рятувати, навіть якби міг. Хай ці пси гинуть за звичаями нашої країни. А тобі, теулю, брате мій, я раджу — не заходь надто далеко!

На жаль, серце Куаутемока черствішало з кожним днем битви, і дивуватися тут нічому.

Кортес виробив страшний план повної руйнації міста у міру просування до його центра і виконував його нещадно. Щойно іспанці захоплювали якийсь квартал, тисячі тласкаланців бралися спалювати підряд усі будинки разом з їхніми мешканцями. Перш ніж скінчилася облога, Теночтітлан, перлина усіх міст, був перетворений на купу згарищ.

Я брав участь у всіх сутичках, хоча пишатися тут, власне, нічим. Принаймні, іспанці мене знали, і небезпідставно. Ледве угледівши мене, вони починали викрикувати прокляття, називаючи мене “зрадником”, “білим собакою Куаутемока” — і тому подібне. Дізнавшись через своїх шпигунів, що багато найвдаліших атак і пересування Куаутемок провадив за моєю порадою, Кортес навіть призначив нагороду за мою голову. Я намагався не звертати на це уваги, хоча образи ворогів ранили мене, наче стріли. Попри всю мою ненависть до іспанців і те, що серед ацтеків у мене було багато друзів, мені, християнину, все-таки не слід було битися на боці язичників, що приносили людські жертви.

Я не ховався ще й тому, що хотів відшукати де Гарсіа, свого ворога. Мені було відомо, що він тут, я бачив його кілька разів, але ніяк не міг до нього дістатися. Якщо я вистежував його, він теж стежив за мною, тільки з іншою метою — щоб вчасно сховатися, бо тепер де Гарсіа страшився мене, як раніше. Він вірив, що зустріч зі мною буде для нього фатальною.

Як описати всі жахи, яких щодня зазнавало приречене місто? Скінчилося продовольство, і тепер не тільки чоловікам, але навіть слабким жінкам і дітям доводилося, щоб протягти іще хоч трохи, пити солонувату озерну воду і їсти те, від чого відмовилася б і свиня. Найбажанішою їжею для них стала трава, деревна кора, равлики і комахи, та ще м’ясо полонених, принесених у жертву.

Люди гинули сотнями і тисячами. Трупів було стільки, що їх не встигали ховати. Вони валялися усюди, де їх наздогнала смерть, гниючи і поширюючи страшну хворобу, чорну смертоносну лихоманку, від якої гинули нові тисячі ацтеків, стаючи у свою чергу джерелом зарази. На кожного убитого іспанцями або союзниками припадало два захисники міста, померлі з голоду або мору. Спробуйте тепер уявити, скільки всього загинуло ацтеків, якщо іспанці знищили не менше сімдесяти тисяч тільки вогнем і мечем! Кажуть, що за одну лише ніч вони перебили сорок тисяч людей. Це було в ніч напередодні падіння Теночтітлана.

Якось увечері я повернувся до житла, де тепер тулилася Отомі зі своєю царственою сестрою Течуїшпо, дружиною Куаутемока, — всі палаци були вже спалені. Я вмирав з голоду, бо не їв майже дві доби. Отомі дала мені три маленькі коржики з маїсу з товченою корою — це було все, що вона могла знайти. Вона поцілувала мене і попросила їх з’їсти, але, дізнавшись, що вона сама нічого не їла того дня, я примусив її розділити зі мною мізерну трапезу. Отомі насилу ковтала гіркі шматочки коржика і прагнула приховати сльози, що котилися по її обличчю.

— Що сталося, люба? — запитав я. Отомі нестримно розридалася.

— Коханий, — промовила вона, — ось уже два дні, як у моїх грудях немає жодної краплі молока. Голод висушив мене… і наш синок помер! Дивися, він помер!

І, відкинувши убік покривало, вона показала мені крихітне тільце.

— Не плач, — сказав я, — він своє відстраждав. Невже ти хотіла, щоб він виріс і дожив до таких днів, як зараз?

— Але ж це був наш син, наш первісток! — ридала Отомі. — О, за віщо нам такі муки?

— Ми повинні терпіти, бо народжені для страждань. Будь щаслива тим, що ми ще не збожеволіли, і не вимагай більшого. Не питай мене ні про що — я не можу тобі відповісти. На таке не знайти відповіді ні у мого Бога, ні у твого.

І, поглянувши на мертве немовля, я сам розридався.

Упродовж усіх цих страшних місяців мені щогодини доводилося бачити тисячі найжахливіших речей, але вид маленького жалюгідного тільця уразив мене якнайбільше. Це була моя дитина, мій син, мій первісток! Його мати плакала поряд зі мною, і мені здавалося, що закляклі тоненькі пальчики немовляти розривають моє серце. Один Бог відає, звідки беруться у людей сили пережити подібну муку і за що вона нам послана.

Я узяв заступ і почав рити біля будинку яму, поки не дійшов до води; в Теночтітлані вона стоїть неглибоко від поверхні. Прошепотівши молитву над тілом нашої дитини, я опустив його просто у воду і прикидав землею. Принаймні він не дістанеться шулікам.

Повернувшись у будинок, ми плакали одне в одного в обіймах, поки не заснули, але навіть крізь сон Отомі шепотіла:

— О чоловіче любий, добре б отак заснути і не прокидатися, заснути назавжди разом з нашим малятком…

— Почекай трохи, — відповів я, — смерть уже недалеко.

Настав ранок, і знов почалася смертельна сутичка, ще більш жорстока, аніж раніше.

Кортес вимагав здатися. Зібралася купка запеклих людей, змучених голодом і ранами, щоб обдумати становище.

— Що скажеш ти, Куаутемоку? — запитав нарешті котрийсь.

— Хіба я Монтесума, що ти мене питаєш? — гнівно відповів імператор. — Я присягнувся захищати місто до останку, і я буду його захищати! Краще всім померти, ніж потрапити живцем до рук теулів!

— Ми згодні, — мовили радники, і битва поновилася.

Але настав день, коли іспанці знову пішли в наступ і захопили ще один квартал міста. Тепер люди тіснилися в останніх кварталах, як вівці в загороді. Ми намагалися їх захистити, але руки наші ослабли з голоду. Іспанці розстрілювали ацтеків упритул, і ті падали, як трава під косою. Потім на нас випустили тласкаланців, немов розлючених псів на беззахисного оленя. Саме тоді, як розповідають, і було убито сорок тисяч людей, бо тласкаланці не щадили нікого.

Наступний день був останнім днем облоги Теночтітлана [88]. Від Кортеса прибуло нове посольство: він хотів зустрітися з Куаутемоком. Але відповідь була колишньою: ніщо не могло зламати це благородне серце.,

— Передайте йому, — сказав Куаутемок, — я помру там, де стою, але не стану з ним розмовляти. Ми беззахисні. Хай Кортес робить з нами, що хоче.

Усе місто вже було зруйноване, і ті, хто ще залишався живий, зібралися на греблі або під прикриттям стін, що хиталися, всі разом — чоловіки, діти і жінки. Тут нас атакували знову.

Востаннє загуркотів великий барабан на теокалі, востаннє дикі крики ацтекських воїнів понеслися до небес. Ми захищалися як могли. Я уразив чотирьох ворогів своїми стрілами; мені подавала їх Отомі, що не відходила від мене ні на крок. Але інші були переважно слабкі, як малі діти. Що могли ми вдіяти? Іспанці шастали серед безпорадних людей, немов звіробої серед тюленів, добиваючи ацтеків сотнями. Нас загнали у воду і почали топити, поки не загатили всі канали мертвими тілами. Як ми уціліли, я дотепер не знаю.

Нарешті невелика група, в якій разом з нами був Куаутемок і його дружина Течуїшпо, опинилася на березі озера, де стояли човни. Ми сіли в них, ще не знаючи, куди плисти. Все місто було захоплене, і ми сподівалися врятуватися лише втечею. Проте іспанці помітили човни з бригантин і кинулися навздогін. Вітер був для них попутний — у цій битві навіть вітер допомагав нашим ворогам! Як ми не налягали на весла, незабаром одна з бригантин порівнялася з нами і відкрила вогонь. Тоді Куаутемок підвівся в човні на повний зріст.